Свято - Пашковський Євген
чуєш, тобі помогло пижмо?", "хильни гарячого кагору і ляж до ванни, а не зірвеш — готуй пару четвертаків, як я", "знаєш, вчора письменник один підколювавсь, тицяв книжечку", "старий, чорнявий?", "такий собі", "замучишся, поки розворушиш, це точно", "оно човпуть наші мальчішєчкі... з гвоздиками", двоє плечистих курсантів сяйнули латунними якорями на клямрах, поправили безкозирки, збиті впоспіху начолопки, "ах Надічка, ах Ларісочка, увольнітєльна до десяти", дівчата тулились до букетів, що лопотіли срібним при сонці обгортками.
Півдня Сава розшукував Андрія, "зманю в напарники, буде толк", забіг до потворної на лиці жінки, з вітальні чкурнули два коти, він обтрусив на холошах шерстини, закурив, аби притлумити сморід і випитав адресу Анни, по слоїку варення снували й топилися в солодкій шумі таргани, Лєна сполоскувала в каструлі сушені гриби, ножем виловлювала білу хробачню і здмухувала її на підлогу, і боялася виказати острах цьому нахрапистому парубчакові, що на запитання "хто там?" прогув за дверима "вчиняй, не мнися, свої, свої", вона відчувала підвладність його жилавим рукам, заплутаній в кучерях сивині диму, циганкуватим, скошеним до перенісся очам; вікна зорили зіницями мертвих мух, Сава замулявся на табуреті, "ну й мармиза, хоч замість пугала виставляй", в колясці з піднятим червоним верхом заплакала дитина, і мати, дзенькнувши ножем об стіл, метнулась приколисувати сина, Сава примружено оглянув кухню, "нема чого й спулити, — котяча бляшанка, шкорупайки, гриби, стіни в сажистих цятках недопалків", щоб позбутись знесилюючого жалю, ткнув Лєні троячку на молоко, заскочив до парфюмерного магазину, виплеснув на голову, на новий піджак півфлакона духів, решту висьорбав у під’їзді, сморідь пощезла, а Лєна підперла тичкою двері, "вихватками геть подібний на старшину", пригорнула до грудей плаксивого мокрого хлопчика і далі заходилась виловлювати з рудої води хробаків.
Біля старого "Запорожця" Сава помітив вишневі "Жигулі", дзвінок байдуже відлунювавсь по квартирі, "може, застану Андрія в общазі, досі йому впечінилося місто, — в Одесі знайдем безклопітний підробіток, надибаєм Сєрого, ото чудопал селянської вдачі, горлав: "настобіса завойовувати квартиру, добробут, знайомства, тра позбутись ягнячого ляку, тра підневолити цей лагідно вгодований світ, інакше стопчуть", ото вже гицель, під заріз не вгадаєш, що Сєрий замислив, і міліцейський патруль, поправляючи реміння рації на плечі, захоплено прицмакував язиком, дивлячись на його вертке, гадюче від лоску шкірянки тіло в гурті зсудомлених естрадою дівчат на танцплощадці Вишгорода, і дві сестри, "по п’яні" зваблені ним на вечоринці в Жулянах, під ранок свиснули батьків одеколон, одна тримала кварту води, друга підносила ложку цукру, аби милий зажував гіркотне пійло, і контролери Яготинської електрички знали його, як облупленого, в тамбурі обдаровували цигарками, поплескували по плечі, "як житуха, брат?", а Сєрий застеляв газетою запльовані сходи, закладав нога на ногу, лучив цівкою диму на контролерську кокарду, "знайшовсь мені брат, як чорт козі дядько", і дружинники, виставивши лікті в бурякових пов’язках, тупцяли кругом заюшеної хмільної ватаги в Сирецькому парку, де відчайдушно лютий, з намотаним на руку ланцюгом, Сєрий вривався до патлатого місива, що векало, кавкало, корчилось, і сік направо й наліво, відмахувавсь від ліжкового поренча в правиці вишкіреного дебіла, котрий вихаркнув ікла до лівого кулака і, коротко гикнувши, змерезав Сєрого сталюкою по скроні, і на блатхаті, де міліція три години наводила шмон, лізла нюхалом до кожної дірки під плінтусом, Сєрий потайки жбурнув пригірщ золота до кип’ячого чайника, візьми дошукайся, слідчий шив йому роль наводчика, проте свої відмастили, взяли на себе статтю, і якось під бухом Сєрий вибовтав, що якби ходили на діло, він нап’ялював міліцейського картуза, обсмикував форму, дзвонив на квартиру завмага, "відчиняйте, вас сусіди оскаржили", троє напарників збивали хазяїна з ніг, в’язали, "де бабки? колись, вовкулако", підносили до пики розжарену праску, господарі, як правило, не дзвонили в міліцію, лишень одна бабця, йдучи від молочного магазину, почула тупіт по хаті, підглянула в шпарку, згадала, як "за першої войни" по хуторі порядкували махновці, подрібцювала до телефонної будки, — на останній квартирі взяли жменю "рижухи" й сім тисяч, а міліція конфіскувала ще сімдесят тисяч і годувальника сім’ї.
Сєрий якось розказував: батько, повертаючись від колгоспу, пірнув по пояс до сечової ямери, ніч горлопанив, ніч обдирав нігті об скрижанілі бетонні стіни, ніч волав, ще й мати вдома зітхала "ото набралось, чепірадло якесь", зима стояла така, що горобці падали на льоту, а вранці старого довелося вирубувати сокирою, гнійні скалки сікли по засклілих очах покійника, відскакували від защетиненого, з погризеними губами лиця, на похороні люди хвалили батька, "тямовитий хазяїн, авжеж, копицю так вивершить, що соломини вітер не звіє, це тобі не той, що полами сіно по межах ловить, о нє!", мати й дотоді прикладалась до гранчака, а на дев’ять день ложкою жерла намішаний з горілкою хліб, кидала хмільні кришки півневі, що співав, трусив крилами й падав під лавкою в сінях; Сєрий схлипував за матір’ю на інтернатському ліжку і, згадавши нічний рип іржавих пружин, Сава запитав себе, "як, заплакав би за батьками чи над батьками, якби зустрів? а потім порішу себе, нє, не знаю, дожити тра".
Самовбивство смішило Саву, потривожена пам’ять скресала від самотини: з вікна гуртожитку ПТУ Сєрий жбурнув пакет молока на голову комендантші і заспівав "ой у полі жито, стеляться покоси, чия то дівчина розпустила коси", його впізнали по голосу і виштурили, Метис жив у Нони, тридцятилітньої стюардеси, що поверталася з-за кордону з індійськими презервативами і плиткою фірмового пакистанського плану в загортці, схожій на шоколадну, те збіговисько добром не закінчилось, Метис на кухні чаклував над біломорною гільзою, неслухняними пальцями запижовував тютюн, Сєрий під кайфом рознюнявся над магнітофоном "глянь, моя дитино, через Україну, через нашу хату вже качки летять", розпатлана, з ниткою слини на нижній губі, Нона розвалилася в кріслі, "підари! неміч! підходьте, хто перший?", хлебтала з бляшанки пиво, бридотно сміялася, "кастрати, вон звідси, вон", довбала ножницями заголену в горіховій засмазі жижку, Метис коротким хуком висадив золотозубу щелепу, жаль, підгребли до психушки Нону, жаль, бо мирова була хата.
Якось Сєрий "виставив" сільську церкву, споров ножем полотно з рікою та сумним чоловіком при дереві, внизу напис "вот я третий раз прихожу искать плода на этой смоковнице и не нахожу", п’яний командировочний в електричці купив картину, ліз цілуватися, "ти не відаєш, що тобою керує, ти блудний син без покаяння, тобі нема куди повернутись", Сєрий поцупив його дипломат і за три кілограми м’яса на шашлики відпродав сумного чоловіка подільському м’ясникові, відтак рюкзаками для самогонщиків тарганив дріжжі, на лісах були винокурні, тонни браги по вкопаних до землі і пристрелених дерном діжках шипіли від осені до осені, кислуватий хлібний дух розганяв комарів по ялиннику, багрове живичне полум’я обсаджувало боки залізної бочки, на змійовику висівалась роса, цівка завтовшки з мізінець струмкотіла в молочний бідон, хтось на патику смажив сироїжку для закусі, хтось витрушував з ятеря опецькуватих линків, хтось брів за глиною до видолинка, аби запекти рибу в жару, хтось, отруснувши гранчака і одівши його на калиновий сук, пробував пісню, "пропив коні, пропив вози, пропив ярма ще й занози, все чумацьке добро", під ранок Сєрий вмивався болотним літеплом, жував соснову живицю і падав на верес, і засинав, підмостивши порожній рюкзак під голову.
При гуртожитку Сава звів очі на темне вікно, "чи згодиться Андрій на мандри, чи нє? — втрьох задали б куті меду, канєшно; мені все одно пора втікати, бісове адвокатисько оббере до нитки, пронюхало ж, падло, за мічений перстень, ще за мокруху сплете постоли, зайду завтра на головпошту і вивтікаю, давно пора".
42
Андрій мусолив дзвінок, відчуваючи, як металеве сокотання б’є лоскітним струмом тіло, "може, безсила підвестись, відчинити не здужає", відтак закурив біля під’їзду, де виблискували вишневі "Жигулі" із завбачно позніманими двірниками, "вікна Анни без світла", з автомату набрав номер швидкої допомоги, запитав, чи не забирали жінку за такою-то адресою, дівочий голос відказа, "зара гляну... нє, звідти виклику не надходило", зліг спиною на скло, запримітив "Колхіду", що двома жовтими руками розтуляла вуличну синь, чмихнула гальмами, з кабіни, ставши сандалем на приступку, виплигнув чолов’яга в сорочці, пов’язаній вузлом на пупі, в поношених, заплямованих мастилами джинсах, і підкинув пару копійчин на долоні.
Андрій почув кований тупіт за риштуванням скотовоза, впізнав запах кінського поту, сечі й кизяків, крізь вікончасті продухи помітив різномастих коней в ошматті кривавої піни, спітнілі загривки в остюках та соломі, зуби, що гризли дерево товстих бортів: дихтіли й пирхали обпінені ніздрі, металева підлога здригалася під копитами, гул ширяв над причепом, мов знеможені вибухи диких сердець, мов безсиле іржання; чолов’яга прихиливсь до телефонної скриньки, бубнів, "алло, Люся, це я... назад вертатиму впорожні, ага, виглядай, скоро буду, твій пупсик", машина рушила, цепом прип’яті коні від поштовху шарпнулись, задерли гривасті обшмуляні шиї, мов перед ножем, і збилися в купу, і захропли, ковзаючи підковами по іржавій підлозі, Андрій обігнув ріг будинку: Юрик схилявся на капот "Жигулів", чіпляв двірники, посміхнувся, облапав очима світло на сьомому поверсі і, коли авто здиміло провулком, Андрій порадів: "доля не зрадила мене і сього разу: катувати плече, виставляти двері не треба".
"Доки пастимеш мене?", "добривечір, Ань", "вже нічого не вийде, я зробила аборт", "коли ти вспіла?", в нічному світлі помітив усе, що ховав денний присмерк: бліде, здерев’яніле і вижовкле в колір обкоркованої вільхи лице, вглиб і зукоса кудись задивлені очі, запримітив і взнав зумисне зчужілу усмішку, взнав своє мимовільне захоплення, свою підвладність очам, трохи скошеним від лихоманного білого жару; завороженість зникла, тільки-но Анна обізвалася, "вчора ждала до вечора, а тебе нема і нема, подзвонила до Юрика, той привіз лікаря, це недовго...
