Останні орли - Старицький Михайло

Народ скрізь готовий, він тільки жде гетьмана й гасла! Ось і сьогодні прибилося до нас п'ятеро таких калік... Вони йдуть шукати у Печорський монастир ватажка.

— У Печорський монастир? — здивовано промовив чернець.

— Так, у Печорський монастир; вони кажуть, що по всій Україні розійшлася чутка, ніби в Печорському монастирі ховається од світу уславлений лицар Найда, який живе ще з часів славного гетьмана Богдана, й що, коли він скине рясу й підніме булаву над Україною, тоді, — натхненно говорила Дарина, — всі зберуться до нього, загримить давня слава України, підлетять останні орли, й одірвуть її від Польщі, й понесуть на своїх крилах до нової слави й долі!..

— Звідки вони довідались про моє ім'я?.. Навіщо сплели його з цією казкою? — схвильовано промовив чернець.

— Народ пам'ятає про твої лицарські звитяги! Скільки разів говорили мені гайдамаки про тебе, про твої славні діла, — чого ж дивуватися, що вони пов'язали твоє ім'я з іменем гетьмана Богдана і ждуть од тебе такого ж порятунку, як і від нього?.. — Дарина помовчала хвилину й потім додала з гіркотою: — Нещаснії Вони шукають лицаря Найду, а знайдуть тільки Найду-ченця!

Чернець нічого не відповів... Він знову втупив очі в землю, тільки обличчя його стало непроникне й бліде, а чорна ряса то підіймалась, то опускалась на грудях, виказуючи його сильне хвилювання.

У Дарини вирвалося стримане зітхання... В кімнаті запала мовчанка, в розчинене вікно влетів тихий нічний вітрець і приніс із собою хвилю пахощів квітучих лип... Здалеку долинув протяглий дзвін... Найда здригнув, підвівся з місця й перехрестився. Двері світлиці тихенько рипнули, і в кімнату ввійшла літня жінка, убрана в дорогий байбарак з коштовним намистом на шиї й довгою білою наміткою на голові.

— Благослови, отче, — промовила вона побожно й, схиливши голову, підійшла до Найди.

— Не достойний я, вельможна пані, смиренний чернець, роздавати благословення, — відповів Найда й, підвівши голову до божниці, заставленої іконами, додав: — Але хай буде ласка господня з усіма вами!

— Амінь, — відповіла пані й, перехрестившись, звернулася до Дарини: — Проси ж, доню, чесного панотця хліба-солі нашої скуштувати.

— Не відмовся, пане! — промовила, вклонившись, Дарина. Найда мовчки погодився, і всі троє пішли до трапезного покою. Трапезна в пана генерального обозного вже багато чим відрізнялася від старосвітських покоїв козацької старшини. На чисто побілених стінах хоч і висіли портрети гетьмана Богдана та козака Мамая, але тут же поряд висіло й кілька інших картин в дорогих позолочених рамах. Між старовинних липових лав, накритих за давнім звичаєм червоними сукнами й килимами, стояло кілька фотелів, оббитих голубим адамашком; біла кахляна груба з зеленими по ній малюнками далеко виступала вперед. На стіні висів годинник, на довгих полицях виблискував дорогий позолочений і срібний посуд, а в заскленій шафі стояв англійський порцеляновий сервіз. Довгий стіл, накритий білим обрусом, був заставлений усілякими стравами й напоями. Посеред столу у високих бронзових канделябрах горіли воскові свічки. В одчинені вікна світлиці вливалася чудова прохолода тихої літньої ночі. Усі посідали за стіл... Незважаючи на пильні припрошування, Найда їв мало й неохоче.

Після перших двох-трьох фраз розмова знову перейшла до теми, яка всіх цікавила, — до людського лиха, що дедалі зростало на Правобережній Україні.

— Ох, горе, та й годі! Карає нас, отче, господь за наші гріхи! — промовила, зітхнувши, пані. — А з чим присилає до нас отець і молільник наш ігумен печорський!

— З прикрою звісткою, вельможна пані, — і Найда розповів їй про листа ігумені Лебединського монастиря, в якому писала вона про погрози й страшні наміри поляків.

Пані сумно слухала розповідь молодого ченця, склавши на грудях білі пухкі руки з нанизаними на пальцях дорогими перснями.

— Алжеж, авжеж... горе гряде звідусіль, — заговорила вона, сумно похитуючи головою, коли Найда кінчив розповідати. — Ось і до нас прибилося сьогодні п'ятеро калік, розказують, що там коїться в польській стороні. Тільки слухаєш, і то серце кров'ю обливається! Ох, господи, і що воно буде! — стара голосно зітхнула.

Ніхто нічого не відповів.

— Піду ще, звелю їм, сердешним, дати повечеряти... В Печери йдуть, а чого шукають? Якогось лицаря Найду. Ох, ох, та навряд чи їм тепер і той лицар допоможе.

Пані підвелася з місця й вийшла з світлиці. Дарина й Найда лишилися самі;

кілька хвилин вони не зважувались порушити мовчанку.

— Лицаря Найду... — ніби про себе мовила Дарина, і прикра усмішка торкнула її уста. — Знаєш, — промовила вона, підводячи на Найду свої темні, оксамитові очі, — відтоді, як ми повернулися з Печер, ти не йшов у мене з думки! — і лиця її зашарілися. — Я думала все про те, що ти пішов у монастир, — додала вона швидко.

На обличчі ченця промайнув якийсь невловний вираз, усі риси його раптом пожвавіли на якусь мить, з-під опущених вій блиснув швидкий погляд, та за секунду обличчя його знову ніби скам'яніло, і риси застигли в суворому виразі.

— Справді, все думала про тебе, — промовила якимсь настійливим тоном Дари-на. — Коли б мені сказали, що сонце зірветься з неба, я б скоріше повірила цьому, аніж тому, що побачу тебе в чорній рясі! Після всього, що ти казав! Серце стискається, коли подумаю про це!

Останні слова вирвалися в Дарини з щирим болем. Найда мовчав. Освітлене жовтавим сяйвом воскових свічок, бліде обличчя його було надзвичайно гарне в цю хвилину; з-під чорної шапочки падало на високе чоло кілька чорних, мов смола, кучерів, між орлиними бровами лежала сувора складка, — щось скорботне відчувалося в кутиках м'яко окресленого рота.

Погляд панни на мить зупинився на обличчі молодого ченця, і смуток затьмарив її очі...

— Скажи, — спитала Дарина Найду, — чи давно ти пішов у монастир?

— Вже більш як півтора року...

— А ми два роки не бачилися з тобою...

Дарина якусь хвилину подумала й промовила несміливо:

— Куди ж ти подався від нас?

— Од вас, з України, на Запорожжя, звідти на лядську Україну, пройшовся з гайдамаками по панських маєтках та й прибув до Києва.

— Певно, журилися твої батько й мати, коли довідалися про твій намір!

—У мене нікого немає, панно.

— Ти сирота? — жваво промовила Дарина, і голос її забринів надзвичайно тепло й співчутливо.

— Більше, ніж сирота, панно! — відповів Найда.

— Як так?

— А ось як: своїх батька й матері я зовсім не бачив, та й не знаю, хто вони були, чи живі, чи померли? Привезли мене запорожці в Січ після одного гайдамацького наскоку; кажуть — їм дав мене якийсь козак, знайшов десь у порожній хаті; достеменно ніхто цього мені не міг розповісти, навіть не згадають, в якому селі знайшли мене, десь тут, на Київщині, а де саме — не знають. Запорожці й привезли мене на Січ і полюбили, мов рідного сина, всього навчили й навели на розум.

— А козак той? — промовила панна схвильовано. Видно було, що розповідь Найди надзвичайно зацікавила її.

— Навідувався... Кажуть, часто наїжджав у Січ, подарунки мені привозив... Пам'ятаю його, мов крізь сон, високий, сивий... Останній раз я бачив його підлітком, мені було років тринадцять... Він подарував мені дорогу зброю й сказав, що побачиться зі мною не скоро, тоді, коли я виконаю те, що мені належить виконати!.. Відтоді я не бачив його, мабуть, помер...

— Він родич тобі? — тихо спитала Дарина.

— Ні, родичів у мене, кажу тобі, немає ніяких, тут я весь зі своїм родом. Найда — і край! Бачиш, який значний 'козак!

Останні слова чернець промовив з якоюсь гіркою іронією.

— Немає в мене ні родичів, ні близьких.

— Нікого близького? — перепитала Дарина й допитливо глянула в очі ченцеві.

— Нікого, панно, ні єдиної душі! А тому нема кому й журитися за мною.

— Ні, є кому! — нараз голосно промовила Дарина.

— Так, запорожці, братчики, я про них забув — ті журяться, ті сумують і зараз, особливо друг і наставник мій, полковник Залізняк, а більше нікому.

— Є кому, — палко перебила його Дарина. Він швидко підвів голову й кинув на дівчину здивований погляд. Щоки її спалахнули густим рум'янцем, але вона враз схаменулась і швидко заговорила про інше, не відриваючи од ченця очей:

— Ні, ні, не говори мені про одчай, про зневіру, — вона простягла руку, мов бажаючи зупинити його заперечення. — Я не повірю цьому, не повірю ніколи! Якесь незвичайне горе привело тебе в монастир.

Дарина затнулась, але переборола свою ніяковість і провадила далі обережно, несміливо, зупиняючись на кожному слові:

— Можливо... це... даруй мені... я не повинна, не смію тривожити чуже серце... Та коли це... сердечне горе... то його загоїть час... ти ще такий молодий... може... адже все у волі божій... ти ще можеш знайти своє щастя...

По устах ченця майнула гірка усмішка, але він енергійно тріпнув головою й заговорив гаряче й сильно:

— Мені, вельможна панно, про щастя не мріяти! Таким людям, як я, немає тепер щастя на нашій землі, одне зостається: або чернеча ряса, або паля. Бачиш, старшина наша й значне козацтво примирилися з долею нещасної батьківщини, продали волю за хутори та чини... Та я не їхньої породи! — гордо промовив чернець, і обличчя його раптом змінилось: очі гнівно блиснули під вигнутими бровами, в усій його постаті, в кожному порухові відчулося щось владне, непохитна. — Атож, — говорив він піднесено, — я не з їхнього числа: моєї душі не куплять ні хуторами, ні млинами, ні навіть гетьманською булавою; небагато нас зосталося, таких завзятців, але ми не можемо йти слідом за іншими, душі своєї не можемо наситити хуторами й шанобою, а тому й немає нам місця на рідній землі. Що ляхи? Свої ж козаки значні й старшина переслідують нас, як бунтарів. Даруй, вельможна панно, але й батько твій до них належить. От і залишається нам або покинути світ і йти в монастир, а якщо кров і образа закипають у серці, якщо зойки кревного люду долітають до нас у келію й через монастирські мури — кидати все й знову братися за шаблю! А через те, що несила наша підняти справжню війну, то йдемо ми в гайдамацькі ватажки й кінчаємо на шибениці або на палі! — Найда перевів дух, провів рукою по чолі й додав з уїдливою посмішкою: — От яка моя доля, вельможна панно! Між знедоленими й володарями щастя лежить безодня, якої не переступити.