Свято - Пашковський Євген

Налапав недогарок, поплескав себе по кишенях штанів і видобув сірникову коробку, підніс полум’я сірничини до звуглілого ґнота, і тіні сахнулись врізнобіч, занишкли за скринею, під дерев’яними ліжками в подушках та перинах, "вставайте, мам, повечеряємо разом", "горечко моє, горе, так нездужиться, з валідолу язик отерп, якби вже заснути навіки і не бачити цього всього", "чого ви, мам? не журіться, що городину стовкло, здоров’я дорожче землі", "пропади воно пропадом таке життя, ніщо рук не тримається", у склянці обсипав свічу пшоном, знайшов на миснику часничину й натер цілушку посипаної кмином буханки і пожалів, що нема добрих їдців, дарма мати старалась: паляниці почерствіють. Скошена попід сволоком тінь вовтузилася за столом, уминала шмат сала, підводилась, брала квартою воду з відра і закидала розкосмачену голову.

За відгородкою чулись розмірені й сонні, зітхаючі схлипи, у ворохобному маренні мама видихала невиплаканий до краю біль; незграбна, важка його тінь на обрамленій картці заступала обличчя брата й сестер, ховала їх від малого жарку, що ятрився востаннє на дідовому похороні, хотів з’єднати рідню золотистим окладом, оживити їх давно неживі в хаті голоси; текуче золото полум’я видовжувалось від близького подиху, людський видих утримував ґнота від швидкого спалення, "куди подітись? Два рази по двадцять, роки не вода, Анна вміє поплакатись, вміє себе відстояти, Надя ніколи мені не пробачить... якщо вибачу зраду, всім дорога однакова — і прокуреній Юлі, котра з чоловічою впертістю тримається за чоловіка, і цинічному Едикові, знавцеві потрібних людей, законів та цін, і розхристаному по заробітках, ласому до пива й до чужих жінок Юрикові, і смиренно прикутій до подачок сестри та братового вбивці Лєні з хлопчиком на руках, і Саві, крізь материні очі запаленому пекельним вогнем, приреченому на пошук батьків, на рятівну лють до світу, і бородатому художникові у вразливій самотині, і Павлові, котрий за щастя має втопитись у паперово-інститутській, службово-допенсійній плавбі, і захмелілій від води Ларисі, що через пару літ виб’є пенсію за Римаренка, і Льоникові, який досі вже міряє форму, ворушить плечима в офіцерському кітелі, і здитинілому на розкопках козацького золота Олегові, і бабці, що зранку виглядає пугача на повітці, і занедужалій мамі, і братові, й сестрам, і батькові в далеких безрідніх снах, і алкашеві, що з троячкою у випростаному кулаці лопотить, гнаний зеленим огнивом крізь ніч по калюжах, нігтем цопає шибку самогонної "точки", і молодому курсантові, що чує відпустку, курить, тулиться до вікна, і зо п’ять недопалків підстрибує в тамбурі... Всім дорога однакова, це то й кепсько".

По фіранці змерхли блиски огню, повні окапини сльозіли в слянку, над полум’ям грало синьо-біло-зелене мерехтіння, і ґніт, сально потріскуючи, жужелився, чорнів між спалахами, малий, як людина в біді; сон гнув плечі до столу, він вийшов прочуматися надвір, — невидимі в зоряній сутіні дощові робаки сито гадючились, плазували по спориші, — він знав, що вдосвіта вгледить між батогів пташиної гречки, між подорожника дрібки свіжої перекопирсаної землі, "мама розбита, доглянути тра, допомогти по хазяйству, поїду в понеділок", — ніч матіолою пахла, іконно визолочене вікно жовтило струпішавіле дворище.

40

Крізь залапану шибу Андрій дививсь на колотнечу вокзальної площі, чув капіж телефонних гудків, "за скарбами Свитка здимів, пару сотень до зарплати позичити ніде, обіцявся ж привести, хто за язика тяг", домозолював здогад, що справа не в грошах, проте легше вірилось протилежному, думки хапались за наймізернішу дію, "здам костюма до комісіонки, вмовлю Анну не робити лихе" німий, зашморгнутий тугою час судомно зціпив дорогу, листопад ліг за вікном, на повороті бачив зім’ятого "КамАЗом" мотоцикліста, міліціонера, що чоботом до розподільної стьожки підгрібав товчене скло, — сутінкова вітальня війнула терпкістю ліків, Анна пальцями обтиснула скроні, і, не вгледівши зеленавих очей, Андрій подумав: "Вона посміхається"; долоня затінювала погляд, голос був терпкуватий, сухий, як і незвітрена сморідь корвалолу, "голову ломить, не можу дивитися на світ", Андрій легенько обняв її за плечі, пальцями заплутав осоку чорних кіс, "не чіпай, болять очі, серце сьоніч схопило", "лікаря викликала?", "не розпитуй нічого, прошу", "я привіз хліба домашнього", "не до хліба мені, світу не видко", лягла на тахту, вкрилась ватною ковдрою, обернулась лицем до стіни; він проти волі зрадів хворобі: не потрібно пояснювати невдачу з грошима.

"Цілу ніч, бідна, виглядаю...", "мама злягла, не міг я приїхати", "ой, як воно болить, як шпигає", "піду, викличу швидку допомогу", "дай корвалолу, може, здрімну", на кухонному підвіконні побачив попільницю з недопалками в помаді, уявив, як Анна виглядала його серед ночі, відрахував п’ятнадцять крапель у столову ложку, присів на тахту, "не сідай туда, не сідай", "чого, Ань?", "не чіпай мене зараз", "тобі шкідливо тривожитись", "просила ж замовкнути, чув чи нє", "дитя в собі пожалій, втихомирся", "іди, звідки прийшов, хто тебе кликав", "пожалій серце, ти хвора", подумав, що при вагітності нерви в жінок геть нікудишні, "бачила, бачила, як після моря студентка пройшла повз машину, як ти озлів", "іншим живемо, дитинку ждемо, оханись"; голос її отвердів, навіть тихий видавався жорстокішим за вигук, "знов перестріне, скубне за лікоть, — як миленький подрібцюєш слідом, хіба не знаю, сама така", "ні хрена ти не знаєш", "не через неї, так через іншу покинеш", "мені не віриш, да?", "тобі вірю, проте їй не вірю", вона озирала кімнату, телевізор, тінисту поліровку серванта, буцім запнуте траурне дзеркало, переконувала себе в незрушній постійності предметного світу, де сама собі владна господиня.

Андрій попрощався до вечора; його дратував гніт недомовленості, шоркання підошв об росисту алею, гіркота листя, кожен крок віддаляв полудневе осоння; відходив і відходив, уперше помічаючи звивисту довжину міських провулків: тінь алеї перебігала в гомінку світлотінисту бинду, минала засклені балкони з розвішаною на шворках білизною, початкувала вулицю, що зненацька уздрілася в нескінечній блукальній величі: їхати, їхати повз сірі покої, чути назви зупинок, теплі вигуки продавця морозива біля кіоску з пінгвіном, їхати, їхати, тільки око не впиниться, слух ні разу не вхопить привітного слова, біля мосту шосе випнеться вгору, з височини завидніє осінь прирічних пісків, "доки метатись мені понад річкою?"

На поличці під буквою "П" знайшов лист від мами; білява комендантша з лицем прив’ялої вроди, з вуглистими всезнаючими очима хапнула його за лікоть, "постій, постій, голубок, — десь шалаєшся, а тутай заразу розноситимеш, да?", "чого хочеш, людино добра?", "ти мені не людинай, не тикай — виселяйся і поганяй на квартиру, вахтерові закажу не пускати", "через вікно на ніч пролізу", "міліцію викличу, порозкошуєш по капезе"; в кімнаті тхнуло недокурками, при увімкненому світлі, при зашторених вікнах на ліжку чапів Павло, мов подушками, обмостившись підручниками, голий матрац лежав на Андрієвому ліжку, постіль зникла, "як іспити складаєш, Павлушо?", "один на чотири здав... тамо записка від Сави", на розірваній пачці "Біломору" Андрій прочитав: "братуха, звиняй, що взяв поносити твого костюма, на днях пиляю в світи, підпрягайся! сьодня шукатиму по жінках тебе, якщо не зустріну, значить завтра ополудні приходь на головпошту, годі таскати матню в кулаці", Андрій піймав себе на тому, що міркує за дитину окремо від жінки, "важкий настрій Анни може вспадкувати дитинча, яке безглуздя шукати жіночого захисту", він не шукав його ні раніше, ні зараз, лишень частіш віднедавна уявляв себе батьком, тримався осторонь від розчарованих одинаків, від пустоцвітого існування.

Розгорнув удвоє складений лист, пізнав мамин почерк, "горе-горенько моє бідове, скільки мушу стерпіти на віку, недавно до батьків навідалась Надя, мати запідозрила кепське і випитала, що донька в положенні, не варт до ворожки йти, аби взнати хто винуватець, Надя ревала й ревала, каже ніякому весіллю не бути, ти прибився до молодиці, попідручки гуляєте, батько же тільки видихнув, нехай сволоцюга поткнеться в село, зав’яжу вузля, спам’ятайся, мій сину, або бери дружиною, будь татом дитині, або забудься дорогу в село, не срами мою старість, по-людськи віка зжила й по-людськи склякнути хочу", "ясно, чого мама мовчала тоді", він рідко тривожив згадки за сім’ю, за дитинство, остерігавсь розплескати живу воду спогадів: ранньовесняною порою тарганять возиком гній на город, брат орудує вилами біля зіпрілої купи за хлівчиком, одна сестра держаком попихає візок, друга розтрушує паруючі руді плескачі, сутінь пахне коров’янкою, листяним димом садка, а він, малий карапузень, підперезаний шаліком, стоїть біля матері, котра по пояс у ямі добирає картоплю, вхиляється за кучугуру торішнього гудиння, і, випроставшись, кидає пригірщ картоплин, обертає до сонця безкрівне, кольору поцвіленої землі обличчя, а він вичікує, коли на споді кібця проглянуть мишачі кубла, які мусить закидати брилами й груддям; пізніш по гуртожитках, по вокзалах, взнаючи й забуваючи стільки лиць, пам’ятав тільки рідні, розгублені перед виїздом очі, коли від брами біг до хліва, тулився до теплої коров’ячої морди, аби не нюняти привселюдно, пам’ятав поіменно сельчан, калинові зіниці вікон у присмерку, "ми від’їжджаємо звідки, аби душа мала постійне одне пристанище, аби обсілась назавжди в селі, — як прожити віднині без доброї пам’яті?"

На канікулах пасли коней в ярузі, обклепували п’ятаками вуздечки з сириці, і, видзвонюючи кантаркою й розставивши руки, вибігали навперейми лошиці, що лучила фиргонути котрогось із щуплих наїздників: людський аркан обступає лошицю, хтось проворніший, скоком діставши загривок, волочиться озутими в кеди ногами, хтось загнуздує нутрака, затискає м’які кінські ніздрі, накидає гнуздечку і, відкопиливши обзелену отавою губу, тре вудилном заціплені вижовклі зуби, сонце сизіє на бляшках кантарки, роїться над кіньми мошва, рояться сутінки, шмаття кривавої піни летить над крайнебом, кінь басує на місці і, відчувши гарапника, виструнює шию, несе верхівця по стернистому полі, і охоче курилось на рідких зупинках, коли, звісивши ноги набік, міркували: "якщо "бичка", допустим, кинути в нашорошене вухо — сказиться кінь?", "мабуть, не знесе", проте розуму бракувало спробувати, і коні дихтіли, в тумані шукаючи прослід, і біля скирди дідок обтирав на лиці піт суконною підкладкою картуза, відхрещувавсь, "банда, людоньки, банда"; нехай вирує вода в бурчаку, нехай пробуджений бекас дудонить над видолинком, все одно вони гуртом, розметавшись полями, знайдуть дорогу й хтось свисне в два пальці, і прожити кортіло, як надихатись ванільною прохолодою від огребків соломи, і життя не уявлялось в машинній їзді, без лихого галопу.

За дня верхогонили на ставок, хтось настренчив шукати перли в беззубках, "може, піщина обросла перламутром і маєш скарб завбільшки з котяче, вогнисте в темряві око", ватага скидала дрантя на купу, розбредалася по мілководді, облапувала пальцями ніг прохолодну муляку, хтось, вухом торкаючись до води, діставав перловицю і, збиваючи хвилі, запускав до засиджених качками берегів, де ціла бригада шпичаками розтуляла половинки, вичищала драглисте осердя, протирала піском, хтось за пазухою додому таскав черепашки батькові на попільниці, хтось торочив, що по ставку розпросторилась зоряна розсип, "нападала в серпні з Чумацького шляху", а понад вечір перлиновий блиск, зеленим одсвітом наповнивши воду, стояв і не гас під склепінням льодистого неба.

Якийсь час Андрієві марились коні й ненайдені перли, відтак наснилось, що гуляє з дитиною над каламутним потоком, чує тихіший від тріску свічкового полум’я голос рідної крові й води, і по голосінню вируючих за гнійною загатою хвиль розумів: це ніяка не річка, дитя забігає в швидку каламуть, жаліється на кутній зубик, потім заходять до лікарні, "хіба можна такій малишні рвати зуба?", він обертається в кріслі, червоно плює до посудини з ватою, він боїться, "дитятко лишилось без догляду за дверима, аби-но кудись не зайшло", сон залишив гнітюче, мов після наркозу, відчуття, Павло вшилився до підручника, вікна тьмяніли сутінковою кригою, Андрій звісив ноги, пошукав на підлозі патинки, міцно, ніби перед розлукою, потис Павлову п’ятірню, вийшов на вулицю: хмари зіжмаканою на розпал газетою займались навзаходи, згораюче небо, мов на осінь підпалене стерновище, занавісило димом сутінків обрій і видноту, зорі нагадували розвітрений солом’яний жар з попелища.

41

В кав’ярі "Хрещатик" Сава стриг очима жінок, гортав газету, сторінки пахли свіжою друкарською фарбою, помадою віршів про кохання, залапаними шпалерами від об’яв про здачу квартир, пітними робами від запрошень на роботу заводом "Арсенал"; туманець крив погляд блондинки з мачинами туші на віях, павутина висріблила русяву, через плече перекинуту косу дівчини у вишиванці, блондинка злизувала з ложечки крем, "часом, не Владик подарував блузку?", "ага, діждешся, ревнувати надумав...