Останні орли - Старицький Михайло

Нарешті її думки почали кружляти коло Переяслава й перенесли її туди цілком, їй пригадався той час, коли вони жили в тому місті, і нараз вона відчула в своєму серці приплив гострого жалю за тими хвилинами, що відлетіли у вічність... Вона не могла дати собі відповіді, чого саме їй було жаль, але почувала, що було жаль... Перед її очима воскрес приїзд до батька з Запорожжя молодого посла. Його гарне, енергійне обличчя, ставна, атлетична постать, а головне — палкі слова, в яких іскрилася і самовіддана любов до пригніченої батьківщини, і прагнення з молодою відвагою боротися за неї до останньої краплини крові, — привернули її увагу й викликали співчуття. Вона пригадала жваві з ним бесіди, в яких юнак малював їй картини страхіть і мук; він говорив, що стогін стоїть за Дніпром і лине по всій руській землі. Звичайно, вона чула й раніше про пригноблення правослаэного люду в Польщі, але намальовані вогненним словом запорожця картини підіймали в її серці почуття кривди й викликали в ньому нові, не відомі раніше пориви — піти на допомогу страдникам і послужити батьківщині. Само собою зрозуміло, що й запорожець в її очах був героєм, який прагнув великого подвигу, а тому й прихиляв до себе її душу: а втім, їхнє сердечне зближення було перерване його раптовим від'їздом, а незабаром вона з батьком переїхала в підміський хутір Китаїв, бо обозному треба було часто бувати в Києві у службових справах.

Минуло два роки... І ось вона несподівано зустріла того завзятого запорожця в чернечій рясі, збайдужілого до інтересів життя... Авжеж... у неї саме від того й щемить серце: хто ж порятує конаючий народ, коли найкращі сини України одійдуть від боротьби й поховаються — чи по хуторах, чи в похмурих монастирях?.. О, як їй шкода цієї молодої сили, що гине марно в найпотрібніший час... "Що примусило його відмовитися від славного подвигу? Хто вирвав з його серця любов до батьківщини? Хто погасив полум'я, яке палахкотіло в ньому?" — ці питання давно мучили дівчину, а тепер з новою непереборною впертістю точили їй душу. "Та чи погасло воно?" — закрадався сумнів, і перед її очима, ніби живий, постав чернець; гарне обличчя його, опушене невеликою борідкою, здається від чорного покривала особливо блідим, але в кожній рисочці його тремтить життя; рівний з маленьким горбиком ніс і сміливо окреслені брови надають йому особливої виразності, а блискучий погляд... "Ні, полум'я в ньому не згасло, воно тільки таїться й бризкає іскрами, але може кожної миті спалахнути страшним вогнем... Ні, під цією рясою б'ється відважне серце, але в глибині його криється якась незбагненна таємниця!" — Дарина зітхнула й провела рукою по холодному лобі, немов стираючи з нього надокучливу, настирливу думку...

У цей час на порозі дверей, що вели до внутрішніх кімнат, з'явилася дівчина й сказала ясновельможній панні, що якісь старці просяться на ніч, то чи пустити.

— Старці? Жебраки? — стрепенулася від задумливості Дарина. — Звідки?

— Не питала! — відповіла служниця.

— Прийми, прийми їх, — пожвавішала панна. — Дай їм місце в великій хаті, що біля пекарні... та зараз же нагодуй: вони, мабуть, голодні... може, кілька днів і крихти в роті не мали.

— На те вони й жебраки... всякому своє.

— Тож біжи та скажи ще тітці Мотрі, щоб налила їм корців зо два пива і по чарці оковитої дала... А я потім зайду розпитаю їх.

Коли через півгодини панна Дарина ввійшла до великої хати, старці, підкріпившись уже доброю вечерею та оковитою, відпочивали, попиваючи пивце. Троє сиділо за столом, а двоє розляглося на лавах. Засмаглі, обвітрені обличчя їхні, змарнілі від утоми й голодування, зовсім не нагадували зморщених облич старців; відрослі бороди й чуприни не світилися сивиною, а очі дивились пильно й часом спалахували похмурим вогнем. Стрункі постаті їхні були гнучкі, а крізь дірки в лахмітті видно було залізні м'язи, що свідчили про фізичну силу. Серед цих лісових гостей був і той високий старець, який стояв коло паперті Лаври на дерев'янці, без ноги, з викрученою рукою. Тепер він стояв посеред хати на двох довгих і міцних ногах, потираючи здорові руки, й пахкав люлькою.

При появі панни Дарини всі посхоплювалися з своїх місць і, низько вклонившись, почали вітати й дякувати їй за хліб, за сіль, за ласку, їхні темно-бронзові, суворі обличчя світилися щирою усмішкою, а голоси навіть тремтіли від розчулення, коли вони висловлювали панні сердечне спасибі й усякі побажання, закликаючи на неї ласку господню.

— Не мені, браття, дякуйте, а милосердному богові, — відхилила від себе подяку Дарина. — Ну, та чого ж ви стоїте? Потомилися, здорожилися? Сідайте, сідайте, і я сяду та й поговоримо щиро: ви знаєте, що хата моя — покришка.

— Знаємо, знаємо, вельможна панно! — весело загомоніли всі.

— Не тільки ми знаємо тебе, панно, добродійнице наша! Кожен іде до тебе, як до сестри чи до янгола!

— Саме як до янгола, — підхопили інші.

— Що ви, панове? — спалахнула й зашарілась Дарина. — Гріх величати мене, грішну, таким словом! Скажіть краще, звідки ви й куди?

— Та ми з різних місць, — відповів високий жебрак, який бував уже в Києві не раз. — Оцей кирпатий з-під Бара, з нього, чисту правду сказавши, п'ятнадцять шкур здерли — полюбився, видно, економові й орендареві-жидові... За п'ятнадцятим разом таки надумався: пустив їм червоного півня та й до нас у ліси та байраки на прохолоду подався.

— А цей ось — теж з Поділля, — провадив далі київський жебрак, показуючи на іншого прочанина. — Служив у Немирові, в княжого економа, пана Лемківського; той економ, жонатий уже, навіть двох дітей мав, — накинув оком на його молоду жінку та й одняв! Ну, це йому не сподобалося, взяв він панського доброго, у срібній оправі, ножа й зарізав економа, а потім йому стало жаль молодої вдови й сиріток, то він од доброго серця і їх порішив...

— А його молода дружина? — спитала Дарина.

— Дружина повісилась того ж дня... трохи раніше, — похмуро відповів прочанин з Немирова й одвернувся.

— А ось вони з Вишняків, що за Вінницею, пан диякон...

— Що? — здивувалася Дарина, переводячи погляд на прочанина атлетичної будови: кошлата, вогненного кольору борода й таке ж настовбурчене в усі боки волосся обрамляли його рябе з широким носом обличчя, надаючи йому звірячого виразу; але сині лагідні очі суперечили всьому його вигляду й пом'якшували враження.

— Воістину, ясновельможна панно, — відповів низьким басом, що виявляв оксамитну октаву, атлет, який стояв у кутку, освітлений промінням вечірнього сонця. — Я колишній служитель вівтаря, диякон Воскресенський; губернатор вінницький одняв у добродійника мого, отця Антонія, церковну руту, а єгда ж той почав обстоювати землю, то звелів зацькувати його псами... Пошматували смердючі пси чесного отця, а губернатор приїхав з ксьондзами повернути нашу православну церкву на костьол... Ну, я не дав їм чинити наругу над нашою святинею: замкнув тих панів і ксьондзів у церкві і підпалив її. Гаразд, що збіглися наші селяни й допомогли, нанесли соломи. Церква горіла, як свічка, і вкупі з вогнем несла до неба наші останні молитви.

— Годії — спинила його вражена до глибини душі панна. Вона була надзвичайно бліда, а очі її блищали сльозою. — Годі про ці страхіття; розповіді про них падають на моє серце вогнем. А як же їх бачити чи пережити душею! Бідні ви, бідні страдники! У вас усі втіхи віднято, й лишилася замість них сама помста. Та чи радість вона, друзі? Ні! Зойк знівеченого життя, крик останньої боротьби! Ох, братове мої, не піддавайтеся ви цій утісі, вона п'янить, але не дає сили й стійкості в боротьбі!.. Треба всім з'єднатися й діяти спільно, щоб визволяти себе з лядської неволі й захистити від латинян святу православну церкву.

— Слова твої, ясновельможна панно, сама істина! — зарокотав октавою диякон і зупинився. — Та плоть немічна й прагне воздати кожному по ділах його...

— А що ж, братове, нового нічого немає? — заговорила знову після короткого мовчання Дарина. — Чи не вгамовуються в своїх звірствах ляхи, чи не соромляться свого блюзнірства латиняни?

— Де там соромляться! — мотнув головою диякон. — 3 кожним днем гвалт над простим людом росте... Що виробляє канівський Потоцький, то й пекло не нахвалиться... А губернатор лисянський прагне самого Потоцького за пояс заткнути. Тепер пани вирішили викоренити гайдамаків, а понеже в кожному хлопові вони гайдамаку вбачають, то вони замислили винищити й хлопів.

— Ой, останні часи надходять! — зітхнув один із старіших селян, що сидів у кутку.

— Пропадемо всі, коли ніхто не подасть допомоги! — заговорив другий. — Он у нас, у Барі, зібралося шляхетне панство... конфедератами себе величає: пани їздять із псарями, п'ють, бенкетують і гвалтують...

— Тепер що не день, то й чутка йде про грабунки та розбої... а про церкви й казати нема чого: з конфедератами їздять ксьондзи, — старенькі церкви просто палять, а кращі повертають на костьоли, — підтвердив перший.

— Плач стоїть на ріках вавілонських: ридає мати невтішно за дочкою і роздирає ризи свої родитель за загиблим сином, — обізвався диякон.

— Ох, багато нещасного люду по лісах та яругах і тепер з голоду пухне... а що буде взимку? Одним вовкам-сіроманцям пожива, — докинув київський жебрак.

— Господи, не попусти! — сплеснула руками Дарина, схвильована й збентежена до сліз. — Слухайте, братове, — почала вона, опанувавши себе. — Я вас порадую добрими вістями: отець Мельхіседек, настоятель Мотронинського монастиря, поїхав до цариці просити її пресвітлу милость подати вам, нашим братам єдиновірним, оружну допомогу і вирвати святі православні храми з рук латинян. Поки що сам владика ще не повернувся, але написав уже його превелебній мосці, отцеві ігуменові Лаври, що цариця прийняла його ласкаво й обіцяла всякі милості.

— Хай не зайде сонце в її державі і хай укриються славою дні її на многі літа! — проголосив диякон.

Усі підбадьорилися й повеселішали.

— Пошли їй, господи, всякого щастя!

— Дай, боже, їй віку довгого!

— Ех, якби вона й нас забрала од ляхів!

— Одна в нас думка, щоб бути всім укупі, як колись! — посипались з усіх боків побажання.

— Тут ось що, — заговорив київський жебрак. — Питала твоя милость, куди ми прямуємо. А просто в Печери.