Свято - Пашковський Євген

Тоскно робилося по весні — в садку під листям знаходиш мерзлі гнилиці, злизуєш кленовий сік на обчухраному гіллі, дівчата сміються голосно, збуджено, смерком втікають на танці, місяць не дає задрімати до ранку, десь на станції пугутькає "чмекалка", стіни пахнуть відсирілим вапном, удосвіта перевертаєш подушку, щоб Метис не нагледів мокроти сліз,— навчившись втікати, надихавшись вокзальним смородом волі, забув, як моторошно сходить місяць у березні".

Сава підшукав місце на підвіконні, відчинив вікно, затягнувся сигаретою з кулака, "за пару годин царюватиме сон, і бездоглядні сумки самі полізуть до рук, речі лякаються безпритульності, як люди смерті", хвилини владного страху, упевненості в своїй силі були йому найлюбішими, прохолода наливала кожен м’яз розбишакуватим азартом. Заклопотаний оглядом ближніх валіз, Сава спершу відмахнувся від дорідного, в напрасованому костюмі солодкоокого добродія, що попросив дозволу вмоститися поряд, від запальнички припалив сигарету "Море", дістав колоду порнографічних карт, запропонував перекинутись, став торочити про постільні пригоди; Сава по намазюканих нігтях, по злагіднілому голоску, по руках, котрі ніби знічев’я торкались його колін, обіймали за плечі, впізнав ніколи не баченого чоловіка, хотів просто відкишнути гоміка, тоді помітив на кволому пальці вмуляну в шкіру масивну золоту пе чатку, "скільки кидаєш?", "як тобі, четвертачок", "щось забагато?", "за красівенькі ножки, ходім", "далеко?", "в готель "Дніпро", "скоро поїзд, не встигну", "дам на таксі", "знаю затишок за вокзалом", "а не пов’яжуть?", "моя справа маленька", "ну, пішли, згода".

Сава вгадував млосну нетерплячку у примружених очах супутника, що спускався слідом по сходах, "подзвони мені завтра, зустрінемось після концерту, до ресторану заскочимо, такса однакова, згоден?", Сава покрадьки в правій кишені штанів тис одітий на пальці кастет, "зара, зара, красівенький мій", мокру лавочку чоловік застелив носовичком, німе безлюддя розітнулося звиском гальм, лунким татахканням вагонних зчеплень, і, коли постать розігнулась, рукою припрошуючи сідати, Сава коротко рубнув по скроні, коліном турнув осідаюче тіло під лаву; перстень не злазив, довелося пробувати його зубами, обслинювати надухану м’яку долоню, обіруч зісмикувати тепле золото, що стиха дзенькнуло об асфальт.

Пульс ледве тепливсь на зап’ястку, у гаманці на доторк відчувалися нові банкноти, при спалаху сірничини під верхньою губою не завидніли потрібні зуби, "костюмчик маркий, на годинник, на карти нехай пацанва клює, їм і приши— ють", двома склянками газировки за автоматом відмив руку й липкий кастет, закурив на зупинці тролейбуса, на афіші помітив бадьоро усміхнене знайоме лице; вгорі вістувалось, що гастролі відомого дириґента закінчуються ювілейними днями.

19

Юля й Анна крізь прохил намету поглядали на грайво вогню, на широку Андрієву спину, що різнилась обсаженою заслонкою при вогнищі, на Едика, котрий ладнався до снива на задньому сидінні "Москвича", хляпнули дверці, Анна приснула сміхом, Юля дістала м’яту сигарету із задньої кишені вельветових джинсів, прикурила жаріючою галузкою і запитала:

— Ми не задубнемо?

— Теплінь надворі, — потягнулася Анна.

— Ти влюлюєшся, Андрію?

— Посиджу трохи, ніч яка!..

Андрій згорнув жар обвугленим патиком, підкинув свіжих дрівцят, що висхнувши, палахнули димкуватими язиками сніжного полум’я; туман поплив повз багаття, підминаючи дим, синій тріскучий вогонь помалу бузковів у попелястому обводі, ніч западала глибока, злита з небесною сажею.

Земля наслухала себе в плескоті збитих сонною рибою хвиль, в рідкому від сирої тяги пульсі млявого кострика; земля слухала змору дерев, стебел і вод після трудівної сонячної повені, чула в запахові попелу тлін людської тривоги; ні світла, ні тіней, туман і туман плив од східного безбережжя; земля все вгадувала в міцності чоловічих рук, в силі незбучавілого серця потугу винести вікову чорноту й святість; земля голосами померлих, всіх знаних, всіх рідних людей мала звістити, "кріпися душею та не черствій", земля тихшала й тихшала, прислухаючись до нечутного в людині за дня і, відчуваючи свою кровину, нагріту лизявим полум’ям, хотіла дати їй холодної дужості чорноземних товщ: зумисне гасила розплескану синь, студила кров, повертаючи людині предковічну студінь безнадії і спокою, гніт вмирущості, котра вигризає всю погорду, весь відчай за минаючим щастям.

Дух попелу присипляв хлопця — розімлілому в теплі, присновиділась, білим видивом сяйнула в пам’яті Надя; збудившись, затуливши рукою очі, буцімто бачив сліпучий вид нареченої, — блиск, обгинаючи долоню, пробивався до погляду: хотів думати про зіщулену поряд жінку, а зрадливі спомини сліпили пам’ять. Хмари сплинули, ніч відкрила невидиму вдень глибину неба, усесильно і лячно було в горисвітній пітьмі, мізерія людська приспокоювала, від небокраю до берега ліг світаючий прослідок, кличучи: йди хоч до обрію. Зсихала зоряна роса, всихала здмухнута вітром імла попід шелюгами, усихали зіниці дощин, які виглядали дужого повіву, що струсне їх із стебел, кожну галузку звільнить для денного зросту; ясна водяна стьожка ширшала, світло йшло незбитими манівцями до людей.

Осипаючи жорству, виліз на кручу; знагла — фурк! фурк! — стрибонули сірі клубки з-попід ніг; двійко зайчат гасали кружкома між кущів, залишали дві темні смуги в сизому різнотрав’ї, ошалілі від любовного грища, не лякались людини, перелітали з розбігу купини, завмирали й вистовбичувались за задніх лапах, прищуливши вуха, зривалися й кружеляли довкіл дуба, переплигували криничку: мокрі подушечки лап, зачорнівши в повітрі, обсікали росу. Тіні горілими пасмами крили рівнину, і, озирнувшись, Андрій бачив з горба бурякову закваску вогнистого шляху до небосхилу.

Вогонь причах; наламавши гілля і роздмухнувши жар, клав соснові лапи на затепліле кострище: дим облизав брезентину, розпластався галявиною, притлумив дух вербової гіркості й попелу в дрібних пелюстках; дим лащивсь до ніг, — запарували мокрі холоші, — прочумався Едик і ляпнув дверцею, одбіг за кущі, повернувся й, цокочучи зубами, підніс руки до полум’я; з пасастою ковдрою на плечах підсіла Юля і вигнула серпиком губи, припалюючи сигарету від тліючої хмизини, вийшла Анна, поправляючи пальцем розкуйовджену зачіску: притулилась плечем до Андрія і цьомкнула в небриту щоку, посміхаючись до вогню.

— Джульєтта й Ромео, — зітхнув Едик, розминаючи нагріті пальці.

— Як? як? — стиха перепитав Андрій. — Повтори-но?

— Я нічого, я просто так кажу.

— Поїдем додому, — Анна взяла в долоню Андріїв кулак. — Сонця нема, холодрига... Сьогодні ж останній день свята, Києву півтори тисячі літ...

Едик сухою ганчіркою витер росу на лобовому вікні, Анна знайшла в улоговині букет — квіти студили долоню, а дорога однаково збігала назад, дрібні дощини цяткували скло і двірники злизували їх тонкими язиками, обочиною, під погейкування пастухів і виляски плетених із сириці гарапників, брела череда, Анна лицем припадала до букета й тулилась до хлопця, вся посвітліла безболісним смутком, студила щоки й помаду губ мокрим конвалійним цвітом, аби не плакати привселюдно.

Юля гладила поглядом Едикове лице, баянові міхи підгарля, "який він упевнений, як легко, без посмиків, веде машину, головне віднадити лишні печалі, мати напохваті якийсь клопіт, щось дістати, кудись зайти, коли є "бабки", нічого не страшно, мені пощастило, рідко який мужчина штуку приносить, не домозолює ревністю, кругом же деруть, як за невинність, — за паркет дай, за запчастини дай, за шкіряне пальто дай, за обмін квартири дай, — добре, що не сиджу склавши руки, на дефіцитах добрячий навар, та попробуй їх випиши на базі, тому вклонися, тому всміхнися, та кому яке діло?", зненацька вибилось сонце, і молода брость на кволих соснових лапах сяйнула воском свічок, що з сальним потріском тануть на поминках.

Жижаве сонце запалювало ґноти соснових вибростів, від мряки іскристих, мов справднішнє одвітрене полум’я, небо тьмяніло невдалеки від сизого в люмінесцентному тумані моря, небосхил обривався за декілька кроків лівобіч, коли Едикові почулось хурчання в моторі — натужними посмиками затихло залізне життя. Засинаючи під шемріт дощу, Анна чула виляски крику, "стій, стій, кажу... от, народець", ляскали двері, Едик заскакував до кабіни, впускаючи разом з духом мастил запах торішнього листу й медунки з дубового чорнолісся, де прочахав під безпросвітним небом "Москвич", Анна крізь сниво на парубочому плечі слухала нарікання, "все через вас, не доглянув машину, біжи голосуй", Юля диміла у вікно сигаретою, "злий то він злий, проте ті двоє сплять, а мені бути крайньою, зозла ніхто сам себе не покривдив", знову трахкали дверці, лісове безгоміння обривав на повороті різкий виск легкових і двигіт вантажних машин із увімкненим світлом, Андрій, розплющуючись, бачив згорбатілу постать, що гибіла на середині шосе, відскакувала перед вантажівкою і облизувала мокрі губи, плювалась; бухкали двері, сирітський дух сирості і цокотіння зубів змушували Анну пробуджуватись, оглядати букет на колінах, набичену шию Едика, сигарету в Юлиних пальцях і, тепліючи поглядом, "він близько, він поряд", засинати, вдихаючи запах конвалій.

Під вечір доплуганилися до міста, Анна витрусила пісок з босоніжка й ступила на вулицю, Андрій дістав речі з багажника і щось примусило його озирнутись: провулком повз лосніюче авто і позіхаючу Анну йшла Надя, ліктем притримуючи спортивну сумку, і заграва лизала ремінці її лакованих туфликів, і жалібна посмішка випалювала кригу очей, Андрій закляцнув багажника, проти волі ступив за вогняною ходою, пам’ять дихнула люттю до теперішніх друзів, Едик присвиснув, "ух, прольотка", Анна зітнула плечима, взяла парубка попід руку і остудила рум’янець конвалійним цвітом, — два повноголосі людські потоки пливли Хрещатиком, і розкотистий гул кипів, заглушаючи сміх, волання музик у вишиванках з малиновими кутасами; здавалось, каміння обізвалось земляним криком, заговорило під людськими ступнями. Едикові заманулось послухати пісень потойбік площі, — затискаючи в одній руці Юлину долоню, в другій Аннин зап’ясток, став проштовхуватись, рвати гомінливу плавбу, Анна вільною рукою махала над головами, юрба, раз поступившись, зімкнула плечі щільніш, буцім пісок, утрамбований зливою, Андрій здаля помічав її чорно шовкуючу голову серед інших головів, чув її оклик серед чужих голосів, тільки долоні не помічав: рука втомилась підкликати його.

Лиш барвиста мінливість різнила натовп від справжньої річки, де життя — м’язи хвиль, знятих вітром, відливають сталевою дужістю, — де смерть, не погибель: миттєве падіння бризок через дубові заставки, лет розбитої на криваві скалки води, голосіння перед тінистим потоком: там ні риби, ні валуни не розривають вічного спокою...