Свято - Пашковський Євген

Едик струснув парасолю, наморщив лоба, "я думаю, кепсько старших за ніс водити, — перстеньок мічений, а в мене "Москвич" забарахлив, за ремонт гребуть, як за ріднього батька..."; Сава звівся на лікоть, дотягнувсь до бляшанки з недокурками, задимів, "по мою душу приволікся, анцихрист", "в райвідділі розказали, що кореші твої давно пасуть небо в клітинку: як зірвеш хвостом куряву, двісті шостою справа не обійдеться", "ох і наволоч, охота втоптати в свою риготняву, силою пофараонитись, ну порішу пса, на туфті обсмалюся, сам на себе харкатиму в дзеркало, западло хвостом жар гребти, ач, тямовитий гицель, і смерть, і владу, і тюрму за рідніх сестер має, таким підіпрешся, як чортом заскородиш, такого з доброго карабіна не вкладеш, такому страх за насолоду править", "Юрик за свідка: півштуки кидаєш і "бендзє здрави", "на позавтрім добуду рижев’я, по руках?", "Петльований, бабки сію минутину тра і не ціпся, бо Юрик заціпить: на рушнику з мого хреста повісишся, чуєш?", "оно лайковий плащ на вішалці, більш ніхороби нема, хоч шкуру здери"; Едик перекинув плаща через лікоть, виклав з кишені на стіл пачку "Столичних", в’язку ключів, блокнота з пальтами на обгортці, "мені без машини ніззя, не сердься, дзвони при потребі", Юрикове шрамом розсічене лице, втомившись тримати сердиту міну, скосоротилось посмішкою, Едикова рука золотом двох перснів схолодила Савину долоню, і той холод безріднього відчаю бив тіло струмом, зціплював кулаки, доки коліном не відчинив двері Андрій, якому зрадів, наче рідному братові.

30

За нічним вікном Ігор бачив — спалахують, напинаються світлом бетонні вітрила висотних будинків, розгортається чийсь неспокій, і гнані мороком турбот вікнасті покої запливають до моря снів, перепочинку від марноти.

Самотність художника засинала, освячена видінням бурштинових шиб, що зносили його в безодню пам’яті, "давно спиляли за хатою тополю, звідки натрушував курам кашкет хрущів, давно засохла вишня, де груддям відкишкував голодних шпаків, давно розвітився при повітці бузок, що в травні яснить дворище ліловим сідаючим сонцем; там три баби щонеділі збираються за дубовим привіконним столом, згадують живих, покійних, звіяних від села людей, поминають і Толіка, баби Зелінської внука, що з виразкою шлунка молоковозом одтарахтарив до лікарні жінку, знахарі стренчать прополіс на спирту по ложці приймати, де ж його, горенько, вискіпаєш, поминають Льоньку Онищенка, котрий на зло тещі вихилив чарку кислоти, виставленої на зиму між подвійних рам, за здоров-живеш звуглив нутрощі, а тещі хоч би хни, поминають лихим словом начальника паливного складу, котрий у вдів править довідки, а стара Текля йому: "найди Гітляра, нехай дасть документа, що мій чоловік партизанив"; згадують, як у діда Пилипа на дев’ять день по Марфі пригублювали самогон, хтось доніс, буцім дід під грушею прикопав сулію, міліція тут як тут, відкопує, прикладається по добрячому ковтку, "видихавсь первачок, дєдушка, на експертізу берем", другий попробував, третій собі, "недогон якийсь дєдушка, тьху", а старий, "та ж то хлопці вода", "не морочте нам голову, підписуйте акт об із’ятії", "кажу вам, бабу обмивали, покійницю, а воду палагаїця відстояти сорок день, тоді випліснути під всохле дерево", ех, вони мало кишей не повиригували, ну то вже посміялися люди на кутку; згадують видзігорного Павла Сошенка, що нахвалявся "то ні чєлавєк, що сидить як огурєц в бочці", оно привезли від станції хурою, кров’ю плює, геть беззубий, одбили щось, ходить по сусідах, одеколон клянчить, нехай Бог милує та одвертає; згадують, воскрешають погаслі сільські голоси, з духовки пахне печеними яблуками, фотокарткам на стінах сниться молодість, стара Гнатючка зітхає: "помню, виміняла на вінчальні обручки борошна у торгсині, хліб по світлиці пах під рушником, дітлашня пооб’їдалася, ревма ревла, а Степан їх лякав, що другого разу вивезе з блеску на продаж, помню, меншенький мій, Михайло, від малярії зліг, давай воду вичерпувати до дна, болотом обкладати бідолагу і таки вичуняв"; там п’яний на ніч Павло сидить на струпішавілому порозі, кіт за кущем зацміну жаріє очима, Павло неквапом розстібає браслет електронного годинника, кавкає, прицілюється, похилитуючи витягнутою рукою, жарини двояться, Павло шпурляє годинником, і чує стук об штахети, і шкработню пазурів по вишневому стовбурі".

"Кожен митець знаннями й скепсисом відривається від людей, проти волі завербувавшись на війну сумнівів і таланту", Ігор припалив сигарету, при спалаху сірника на підвіконні признав картину: два білогривці нахилки цмулять воду, ріка ковтнулась блакиттю, у прорвині неба між лимонного на зламах хмар’я молоде сонце сотається на вільних коней, "сьоніч не працюватиму, нема лагідного спокою для роботи", за стіною почувся шоркіт, художник згадав, що не заніс сусідам хліба, сигарет, чаю, — за відгородкою доживали віка спаралізована, прип’ята до постелі баба Зіна і дід Петро, якому відняло ноги після похорону струбленого раком сина; невістка отримувала за старих пенсію, на свята наїздили з Ніжина бабині родичі, на Ігореві лежав обов’язок годинами просиджувати в голостінній кімнаті, слухати оповіді за війну одягненого в піджак з орденом Червоної Зірки, підв’язаного дерматинною вишурованою подушкою, діда, що струшував попіл "примини" в гранчасту склянку, плакав, повз перевернути з облежаного боку бабу і підмостити подушкою, аби крізь вікно виднів півнячий гребінь, дасть Бог, останньої заграви, повз причинити за Ігорем двері, слізно дякував за відвідини, чекав, поки Зіна відголосить, відмолиться, "пошли Господи, вмерти їдного дня", повз на кухню, до крові зціплював голі десна, хрипів, знесилений болем у простуджених по окопах ногах, курив, розтирав, гладив, міцно тис, кулаком вибивав із кісток сверблячий біль, щоб не збудити стару, тихенько вив, злігши спиною на холодильник, скоцюрблено засинав, ніч вилизувала сльози на бровастому вилицюватому обличчі, а Ігор, дивлячись на огнисті вітрила безсонних тривог, уявляв, скільки розбитих бідою лежить наодинці зі смертю, скільки, відповзавши в сльозах, має затишне сниво.

Ігор згадав Гемінґвея і підстрелену в живіт гієну, що іклами патрала нутрощі, рятувалась від свинцевого болю, "людина з художнім баченням світу в пісках невіри приречена шкребти під ребрами блювотинну різь, що вбиває бажання, рятує для творчості, — малюй тисячі облич істини, а життя не забуде нагородити смертю, сухими віями глиці від обіржавлених цвинтарних сосон, життя кине зерниною в землю, аби ненадовго прорости, відквітнути в чужій пам’яті, стати водою, повітрям, що напуває легені земних пожильців".

Куди схлинуло літепло часу, тихоплинна річка-свіча, що пляжним воском палахкотіла від жінки, від зірваних катером хвиль, змивала карти з простреленої на березі газети, і королі, валети, тузи налипали на твердий живіт, на смагляву живицю литок Анни; ріка текла від жіночої постаті, що навшпиньки гарячим піском ступала з білими стукалками в правиці, від лісового блукального спокою, від цибулиння шовковистих кіс між його пальців, від сонячної знемоги, коли заходила до води й черпала долонею лагідну зеленаву студінь на груди в коралистих капках поту і куди поділася острогозька осінь, кислуватий хлібний дух від пекарні, беззвучне на вершках осокорів листя, дівчатко, яке тягло на дерев’яному візку чорну кішку, "здоров, доця", "а мій тато вмер", "тікай додому з дороги", "а мій тато на дівані під яблунею спав, мій тато вмер", "скучаєш за ним", "осьо котика мені оставив, мама плакала, тато тиждень нічого не їв", "до кого ж дитина моя забалакує?"; куди поділось палаюче серце, що перегонило чорну кров дрібної підлоти, дебілів, сюскал, зрадників, маловірів, кров, струмуючу в поглядах натовпу, в сутінковому гаморі площ, залюднених після роботи, куди поділось знаття, що від юрби йому перейшов розум, він проти волі обікрав людей знаннями, і вони помстились, відібравши щастя геть до спогадів, куди поділися голуби при універсамі за фонтаном, де в лютневий мороз вода охолоджувалась для холодильного устаткування, а голуби визбирували пшонини в снігу, з натрамбованими волами летіли запити поживу і одвітрені бризки засівали крилля, птахи сизим груддям кам’яніли на площі, живі знов фуркотіли до срібного летива, куди поділася ревність, "мало цього зазнала? менш за других", і жаль до Анни, що за студентської пори на кухні заштопувала подерті панчохи, в її день народження грудневою хляпавицею вдвох колесували по місту, губи посиніли під помадою, вдома плакала, жаліла себе над фінськими туфлями, донька гостювала по неїних родичах, якось Анна підібрала біля сміттєвого відра дитячу, заламану на задниках взувачку, "згодиться на весну", куди поділися тижні, коли покидав дому, їхав на батьківщину Крамського, навчивсь по знайомих пити малиновий чай, відмовчуватись від порад, як розпочати нове життя, навчивсь вдавати сонного, пробудившись від пружинного рипу за фіранкою в сімейному гуртожитку, навчивсь тихцем застеляти постіль, харчуватися вдосвіта, коли хазяї сплять, і йти на замирення, бо Анна закохувалась в нього щораз після зради, ще коли спаковував армійський рюкзак і слухав лагідний в смерку вишепт, "я на третьому місяці, я назву твоїм ім’ям сина, я ждатиму", і кляв затінену розлукою щирість, і чув: стукіт кварти об пляшку "білого міцного" перекипає в плескіт вод під опорами залізничного мосту, в підкований тупіт чоботиськ по окрижанілому плацу, в конаюче виття хуртовини за шибками казарми, замурованої в кучугури.

Листи від дружини приходили кіпами, "стіна світає твоїм портретом, жаль, не пускають на твою Північ, єдиний мій", пізніше Ігор допетрав: "любов не дороговказ жінці", а тоді, пробиваючи штольню для підземного полігону у кварцовій скелі, струшував біля днювального з автоматом напереваги сніг на капюшоні, тицяв на своє прізвище в списку допущених до підземельних робіт, часом тис у п’ятірні кварц, покраплений золотинами, світав від золота спогадів: новорічна яглицева свіжість долучалась до воскового духу свічок у двох пляшках з-під шампанського, на вулиці голосила гармошка, щедрувальники зранку насіяли по вітальні зерна, дружина куталась ковдрою, а він, обдарувавши пацанву дріб’язком та рожевими яблуками, змів до сміттєвого відра ячмінь, новий рік зародив вічнозеленою тугою глиці, осипаної на підлогу; листувальна сповідь обезкрилювала Анну від терпіння, а йому терпець не вривався ждати відбою дворічних буранів, коли в обсвинцьованій, схожій на яйце, кімнатині два лисуваті, зачохлені білими халатами чолов’яги чаклували над апаратурою, а хлопці на кухні добували рюкзак картоплі, шмат мерзлого м’яса, на пательні вмокали в жир сипкі розварені картоплини, балачкою за гражданку притлумлювали страх імпотенції.

Сни закипали віхолами, — ні стріха в зелених наростах моху, ні маслюки в золотих капках масла спідсподу, ні серпневе курище за буланими кіньми, за їздовим у спухиреній вітром на спині болоньєвій курточці, ні терпкий холод ночей на узліску, головою на ожиново пахнучих колінах Анни, ні спогади, ні сумніви не могли вийти з зашпорів збайдужіння, а восени, перед випробуванням, адмірал — руки за спиною — походжав на розводі чисто підметеним плацом, "мусим догнати і випередити Америку, що зробила на три вибухи більше!", загачували бетоном штольню з непотрібною технікою, всюдиходами, пропаленими скраю багаття бушлатами, загубленими двопалими рукавицями з брезентовим верхом, вишевкувалися до криголаму, на полігоні група виживання оббігала пости, перевіряла обладнання, між льодистої синяви низько хуркотіли вертольоти, з розвороту перевалювалися на бік, стригли хмари снігової пилюки, вели зйомку валунів на місці близького вибуху.

Напровесні Анна поздоровила з народженням доньки, — звідтоді острах за себе розшморгнувся в ляк за сім’ю, за черемховий смерк біля крайлісного озера, де ставив жерлиці, ждав дужого посмику щуки, Анна в брезентовому плащі виринала з туману, вмощувала сидір на смолистий сосновий пеньок, цілувала його медовими від лісової малини губами; понурість Ігоря викликала підозру в комбата, лікар сказав "це депресія, це скоро мине", а вдома найважче було помічати, як жіноча любов трупішавіє від жалю, вночі на м’ясокомбінаті він розвантажував слизькі туші свиней, насилу впхався на двірника, маючи десять літ відпрацьовувати квартиру, день при дні туманів безфарбно, Анна після роботи чіпляла на балкон його просмерділу тухлятиною кухвайку, доця не тямила говорити, поліклініка направляла по знахарях, сутінками дружина йшла по студентських гуртожитках, розпродувала кращі картини, поверталася білоока від випитого неспокою, потім за сваркою збовкнула: "з ким тобі не ізміняла, неміч"; Ігор стелив матрац на підлозі, не міг зрозуміти, що біль безчестя легший від мук підозри, "безвільна, сплутається, забуде, роздумає", ходив до Лєни, щоб присоромила рідну сестру, та погодилась, Анна звужувала очі: "цить, святенниця, брата згадай", якийсь дідько влаштував Анну адміністратором до готелю, якомусь грузинові, без прописки, але з грошима, приспічило вселитись до Києва, якась кумеклива голова, не інакш Едикова, намовила Анну лишити Ігоря батьківства, мандариновий ґендляр за пару літ здимів до Ленінграду, по суботах Анна виштовхувала за поріг доньку в картатому пальтечку, в цегейковій під підборіддям зав’язаній шапчині і, цілуючи батькову руку, вона ледь розбірливо шепелявила "та-та, та-та"; розпач згубився в забутій на лавочці, дитячій, порейзаній фломастером, книжці, "ніхто так не оббілує, як жінка", забутий жаль осенів на зжовклих армійських листах, розгублених по випадкових квартирах, "головна риса Анни — робити на зло; цікаво, на кого озлівши, злигалася з отим хлопчиною, Андрієм здається", живка порода: може, розсипаним сухим волоссям обтирала находжені, пустельно засмаглі ноги; може, з потерпілими біду амазонками звабливо намовляла скіфських парубків гнати за Дон; може,

пучками загашувала тривожні свічки в узголів’ї Мазепи; може, вік Анни — тисячолітня осінь, де чоловічі тіні млинкують змервленим листям над прірвою?

31

Огнисті вітрила сліпили зоряний блиск, вікна гасли, сліпі молекули помирали під незмигним зором прілоокої темряви, і художникові бачилось: гієна рве іклами живіт, давиться гарячими кишами, десь ніч запалює розсипи світляків по галявинах, Дніпро сонно котить до моря між тесаних кам’яних берегів, місяць сизіє в котячих зіницях таксиста край вокзальної площі, тоскно звискуючи, іскрять на повороті колеса трамваю, що гримотить до площі, розсікаючи поснулих на теплих рейках собак, "комусь гірше випало, згадай-но фотографа Юрика, брата першого Юлиного чоловіка, — за вкрадену в прапорщика гонучу сержанти вишикували роту на крижаному плацу, наказали роззутись, шукали не по-солдатськи чисту матерію, Юрик приморозив ступні, обдер прикипілу до льоду шкіру, подався до санчастини, потім щоночі терпів розрубану клямрою щоку, вибиті каблуками передні зуби, закривав руками лице, коли в умивальнику сержант мочивсь на його потилицю і носаком чобота перекидав на спину, "шлангуєш, суч-чара!", на довершення в туалетне "очко" з ременя бльовкнув штик-ніж, ротний, чверть години відхрипівши слово "трибунал", наказав плетеною алюмінієвою кошівкою на довгій тичці черпати жижу, виловлювати зброю, під гнилозубе іржання здавалось, що відколи покинув село, звідтоді й колотить парашу, дихає чужою смердотою, з дому надійшла телеграма про братову смерть, літ через десять Юля призналась, що підсипала в страву антабус, а тоді комбат заказав відпускати на похорон, "шлангістові не положено", Юрик дав драпака, першу ніч перекуняв під скирдою в розритій руками лисячій норі, за дня на лісорозробці підібрав обмазучену брезентуху з сірниками в кишені, набрів на сторожку, замислив пересидіти час облоги, знаючи, що вже солдати в паруючих пітних шинелях полосують весняні ґрунтовки, на середхресті злягають спинами на сталь "бетеера", матю-жать білий світ, бухикаючи від перших затяжок, вже офіцери в плащ-палатках мерзлякувато стинають плечима під вітряною сльотою, вже міліцейські патрулі по селах розпитують дітлашню і колгоспним сторожам тицяють його фотокартку: "не впізнаєте?".

При залізниці назбирав газетних жмаків з недоїдками, на болоті нашморгав журавлин, забадяжив у погнутій консерві чагу, вночі на станції вліз до завантаженого залізною рудою вагону, подумки висповідав образу, "братчику, брате мій, помниш: підсаджував мене до ластовиного кубла, жовтороті безпері ще пташенята ловили мій палець, помниш, за клубом розігнав гурт шабашників, що липли до меї дівчини, помниш, над хатою оксамитово проти сонця летіли у вирій качки, братчику, батьку мій, зціли мою кривду", до м’яса зчесуючи долоні, злетів відкосом, до смерку відлежавсь в посадці, пришкутильгав до села, плечем зліг на вишню біля причілкової стіни, за прохилом фіранки помітив: батько, звично зсутулившись, обік груби димить сигаретою, спльовує на антрацит у відрі, відблиск жару лащиться об настовбурчені худими колінами штани, а мати з духовки виймає печені картоплини, обпорскує їх водою з троєперстя і замотує утирачем, аби відіпріли, "певно, з воєнкомату доклали про втечу, амінь".

Підвечерявши, батько прошкандибав за купу гною при хлівчику, забутіла корова, син уклякнув за кущем зацміну, кров до глухоти тисла вуха, з головою в чорноземі мороку батько застебнув ґудзики на ширінці, шоркнув галошами об ребристу шкрабачку, з коротким "щек" засунулись двері, при кладовці суглинок лип на взувачку, пудові чоботиська засмоктували до землі, журавлинові бубки лягли на могилу, що пахла розкришеним хлібом та перваком у чарчині, бите скло туги затовкло в горлі крик: ще брат на вечоринці виводив "не скач, коню наді мною, не бий землю під собою, ти ж до моря не доб’єшся, з моря води не нап’єшся", ще мати френзлями хустки втирала сльози, пхала в торбу холодні котлети, півжитнього бухінця в рушнику, ще зачерствілий окраєць лежав на миснику до першого солдатського листа, солом’яна потеруха завихрювалась над подвір’ям, журавлина на багні наливалась кривавим соком, щоб засвітити могилу жаром родинного полум’я; мертвий від безнадії час обзивавсь братовим співом, "не плач, мати, не журися, бо вже твій син оженився, взяв собі паняночку, в чистім полі земляночку, взяв собі бондарівну, в чистім полі землю рівну", на два голоси подумки зріднившись у пісні, розворушував чоботом землю, руками рив затишок від сльоти, яму, котру вистелив позриваними з хрестів вінками, коленкорові квіти шепелявили при найменшому порусі, товсті мури ночі не пропускали жодного зблиску; ранком їздовий, правуючи по солому до скирди, запримітив скорцюблене на цвинтарі тіло, тирговкнув коней, держаком вил під бік шибонув хлопця, що зойкнув, замруживсь від видива обкипілої інеєм "колючки" на загорожі дисбату.

Вітрила самотності болючим полум’ям надсвічували небо; не вмикаючи світла, художник ліг на диван і було йому видіння: просмалений, з дерева гофер, довжиною триста ліктів, завширшки п’ятдесят ліктів ковчег погойдувався на фіолетових водах, "це кінець тільки теперішнього світу", таловиця несла ошкірених вилинялих лисів, рибалок в залатаних ґумових чоботях, очеретяні стріхи, хвіртки на іржавих завісах; вороння чистило дзьобаки на обпаленому блискавкою хресті, хвилі оживали помахами руки чоловіка, що харкав услід ковчегу, і п’ятами голої красуні, котра ногами збивала каламутняву, вчепившись за галстук роздутого мертв’яка, і розпухлими від комарноти мордами лосів, які розбрижували піну й рогами розсовували потопельників, пливучи від одного мертвого острова до іншого, "ти не владен їх рятувати, — подивись і минай", ластівка з тонкорунними водорослями на крилах повернулася, защебетала на реї, голуб з маслиновою гілкою в дзьобі повернувсь, отрусив пір’я на палубі, і тільки пожбурений з руки, охмелілий від смороду падла, гайворон зник у заобрійній сукровиці, в трюмах, зачувши обмілину, ремигала худоба, лев, очунявши від лихоманки, кігтив білі просичені сіллю борти, дельфіни перелітали один через одного, військовий в кітелі при надірваному погоні гріб за писарчуком із гусячою пір’їною за обліпленим п’явками вухом, на золочених шпилях пам’ятників кишіло гаддя, і вал, залишений судном, змивав його, буцім налип бодяги, "мусиш засіяти землю, повідати про кінець, відкатувавшись в самотині між загиблих і тих, кому все однаково".

Ігор прокинувся, чефіром розігнав рештки сну, — сумні вітрила згорнулись, на підвіконнику з недокінченої картини світали вільготні коні.

32

Три дні починалися золко, імлисто, синяки ліхтарів гасли в ранковому присмерку, коли Андрій прогулював працю і помишляв розраховуватись, ладнати нехитрі манатки на село, доки не вирядили по статті за прогули.

Автобусом дістався до лівого берега, "третя днина болючіша, третій день зламний", туман коло річки видававсь холоднішим, руки автобусного світла намацували дорогу, й рибалки в кухвайках, в забродських розкочених чоботях брели до обниззя, в імлі довго чулося клишаве шоркання ґуми, сміх, дзвенькіт бамбукових вудлищ об порожні садки; димно паруючі, буцім вантажені жомом, машини тарганили туман на безпросвітне місто, вода з тихим присьорбом чмокнула ноги, Андрій збочив, знов пісок просів під ступнями, — та хитавиця, начеб земля вислизає з-під ніг, не полишала його, коли штовхався по магазинах, заставлених манекенами у вицвілих на сонці сорочках; коли, зморившись від колотнечі, сідав на лавочку в сквері й наминав холодного пончика, витирав губи засаленим папірцем; коли, нашвидку примірявши, забирав з ательє напрасований темний костюм у білих крейдяних мітках розкрою; коли касирші здавав зашуровану по боках, складену вчетверо квитанцію, з легким, обхопленим поворізкою, пакунком штовхав коліном скляні двері на вулицю; коли роздивлявся полотна з барвистими епізодами фільмів і не заходив до жодного кінотеатру, остерігаючись там стріти Надю.

Надвечір приблукав до її гуртожитку, — сонце вохристо ятрилось на вікні п’ятого поверху, перекипало в багрянець, — хотів розгледіти миттєвий її профіль, пушину білої сукні в холодному полум’ї, і відчував, як збувається ревнощів, бажання подумки забалакувати до неї.