Свято - Пашковський Євген

Мати спала, її сонне дихання точив шашіль, і йому нагадався її голос — не поміж темряви, а понад зблисками плитового вогню: її сміх на дитячий гармидер, її ойкання, коли збіглий з баняка окріп пекне заголену руку, її заклопотану розмову, споріднену виспівові тяги, коли прокидалися й слухали мамине бідкання вкупі з вуркотом у піддувайлі, коли не знали про зоряне пустозвуччя, де шашіль точить кволий дрімаючий подих.

Снилось: ртутне піняве світло синить нутро "Ан-12"-го, ранці згорбачують спини, долоні тиснуть коліна, тамуючи дрижаки, що насіли на парашутистів від дюралевої обшивки вкупі з гулом турбін, оглушливим ревом, що заважає балачці, заставляє гукати, перекрикувати двигіт, аби напарники, настрахані громом набираючого вись літака, не почули, не вгледіли, як страшно тобі, — мить скам’янілості, шал і полегкість, буцім сама душа летить, не помічаючи твердь під собою...

Андрій пробудився спітнілий, не задрімнув до сонця; роса на шибках закипіла сріблом, і день зародив імлою з долин.

25

З вікна десятого поверху Надя бачила білі від сонячної сліпоти покрівлі будинків, ждала екзамену й нового друга, четвертокурсника Влада, що проводив дискотеки в актовому залі гуртожитку, — було виклично й лячно, коли вибрав її з-поміж ситцевого плеса, твердими пальцями тис її талію, цілий вечір вальсуючи з нею, лоскітним голосом дихаючи на вушко, запрошуючи до "Комсомольця України" на французьку картину з красивими вбивствами. Вчора вмовились їхати на гідропарківський пляж, і тепер Надя жалкувала, що так марнується час, коли сонце невисоко і зірвана катером хвиля може облоскочувати ступні, і тіло в тугій позолоті засмаги вбирається сиротами.

Сильна ранньою жіночою звабою, не уявляла своїм чоловіком нікого, — хмільна сила подужчала від знаття, що приходив Андрій, — тривога заміжньої пори зникла від прикладу розлучених жінок, які легко обходяться без сімейної скляної фортеці, без чоловічого заробітку; материнство здавалось непотрібною розкішною забавкою, але якщо знайдеться дитина, вона дасть їй і догляд, і раду, дасть сама, як багато жінок її віку! Смішно стало за Андрія, "на днях буде шукати мене, вайлувато тиснутися в двері, мимрити вибачення, потім замовкне, візьме оголену руку вище зап’ястка"... Надя здригнулась, відчувши потиск ліктя, і не встигла всміхнутись, — побачила Владика з легким, коричневої шкіри дипломатом, облямованим жовтими косинцями.

— Заспав. Винен, звиняй. Здала вже?

— Тебе виглядала.

— Хіба я екзаменатор?

Бачила бурякові, на рибалці обвітрені щоки, хлипку порожнечу безвільного погляду; смішив спогад про Андрія, недоладнього, завжди в пом’ятих штанах, — поправила комір синьої Владикової сорочки, задивилась на струнку, наче б випрасувану, постать: м’яко обтягнутий джинсами задок, руки пахнуть жіночими духами і чоловічою ніжністю, потом.

— Заходь, оно подруга якась вийшла.

— Дай надивлюся на тебе.

— Біжи, Надь.

— Який ти скорий.

Розгублення втихло, тільки-но поклала заліковку край столу, де пальцями преферансиста, професора фізики, Арнольда Палича було розтасовано білети. Надя бачила худі в синьому прожиллі професорські руки, галстук кольору павичевого пір’я, три ковпачки жовтих ручок, захромлених у кишені піджака, бачила рідкі щетинки в кутику губ біля заїди, обкрейдяні пальці, що недбало гортали її заліковку.

— Беріть білетик, прошу вас.

— Білет номер три.

— Беріть бумагу, прошу вас. Сідайте.

Екзаменатор підвівся; широченні шибки цідили світло в кімнату, де, осідаючого, його мусило більшати й більшати, бо висота вікнастої кімнати дозволяла їй бути пристанищем світла, — сонце блищало на крайніх лакованих партах, бурштинним піском стелилось під ноги професора, що бачив сухих від зими мертвих мух між рамами.

Надя тримала шпаргалку в долоні, розтуленій човником, і, косуючи оком, списувала відповіді, і встигала стежити за квадратною спиною при вікні, відтак зім’яла цидулку, ловко кинула її до столу, роззирнулася по аудиторії, де напружена тиша семінарських занять недавно вривалась перервами. Тоді частіше спогадувалось село, де без видимого зусилля весна переливається в літо, де купини дрібноцвіто жовтіють розхідником, по канавах лопушиться підбіл, а тута стовбури давно висохли від соку, лист тополі із ніжно жовтіючого, просвіченого наскрізь, став м’ясисто-зеленим, незрушним при кволому вітрі; в передчутті літа поменшало шарварку на заняттях, дехто рейзав чорнильною ручкою коників, чортиків на задній сторінці конспекта, коли Арнольд Палич з-за окулярів стриг очима поріділу аудиторію, обтирав мокрим квачиком пальці, сідав на гнутий, з розхилитаним бильцем стілець і розумів, що між ними і ним весна углибила старість, обрівняла суглинні вогкі її стінки, і розказував, як йому, хворому на виразку шлунка, підходить мирне сільське житіє, як корисно, наїжджаючи зрідка до матері, розкидати гичку за хатою, підвечеряти сипкою розвареною картоплею з вишкварками та сироваткою і вийти на вулицю — не курити, а надихатись чорнобривцевим холодом перед ранніми заморозками.

Надя почула дверний рип і помітила Владове лице, що часто кліпало, "як там?", встигла кивнути головою, стулити губи уявним цілунком, "закрийте двері з того боку, попрошу вас!", Надя уявила, наче здає іспит не цьому викладачеві — комусь іншому, — і нагнала раптове видіння, все ближче підступаючи до хвилини, коли зможе, закинувши руки за голову, дрімати і грітися пляжним піском.

26

Андрій взяв квиток на поїзд, застебнув пухкий грошовий конверт у внутрішній кишені піджака, од нічого робити обійшов білоцегляну станцію.

Скраю колії стояла зелена міліцейська машина, оперезана синьою биндою, два молодих міліціонери в насуплених на очі картузах тримали правиці на розстебнутих кобурах, мляво курили. Андрій знав їх: разом одвідували школу, тільки вони з чужого села, разом поступали в технікум, разом не поступили і звідтоді, здається, не бачились. Здороваючись за руку, поборов зніяковіння, засміявся, радіючи, що має тута знайомих, тут його не забули, як чужака, котрий навідується раз на рік по свіжину перед святом.

— Когось зустрічати будете?

— Відправляємо до хазяїна.

— Кого? Ханурика якогось?

— Голуба одного за прізвиськом Метис.

— За що його?

— Зірвав хвостом куряву.

— Кажуть, женитись надумав?

— Ну.

— На весілля гукни, не забудь.

— Ага.

— Забігай коли-небудь.

— Добре, зайду.

— Передавай привіт Наді. Як вона там?

— Нормально.

— Щасливо тобі добратись.

— Щасливо.

Потис руки, з перону побачив крутоплечого, жолудистого на лиці, стриженого хлопчину в чорній новісінькій робі, чорних бахматих штанях, заправлених в ґумові чоботи. Він мруживсь від сонця, дививсь перед себе, вже ставши на приступку безвіконного вагону, дочепленого перед поштовим у голові поїзда; опасистий провідник-прапорщик обмахнув лице картузом, перечитуючи сіру заповнену картку, де внизу було наклеєно три фотографії хлопця, і ворушив широченними лопатками, — спітніла сорочка налипла на зсутулену спину, комір розстебнутий, галстук звисає на жовтій заколці — потім ловко із притиском козирка насадив кашкетину, опоясану малиновою каймою, і бочком-бочком спритно вбіг у вагон.

Тримаючись за побічень, Андрій махнув розчепіреною долонею, хлопці кивнули, подались до машини, на ходу застібаючи кобури, поправляючи реміння нових портупей.

Поїзд прудко набрав ходу, мелькнув жовтий прапорець у лівиці чергового, машини перед пасастим шлагбаумом, посадка зіллялась стрімкою тасьмою; теплою сироваткою цідиться світло крізь пилюжні, задраєні наглухо вікна, одвернешся від скла і не бачиш, що діється спереду й ззаду, а потяг шпарить між густолистих посадок, гальмує на станціях, тихо рушає, одною дорогою, однаковісінькими коліями предовгу вервечку олюднених вагонів позад нього, пре набитий посилками поштовий вагон, де дерев’яними поличками розтасовано кіпи листів, поздоровчих листівок, предовгий безвіконний вагон у голові поїзда, — і, похилившись, дрімаючи, забуваєш своє місце в біжучому залізному ряду, забуваєш дослухатись до провідника, що вигукує назви станцій, забуваєш нетерпляче перекурювати в тамбурі, бо знаєш: поїзд разом допре до міста безвіконний вагон, заґратований поштовий, оцей плацкарт, велелюдні загальні вагони, тільки бачиш: поменшало світла, вікна сльозяться дощем, земля сивим рядном затулилась від неба, стежки почорніли, і на дротах виснуть буси дощин, коридор заступачено мокрими латками, і в купе підсів новий пасажир: годків тридцять, мокрочубий, мізерний з лиця, протирає носовичком окуляри.

— О! Ви прокинулись. Мене Олегом звати.

— Мене Андрієм.

Олег ногою посунув під обгризений корками стіл пузатого затяганого портфеля, усміхнувся не силувано, лагідно — тонкими губами і прожилками біля очей, — повідав, що є мандрівним філософом звідтоді, як видворили з університету за відкриття й проповідь теорії простору-часу-духовності: скільки літ розбазарено на передрук, на розсилання примірників по журналах, по діячах, до Верховної Ради, в ООН, "шановна Організація Об’єднаних Націй, я, геніальний чоловік, Олег Свитка, послідовник відомого Енштейна, створив глобальну розробку просторово-культурно-часових зв’язків людства, прошу здійснити різномовний переклад і видати для світової громади, гонорар жертвую на голодаючих Африки; Київ-1, головпошта, до запитання, Свитці Олегу", найпильнішим читачем теорії був головлікар обласного психодиспансеру, куди Олега різними похвальбами пробували заманити, що й призвело до мандрів, "світ ловив мене білими халатами".

Олег провадив, що зараз згруповує згадки про козацькі скарби, "жили ж люди, — годі кожному нидіти в своїй в’язниці, на печі, біля жінки, по службах писарських! — запорожцеві все одно, що чужу голову зняв, що свою зоставив, живеш козак козаком, калганівку по куренях п’єш, а тепер понастроювали хат, села понаселяли, нащо це все?", десь було вичитав, у Білій Церкві під храмом Різдва Христового гайдамаки Швачка, Гонта, Початуха-сотник і Гнида, Покотило-десятник, вирізавши Умань, сховали три саки грошей з прикметою: в третьому дереві від підвалини просвердлили дірочку, в дірку для знаку пхнули три червінці, забили кілком, — проти теї дірки неглибоко й гроші"; загорівся Олег розшукати козацьке золото, на випасених овечками могилах затрушував землю цвітом розрив-трави, накопував пригорщі іржавих підків, жовтих ягнячих кісток, увихався по селах, записував перекази від старих людей: "січовики валкою з’їхали до видолинка, воли нездужали витягнути добро, отож прикопали в дубині і пригнітили жорновим каменем: те золото на Великдень горить, очищається, тра шапку чи чоботи кинути на вогняне місце і копати на три штики".

Серед ночі Олег блукав лісом, натикався на світляків, на бузковий жар непритоптаного пастухами багаття, "хіба козацького золота катма?", в ялиновій просіці лось жував мухомора, нашорошував вуха і розгонисто й гулко тупотів лісом, десь зупинявся, кліпав очима від зроненої з молодих дубчаків роси; за дня на лавочці Олег слухав змовницький вишепт дідка, "халупина батьківська на зачаклованому горбі стояла, казав їден знахар, — вищезне рід твій, як не відсунеш хату хоч на скибу, — не послухалися, Мартин в гарячці повісився, Марфа від малярії злягла, Степан провалився з саньми під лід, мене пожежа вирятувала, грім запалив стріху, осьдо другу хату зіп’яв, доживаю віка, а на дворищі старому в голод, коли торгсини на золото торгували, став я ґрунт копати під головешками, бачу, земля поцвілена, зовсім не злежана, ех, такут твою мать, обігнали мене", одна тітка клялась і божилась, що малою бачила у світлиці вогонь завбільшки з решето, "пролетів під сволоком, гепнувсь при миснику, давай батько копати долівку, знаходить червінців жбан, зрадів, перемацує , полою кожуха тре, коли на другий день чолов’ яга заявляється, каже, продай квочку з курчатами, — яка продаж, бери задарма, аби ж знаття, що то нечистий рід випросив: злодії грошву одібрали, сім’ю до немовляти вирізали, я на вишках заночувала і вирятувалась".

За вікном, коли рідшала і вривалась посадка, Андрій бачив зелень ланів, біло паруючих під теплим сирітським дощем, мілкі яруги, перепанахані глибокими, як цвинтарні роваки, меліоративними канавами; річка в жовтих ліхтариках лілій заламувалась в закрут, вигризала внизу крутосхил, дерева поповзом сунули в воду, вцілілі сосни хапали корінням безодню дощу, "от чоловік, як билина, сколихнута вітром, тремтить, шелепоче: відкіль така сила?", в купе підсохнули мокрі сліди, різкіше чулась кислятина мокрої взувачки, запах чайної заварки й диму від провідничої канцурки.

— Вже Київ, — сказав Андрій, помічаючи, як поїзд суне між мокрих безлюдних перонів.

— Я запишу тобі телефон, — Олег черкнув ручкою шестизначний номер, відірвав аркуш блокнота.