Домбі і син - Чарльз Діккенс

Вони сиділи мовчки: мати була зайнята своїми грішми, дочка - своїми думками, лиш очі обох горіли у сутіні ледь освітленої кімнати. Роб і далі хропів уві сні. Рухалася тільки всіма забута папуга. Торсала своїм карлючкуватим дзьобом прутики клітки, дерлася під самий верх, лазила там, наче муха, догори ногами, і знову опускалася вниз головою, кусала, трясла, розгойдувала кожну прутинку, немов знала, що пан її в небезпеці, і рвалася на волю, щоб полетіти остерегти його.

Було ще двоє людей, кревних родичів зрадника - брат і сестра, яких він відрікся і на яких провина його впала чи не важчим тягарем, ніж на того, кого він скривдив так тяжко. Влізливий, надокучливий світ зробив містеру Домбі ту послугу, що наддав йому снаги для погоні і помсти. Світ розбурхав його гнів, вжалив його гординю, втілив у новий образ провідну ідею його життя, і потреба вдовольнити свій гнів стала для нього метою, на якій зосередились усі його думки і помисли. Вся впертість й непримиренність його твердої, непробивної вдачі, вся його похмура замкнутість, перебільшене відчуття власної значущості і ревниве почуття протесту при найменшій недооцінці цієї значущості - все те скерувалося в одному напрямку, як потічки у єдине річище, і несло його за собою. Найбільш поривчастий, найбільш запальний представник роду людського і то виявився б поступливішим супротивником у поєдинку, аніж понурий містер Домбі, доведений до такого стану. Дикого звіра і то легше було б завернути чи вмовити, ніж оцього солідного джентльмена в його крохмаленій, без зморщечки, краватці.

Але вже сама гарячковість його наміру була для нього своєрідним замінником дії. Доки він не знав, де ховається зрадник, намір цей відволікав його думки від власного нещастя й розважав іншими планами. Брат же і сестра його облудного улюбленця не мали такої втіхи; все в їхнім житті - минулім і сучаснім - надавало його переступові в їхніх очах ще більшої огидності.

Сестра, мабуть, і думала подеколи з сумом, що якби вона залишилась при ньому, його товаришем і другом, то він, може, й не опустився б до такого злочину. Та якщо й думала так, то без жалю за тим, що зробила, без найменшого сумніву, що вчинила так, як велів їй обов’язок, і без того, щоб якось оцінити чи переоцінити свою саможертву. Та коли подібна думка приходила її грішному й покаянному братові - а таке бувало іноді,- то вливалася в його серце докором настільки болючим, що годі було той біль витерпіти. Про те, щоб помститися жорстокому братові, він не мав і гадки. Нові самозвинувачення, нові самокартання за власне нікчемство, за безчестя, в якому і розрадою, і докором сумління водночас було те, що він ніс його не сам,- ось єдині думки й почуття, що їх збурила у ньому ця ганебна новина.

Того самого дня, вечір якого описаний у попередньому розділі і впродовж якого світ містера Домбі винятково був заклопотаний втечею його дружини, вікно кімнати, де брат і сестра сиділи за раннім сніданком, заступила раптом тінь чоловіка, що сходив на ганок: був то Перч-посильний.

- Я вийшов з Болс-Понда зарання,- сказав містер Перч, по-свійськи заглядаючи в кімнату й затримуючись, щоб ретельно, з усіх боків повитирати анітрохи не заболочені черевики,- щоб, як було мені сказано вчора ввечері, обов’язково принести вам записку, містере Турботе, ще до того, як ви підете з дому. Я мав би тут бути добрих півтори години тому,- смиренно мовив містер Перч,- ко ли б не здоров’я місіс Перч... Я сю ніч разів зо п’ять, їй-богу, думав уже, що її втрачу.

- Така хвора ваша дружина? - спитала Гаррієт.

- Бачите, міс,- сказав містер Перч, спочатку обертаючись, щоб старанно причинити двері,- надто вже вона перейнялася тим, що сталося в нашій фірмі. Нерви в неї дуже-вже, знаєте, делікатні й легко розстроюються. Хоча й для міцних нервів то удар немалий. Що й ви, без сумніву, по собі відчуваєте.

Гаррієт притлумила зітхання й поглянула на брата.

- Навіть я, людина маленька, та й то відчуваю по-своєму,- труснувши головою, вів далі містер Перч.- І то так, що не повірив би, якби сам того не пережив. Воно діє на мене... ну, просто як спиртне. Щодня встаю з таким відчуттям, достоту, ніби перебрав учора.

Зовнішній вигляд містера Перча підтверджував згадані ним симптоми. Було в нім щось нездорово-апатичне, що могло свідчити про знайомство з чаркою і що, в дійсності, безперечно було пов’язане з тими численними посиденьками в шинках, де його пригощувано й розпитувано, які траплялися йому тепер щоденно.

- Тому я й можу судити,- срібним голосочком муркотів містер Перч, знову трусячи головою,- про почування тих, хто взагалі ще й як причетний до цієї вельми прикрої події.

Тут містер Перч замовк, чекаючи звірянь, і, не одержавши їх, кашлянув у долоню. А що це нічого не дало - кашлянув у капелюх, та що й це нічого не дало - поклав капелюха на землю й вишпортав із-за пазухи листа.

- Наскільки я пригадую, відповіді не треба,- з люб’язною посмішкою сказав містер Перч.- Та, може, ви, з ласки своєї, проглянете його, сер?

Джон Турбот зламав печатку з іменем містера Домбі і, ознайомившись зі змістом - дуже коротеньким,- одказав:

- Так. Відповіді не передбачається.

- Тоді бажаю вам доброго ранку, міс,- мовив містер Перч, ступаючи крок до дверей,- і сподіваюся, ви не будете занадто зневірятись у зв’язку з останньою прикрою подією. Газети,- сказав містер Перч, ступаючи два кроки назад і звертаючись одночасно до обох, брата і сестри, особливо таємничим шепотом,- такі жадібні на новини, що ви просто уявити собі не можете. Один тип з недільної газети - такий, у синьому плащі й білому капелюсі, що перед тим напрошувався дати мені хабаря - чи треба казати, з яким успіхом? - нишпорив учора в нашому дворі аж до двадцяти хвилин на дев’яту! Я сам бачив, як він заглядав до контори через щілину в замку, та тільки замок патентований і нічого там не побачиш. А ще один,- сказав містер Перч,- з аксельбантами, цілий божий день у «Королівському Гербі» висиджує. Минулого тижня я випадком кинув там