Свято - Пашковський Євген
— Звони після шести, десь зустрінемось, добалакаєм.
— Добро, — склав листочок учетверо. — Тільки тугий на балачку я.
До поштового вагону підкотив електрокар з низкою лязкаючих причепів, дебелий прапорщик у плащ-палатці наопашки курив фільтрову сигарету біля дверей безвіконного вагону, Андрій доганяв поглядом постать Олега — куций, з надірваним хлястиком френчик, куці, підсмикнуті до кісточок штанчата; було важко забалакати в людському гаморі.
27
Ні в метро, ні в тролейбусі Андрій не знав, що казатиме Наді, повертаючи гроші за костюм, проте, тільки-но ступивши на паркову алею, де безвітряний дощ ворушив густолистя, тільки-но відкинувши долонею мокрого чуба і простя— гуючи паспорт старому вахтерові з приклеєною до верхньої губи цигаркою, зрозумів, що проситиме вибачення.
Довго грів у зачинені двері, "їй нікуди поткнутись сльотою", кляцнув замок, на порозі з’явився Льонька, на ліжку, закутавши капою підібгані ноги, всміхалася Рая, Льоник блиснув обоймою нових зубів, "заходь, заходь", "Надя коли буде?", "не знаю, не доповідає", "добре, пізніш заскочу", "підож— ди-но, є балачка", на коридорі долонею обтиснув очі, жалібно засокорів, "братуха, думаєш, я добро забув, я розсердився, я заклав до міліції бійку? нє, я знаю свою провину, я поплатився, з ким не буває, за Надюху пробач, вона не варта ні ревнощів, ні моїх зубів, повір на слово", Льоник заплакав, тріснув кулаком об стіну; лизав і гриз обчесані пальці, "братуха, не зневажай мене, я не доносив, я матір’ю присягнусь", "вірю, годі язичити, годі якати, прощавай", на вулиці Андрій згадав прохання Лєни купити коляску, зайшов до універмагу, подумав за Савку, "справді, гоїть серце вбивчою люттю до невідомих батьків, не здригнеться рука з мертвотною свічкою леза, якщо знайде їх, якщо я не змовчу, якщо підозра і помста, жаль до себе і помста, зневіра і помста зашморгнуть відчаєм, і біле полум’я різоне когось по очах, сліпих від ситого спокою, а може, признатись йому, — котре зло чорніше: оправдане? випадкове? провокуюче хижу кару? а може, до кінця днів мені нести страх за рідню, за близьких, за невідомих людей, засвічених смертю в руці, що богвість на кому відіграється; тра поводити себе делегатно, інакше на голову сяде", в тролейбусі Андрій пригадував номер потрібного будинку, від мокрої одежі пахло коморою, хтось поплескав його по плечі, між натовпу проясніло Савине оскалене лице з тютюновими кришками на нижній губі, "Андрюха, гад буду, раз коляску тарганиш, значить до нової баби пристав, перепий мені, не хоч, тоді шпарим на пиво, такою погодою, мабуть, вішатись легко", Андрій попросив почекати в під’їзді, піднявся на другий поверх, почув янчання котів за дверима в обшарпаному дерматині.
На підвіконнику в кухні затягувавсь сигаретою бородатий чоловік, "це Ігор, художник, перший чоловік Анни, сідай, Андрію, чаєм хоч пригощу", сказала Лєна, подякувавши за покупку; художник дививсь трохи вбік, запитуючи Андрія, звідки він родом, "о, земляки, я станційонний сам, до вашого села на танці ходив, чубарився, була житка, знаєш же ліс? пустку циганову? озеро — безодню, де, кажуть, провалилася церква о трьох золочених маківках", та й примовк, згадуючи: "... спокій, дядина з сита шпурляє курчатам жменю пшона і пальцем сварить чубатих курей: ідіте геть, чом малих б’єте, як ви мені впечінились, акиша-га, в хаті пахне липовим цвітом, розстеленим на скатертині, лілово цвітуть за садком картоплі, згодом по стінах зажовтіють вінки з нагідок і м’яти, валер’янове коріння сохнутиме на шафі між свічкових згарків, залистаного по краях альбома, розібраного будильника і карафки з вишневою наливкою".
Андрій повідав про зустріч мандрівного філософа, художник зітхнув, "хто Свитку не знає, він і мене підбивав золото рити, і Юрика, одного з приятелів Анни, авантюриста першої ґільдії, завжди щось достає: вагон заліза якимсь заготівельникам, японську апаратуру для сільського клубу, мішок кавових зернят для кав’ярні, скуповує на Херсонщині ранні кавуни і везе перепродувати, міліція в’яже, чортибатькаказнащо"; Андрій подумав: "Ігор хизується владною незалежністю", щось зверхнє проглядало в тому, як він розгладив долонею бороду, звів капюшон на болонєвій курточці, млявим потиском костистої руки попрощався з Андрієм і Лєною, прохилив двері, відіпхнув од порога худого кота.
Лєна плакала за чаєм, "добра душа, чого прибився до Анни? вона розказувала мою біду? ну от, років десять назад почала Анна по два червінці передавати щомісяць, потім і вибовтала, що здибалася з колишнім старшиною, адвокатом Едуардом Вікторовичем, хоче заміж виходити, за нього, кажу, давай, Іван з того світу подякує; Едик вибився в люди, через Анну приятелів до готелю влаштовує, ох і чепірадло, ох і постіл, приклишало якось вторік, саме вагітна була, каже, правильно, що про нащадків думаєш, пропишеш дитину, жилплоща державі не одійде, правильно, пора забувати ошибки юності, життя взяло свої жертви, — мене аж замлоїло від його правильності; плюнь, Андрію, на Анну, на їхнє кодло, повір, добра зичу".
Задля сміху Сава обнишпорив поштові скриньки, свиснув "Літературну газету", відступив до стіни, коли поряд у шелесткій курточці пройшов бородань, бачений того вечора, коли завалив гоміка, "хіба Андрій знається з ним, з покаліченою на лиці жінкою?", на другому поверсі обдзвонив три квартири й натрапив на приятеля, — сморідний дух відштовхнув Саву від дверного прохилу, від волохатого кота, що шасьнув на вулицю, від великоокого віспуватого обличчя, від худої, в п’явчатому прожиллі руки, що жестом запрошувала до входу.
Саву збридило помешкання в котячій шерсті, плямистих пелюшках на мотузку при стіні, запилюжених порожніх рамах по закутках; через голову жінки махнув притуманеному димом на кухні Андрієві "виходь!", під сльотою звів комір піджака, втягнув голову в плечі, під’юдив: "славну молодичку вискіпав, тримається, мабуть, як вош кожуха, не видворить під три чорти, газетою морду прикрив та й по всьому, мені б таку, чого сопеш, буцім ковальський міх, дядя шуткує, не відіб’ю, не бійсь"; "дожартуєшся, сьодня одного везли в столипінському вагоні, Метис за прозвиськом", "Господи, який світ тісний, це ж корешок інтернатський, по сто сімнадцятій погорів", "мотай на вус, не вина— чуйсь без толку", "не вчи вченого, салабон", "цить, жабороте, не лізь сопливими пальцями в душу", "твею душою підітрусь і забуду", "мамі своїй пожалійсь, виблядок", "як? як? як? ах ти підар горбатий", Андрій ліктем встиг відбити важкий, з кастетом кулак, обіруч вп’ястись у мокрі кучері, тричі гахнути мозгівнею об підставлене праве коліно.
Ближче до Надиного гуртожитку Андрій замочив об’юшену штанину водою з калюжі, відчув дрижаки в руках, "бач, повело мене, мало не вибовтав... бідний Савин ніс, заживе до весілля".
28
— Надя не приходила?
— Нє, — відповів Льоник.
Андрій поклав на підвіконня пампушку конверта з грішми, поглянув на Раю.
— Скажеш: за костюм.
— Побудь. Може, з’явиться.
— Ходім, побазаримо, — сказав Льоник.
— Чого тобі? — запитав Андрій на коридорі.
— Знаєш, таке закрутилося...
— Годі слинити.
— Я до Раї прийшов...
— Коротше.
— Тебе водять за носа.
— Хто? Ти?
— Надюха в кіно повіялася. З Владиком.
— Переживем якось.
— Хоч, конверта заберу?
— Моя справа віддати.
— Кому тра така чесність?
— Покажи його потім мені.
— Не дурій, не зв’язуйся.
— Тут пивбар недалечко.
— Я знаю, через дорогу.
Небо не розгодинювалося, з навісу капотіли дощини, рівною смугою вибілюючи поріг забігайлівки; тілистий бармен блискотів золотою печаткою і облесливою посмішкою, Андрій згріб долонею здачу з білого, пришпиленого до прилавку, пластмасового блюдечка, нанизав повні кухлі на пальці, прислухавсь до веремії, до сюрчання пивної цівки в бокал, подумки блукаючи в порожнечі й змушуючи себе щось робити, щось думати.
— Вчора зустрів Ларису, напросилась до мене, — сидимо, музон слухаєм, вона й заявляє: скоро буде дитина, ні пижмо, ні гарячий "Кагор" не допомогли, тра щось вирішувати. Провів її до дверей і кажу: більш так не шуткуй. А вона: який ти на самом дєлі!
— Переживеш, Льонь.
— Мені як солов’ю... все одним свистом. Тобі повезло, Надюха сама дременула. Не скисай, мій батяня нову мачуху взяв, на п’ять літ старшу мене, — зможу звести, а що? В батяні баб було, як трамвайних талонів. На Камчатці жили, я рачкувати учився, мати від раку злягла, звідтоді кругом носило, — помню, на секцію футболу ходив, до музикалки запи— саний був, геть усе остобісіло, да. Бувало, батяня приведе чергову супружницю, пару місяців терпить, тоді як гаркне: де була? з ким пила?! Да, вихованнячко... доб’ю інститут, підпишуся на службу, порозкошую.
— Рано ти обломався, Льонь.
— Ти чоловік із понятієм, не осудиш.
— Давай ще по бокалу візьмем.
— Пішли перекурим.
Схолоджені шифером вечірні краплини дрібно цюкали Андрієве лице, вистуджували голову, мов компресом; цигарка сичала, затухаючи поміж мокрих пальців.
— Диви-но хто йде, — Льонька прицмокнув язиком і кивнув головою на другий бік вулиці.
Андрій побоявсь глянути прямо, вже з Льончиного голосу знаючи, що мав вгледіти; вмив долонею лице і зиркнув зукоса: дрібочучи підбігцем, Надя головою ховалась під полу чоловічого плаща, сльота, настояна темінню, світліла, летючи повз вітринне скло, зганяла з тротуару на сажистий закрут алеї і сіре вітрило плаща, і біліючу з-під мокрої куртки кайму заплямованої зборчатої сукні. Андріві думки вертали назад, виривали з пам’яті парк, затуманений золистим пухом, її посмішку і закушену губу, коли першого дня стискала руку біля тролейбусної зупинки, "не повірю, що так може боліти", все видавалось несправжнім, робленим, один лиш відчай був справжнім, чорно світився в зіницях душі, виїдав серце невиплаканим жалем, "таке дійство, буцім в лихій давній казці, де приказували: не обертайся назад, не обертайся назад", де завжди, аби вивести чоловіка неушкодженим з лютого лиха, заклинали: "не обертайсь на минуле заворожливе сяйво, на вимерхаюче світло спогадів, не обертайсь, бо ні півкроку не ступиш, зачарований жахом, вкам’янієш казковим засліпленим велетом".
Аби не стовбичити безпритульно, Андрій зупинив таксі, плюхнувсь на заднє сидіння, дорогою змушував себе думати про щось далеке...
...
