Останні орли - Старицький Михайло

Він з тривогою дивився в розплющені очі страдника і з завмиранням серця стежив за тим, як ледве помітно підіймалися його запалі груди.

— Мені легше... Біль втихає... На серці таке солодке заспокоєння, душа тремтить від радості... Не треба бентежитись... — тихо говорив умираючий, майже не ворушачи губами, так що звуки його голосу нагадували легкий шелест колосся під повівом сонного вітерця.

— Боже всесильний! Хай наші молитви долинуть до тебе! — промовив отець Хома і похилив голову на груди.

Знову запала глуха, важка тиша. Хворий лежав нерухомо, а поруч нього застиг лисянський священик, пригнічений безнадійною скорботою.

Трохи згодом почулася з вулиці кваплива хода й долинув стриманий гомін.

За хвилину тихо одчинилися двері в сіни, а потім і в другу половину хати: сіни розділяли дві світлиці — батющину й титареву.

— Тату! Люди вас просять! — тихо промовила Пріся.

— А що там, доню? — обізвався титар стурбовано.

— Сара вирвалась од жидів, вона підслухала, що її батько збирається розказати губернаторові, ніби в нас гайдамаки ховаються, і наведе сюди з містечка команду.

— Ой господи, що ж нам робити?

— Я ж і закликала на раду Ляща, Качура, Довгоноса... Петра теж.

— Іду, іду... Ох... не життя це, доню!.. Вже краще б, здається, смерть одразу, — бурчав титар, пробираючись навпомацки до дверей.

— Сюди, сюди, татусю, — й Пріся одчинила ширше двері, а коли титар підійшов, то, взявши його за руку, додала: — Треба б пана полковника сповістити, щоб прибув на допомогу... Він обіцяв, — все це вона промовила одним духом і відчула, ніби щось стиснуло її серце й гаряча хвиля залила все обличчя.

— Шукай вітра в полі, — кинув титар і мовчки почав вітатися з прибулими гостями.

Усі посідали на призьбі титаревої половини, щоб не турбувати хворого, й, поспиравшись на ціпки, мовчали.

Петро стояв, спершись ліктями на стовп з кількома забитими в нього кілочками, на які вішали горщики, макітерки та глечики. Сара й Пріся відійшли трохи вбік, у затінок дерев.

Нарешті Петро порушив мовчанку й розказав присутнім те, що розповіла Сара, про неминучі наслідки доносу.

— Мало того, що не залишать ці дияволи в нас каменя на камені, — говорив Петро, — мало того, що винищать тих, хто не зможе втекти в ліси, на край світу від пекла, — вони ще кинуться шукати гайдамаків по всіх околицях і почнуть грабувати, палити й вирізувати села й хутори... Ось яке лихо висить над нами, панове, то яка буде на те ваша рада?

Довго мовчали запрошені на раду, понуро дивлячись на кінці своїх ціпків; нарешті заговорив широкоплечий Лящ:

— Що ж, братчики, важко нам захиститися від польської команди; поки не з'являться тут справжні гайдамацькі загони, селяни побояться повстати... то хіба дати знать зараз... ось Петро знає, куди й кому... це моя перша рада.

— Так-то воно так, панове громадо, — зітхнув титар, — але полковник говорив, щоб до слушного часу готувалися, змовлялись, а сиділи б тихо, як бджоли у вулику зимою... Може, Москва свої війська на ляхів вишле, — от що!.

— Чували й ми це... поголоска йде, — обізвався Довгонос, високий і тонкий, мов голобля, з невеликим, зовсім приплесканим носом. — Чули, що православна Москва захистить нашу віру й нас від напасників та й забере край під свою руку... Тільки коли те буде?

— Це ж саме і я кажу: на інших покладайся, а своїх рук не складай! — знову подав голос Лящ. — Так ось яка друга моя рада: поки повернеться з лісу Петро, часу гаяти не слід: вдома збирати й ховати збіжжя, добро, худобу вигонити, хворим і дітям знайти зарані сховок, а самим готувати ножі, та списи, та шаблі й рушниці, в кого що знайдеться... Сповістити про все по сусідству надійних людей, щоб теж були напоготові... Коли підоспіє загін, тоді дати одкоша замковим командам.

Сухорлявий, але ставний і міцний тілом Качур, що весь час мовчав, схвально крекнув і пересунув кивком голови шапку; місячне світло впало на його праву щоку й осяяло зяючу яму вибитого ока, від котрого йшов синій шрам по щоці до самого вуха.

— Добра твоя рада, Ляще, — сказав титар, — тільки от замок руйнувати без гасла, без наказу пана полковника не слід, не годиться свавільно, для власної потіхи: цим можна пошкодити загальній справі.

— Так побити команду, а самим піти в ліс до загонів або розсипатися по всіх селах з добрим словом — ось моя третя рада. Почулися схвальні не то зітхання, не то гомін.

— Добра твоя рада, — промовив, після короткого мовчання, титар. — Господь умудрив тебе розумом і наділив серцем козачим, лицарським: тільки от, не одкидаючи твоїх порад, чи не можна було б придумати чогось, щоб не дати Гершкові брехати на нас... Це було б найкраще: ми б готувалися, і ляхи б сиділи... до слушного часу. Ех, якби вдержати Гершка!

— Це найпростіше, — обізвався нарешті Качур, — піти й зарізати його, як барана!

— Хе, пане дядьку! — відповів Петро. — І я так попервах подумав,.та не виходить діло. Гершко ж сказав усьому кагалові про гайдамаків. Раз Гершка буде вбито, то всі жиди кинуться до замку й роздзвонять про нас і про гайдамаків: на другий же день у нас будуть замкові гості.

— То всіх перерізати й корчму спалити, — запропонував Качур.

— Теж не гаразд, — засміявся Петро. — На пожежу злетяться з містечка, довідаються, в чому річ, й заварять тут червоне пиво. — Якщо нам і три дні мало для порятунку, то однієї ночі, та ще й короткої, то вже й зовсім буде мало. Дозвольте, панове, і мені ще сказати слово... Молоде воно, щоправда, але од серця, а ви його зміцніть сивим розумом, то, може, воно й пригодиться. Три дні, ось дівчина Сара каже, Гершко нас не зачепить: цадика виряджатиме, укладатиме свої речі... Адже так, Саро?

— Так, так!.. — поривчасто відповіла Сара, ледве вимовляючи слова від хвилювання. — Щонайменше їм треба три дні на свої справунки. Тільки на четвертий день... і то навряд чи можна зібратися.

— Отже, нам за ці три дні, — провадив Петро, — слід зробити все те, що радив Лящ, тільки, додам я, треба стежити за Гершком, не спускати з нього ока, стерегти й тінь його, а на четвертий день, як він вибереться звідси й подасться в містечко, то перейняти його й...

— Посадити на палю, — перебив Качур.

Сара скрикнула, Пріся поспішила забрати її в сіни.

— Перелякав, пане-брате, дівчину, — зауважив титар. — Вона, як сестра, прибігла сповістити нас, а ми її батька на палю!

— Еге ж, тату! — говорив далі Петро. — Я теж їй заприсягся, що батька її не вб'ємо, але й не випустимо з рук. На мою думку, Гершка треба зв'язати й запакувати в лісі, а для певності — хоч викопати для нього яму, як на пашню, та там і держати; його язик нам пригодиться, та й дукати...

— Сину мій! Радість моя! — вигукнув зворушений титар. — Що, панове, думаєте? — звернувся він до всіх. — Як його думка?

— Та пошли, боже, й нам на старість таку, — промовив Довгонос. — Звичайно, діло говорить.

— Воно так, — погодився й Качур, — а все б краще порішити його, — почухав він потилицю під шапкою.

— Та не вискочить він, пане дядьку, з пашенної ями, — посміхнувшись, з певністю сказав Петро. — Головою ручуся — не вискочить. А от як доведеться брати замок, то він нам і пригодиться: він, шельма, знає там усі ходи й виходи... та, крім того, може підкупити й жида замкового.

— Ну, то поки що х й йому дідько! — згодився Качур. Усі якось підбадьорилися й повеселішали, але вибігла з сіней Пріся й збентежила всіх несподіваною звісткою.

— Тату! — заговорила вона тремтячим од сліз голосом. — Панотець кличуть... Батюшка відходять...

— Господи! — скрикнув приголомшений звісткою титар, звівши руки до неба. — Твоя воля!

Усі, поскидавши шапки, побожно перехрестилися.

— Панотець усіх просять, щоб зайшли попрощатися, — додала Пріся й, не маючи сили стримати плачу, вибігла в сіни. Титар теж поспішив слідом за дочкою, а за титарем рушили й усі. Освітлені місячним сяйвом, підходили постаті до дверей і поринали в чорну млу, неначе зривалися з порога в якесь провалля.

Запрошені боязко ввійшли до світлиці й, перехрестившись, спинилися півколом біля дверей. Перед їхніми очима постала така картина: на полу лежав умираючий; обличчя його, виснажене стражданнями, було зовсім спокійне; якась невиразна усмішка блукала коло зімкнутих уст; напіврозплющені очі були спрямовані на тих, що ввійшли. В головах отця Їларіона стояв місцевий священик і шепотів одходну молитву.

— Нашого молільника й заступника кличе до себе творець милосердний, розлучає нас... Його свята воля! Попрощайтеся! — сказав отець Хома, закінчивши молитву; голос його тремтів від скорботи, рвався від жалю.

Усі перехрестилися, зворушені тяжкою хвилиною, і безнадійно посхиляли на груди голови. Тяжке зітхання повисло безсилим стогоном у низькій і похмурій світлиці.

— Як же їх щадити, наших мучителів і катів? — пролунав серед цієї гнітючої тиші якимсь дисонансом сповнений обурення й протесту голос Качура. — Як же щадити? Дивіться — це ж діло їхніх рук! Хто не знав дорогого нам панотця? Коли в нужді хто — він останній свій шаг несе, останній свій шматок переломить! Скривдять кого — іде, заступається... до диких звірів іде... і ось розтерзали за нас нашого батька!.. Ось він, наш милостивець, наш заступник, лежить нерухомо, а ми, сироти, стоїмо склавши руки й тільки зітхаємо! — говорив збуджено й дедалі голосніше Качур. — Стоїмо й зітхаємо, — підвищив він голос, — а кати, глитаї бенкетують і сміються з нас! Як же нам їх щадити? О, присягаюся перед цією святою страдницькою душею помститися за все, за все і за цього мученика!

Слова Качура схвилювали всіх: багато хто плакав, але й зрошені слізьми очі загорялися мстивим, похмурим вогнем.

Умираючий чув цю надгробну промову, і вона, як видно, справила на нього враження: спершу засвітилася в старого усмішка в пригаслих очах, а потім по обличчю заходили якісь тіні. Помітно було, що страдник силкувався зібрати останні, майже згаслі сили, щоб промовити прощальне слово.

— Сину мій! — заговорив місцевий священик. — Не нам, грішним, судити братів своїх, не нам воздавати за діяння їхні. Є над усіма нами, вище за зорі небесні, господь. 'Хіба може бути справедливий суд людський? Хіба серця наші можуть бути сповнені милості й любові? Ось і тепер гонителів наших обуяли темні, нечисті сили.