Останні орли - Старицький Михайло

А спитай, панно, тепер, чого? А ось воно яка справа. По всіх лісах і байраках, по всіх степах і руїнах, по всіх селах і містечках пішла одна поголоска, а заніс її в край чернець з Афонської гори, що стоїть посеред моря-кияна. То з-під тої гори чернець, виходить, переплив море-киян і прибився до нашого краю та й пророчить, що нібито славний лицар Богун, який ще за Богдана Хмельницького воював, не вмер, а замурований у Печерах ченцем під прізвиськом Найда... і що як знайдуть його, то він знову візьме в руки меча й визволить увесь край і віру од лядської неволі! То ось ми і йдемо розшукувати там славного лицаря.

Дарина слухала містичну розповідь жебрака, створену народною фантазією, та при слові "Найда" вона здригнулась і відчула, що в неї самої з цим іменем є якийсь таємничий зв'язок. Але ж не про нього, молодого юнака, йде мова, — цей міф пов'язаний з Хмельницьким, мабуть, народ тільки й може ждати визволення від таких, як він, героїв, що давно зійшли в могилу...

— Ну, відпочивайте ж, — сказала панна й підвелася, привітно вклонившись. — Потомилися ви, намучилися, то спочиньте... Якщо схочете, то перебудьте в мене деньків зо два, а то й зо три. А потім і я поїду в Печери, разом шукатимемо того Найду...

— Пошли, господи, тобі, милостивице наша, заступнице наша, всього, всього, чого тільки душа твоя бажає, — загомоніли зворушено потайні гості.

Дарина вийшла з хати, але, поминувши будинок, попрямувала в сад. Вечір уже зовсім догоряв; на небі боязко засвічувалися зірочки; ліс чорнів темною безформною масою, а внизу, серед клубів мороку, відбивалися в ставу два бліді червонуваті вогники, неначе двоє очей страховища, яке виринуло з глибини й причаїлося, чекаючи здобичі. Улоговина здавалася тепер безмежною темною безоднею... Від неї віяло холодною вогкістю.

Дарина пройшлася разів зо два темною алеєю, щоб остудити нічною прохолодою схвильовані груди і втишити тривожне калатання серця; але якийсь внутрішній жар і наркотичний аромат, що линув од квітників, дратували їй нерви. Уривки картин тортур і страхіть, які розлилися по краю широкою хвилею, вир мінливих відчуттів, рій несподіваних думок... і серед цього хаосу — образ Найди, що стояв перед нею, мов загадковий сфінкс, — все це хвилювало й збуджувало молоду кров.

Дарина сіла на лаві під широколистим кленом і задумалась над своїм життям. Майже з раннього дитинства вона втягнута була у вир громадського життя й, закрутившись у ньому, забула, або, ліпше сказати, не зазнала зовсім особистих тихих радощів і мирних утіх. Рано вона зосталася сиротою, ледве пам'ятає ніжні материні пестощі, в родині їхній не було ніякої близької родички, котра могла б заступити сироті матір, а тому Дарина й зосталася коло батька поділяти з ним його бурхливе життя: доля їх кидала і в Варшаву з дорученнями від Малоросійської колегії, і на Запорожжя з наказами від генерал-губернатора... Від цих мандрів, сповнених тривог і прикростей, вона останнім часом стомилася, відчула потяг до тихого життя в мирних клопотах і зворушливих молитвах; коли вони переїхали до Києва, вона упрохала батька оселитися в Китаївському хуторі, ближче до святої обителі, але, на диво, знову потрапила не в смугу тиші й особистих душевних радощів, а на рубіж розбурханих стихій, що ось-ось вибухнуть страшною бурею.

— Ясновельможна панно! Панно Дарино, де ви? — хтось гукав її в саду. Дарина здригнулась, і якась незрозуміла тривога стиснула їй серце.

— Що там? Я тут! — обізвалася вона голосно й квапливо пішла на поклик. За поворотом доріжки зустріла її дівчина-покоївка і сказала, що якийсь посланець привіз панні листа від його високопревелебної мосці отця архімандрита.

— Де ж той лист? — стурбувалася Дарина й знову відчула, як у її серце вп'ялося холодне жало.

— Ось! — і покоївка подала їй великий пакет.

Дарина, охоплена якимсь лиховісним передчуттям, майже прибігла у велику світлицю, де горіли на столі дві воскові свічки, а в кутку, перед кіотами, мерехтіли три високі лампади; вона зірвала з пакета печать і почала читати послання, написане тремтячою, старечою рукою.

Спершу Дарина була заціпеніла від жаху, гадаючи, що лист сповіщає про нещастя з її батьком, а може, й про його смерть; але, похапцем прочитавши послання, вона не знайшла в ньому імені свого батька, а в приписці стояло, що ні з столиці, ні з Переяслава нічого нового поки що немає. Дарина почала спокійніше, слово по слову, розбирати писання.

Архімандрит сповіщав, що він одержав скорботного листа від ігумені жіночого Пречистенського монастиря, од чесної матері Серафими: пише, що пани й ксьондзи грабують і вже роблять спроби заволодіти монастирем і повернути його на латинський кляштор, що вони пробують підкупити її, матір ігуменю, та матір економку і панотця ієромонаха, обіцяють відпустити всіх черниць з миром і дозволяють навіть забрати з собою православні святині; але якщо монастир у своєму дикому безумстві опиратиметься, то погрожують забрати все гвалтом і не помилувати вже тоді нікого. "Внаслідок цього, — додає ігуменя, — іде в обителі вагання, бентежиться дух і немає жодної сильної душі, яка б укріпила переполохані тут наші душі".

У своєму листі архімандрит просив Дарину, щоб вона поїхала в монастир, передала од нього послання ігумені, при цьому додане, і сама своїм палким, пройнятим вірою словом зміцнила в них надію на господню ласку. Він же, з свого боку, напише і найяснішій цариці, щоб заступилася за одновірців і не попустила б храму святого на розтерзання, а також дасть знати і її батькові, щоб поспішив до неї в монастир.

Усе це Дарина прочитала не одразу: тремтячий почерк і слов'янський правопис страшенно утруднювали читання й примушували її замислюватись і напружувати думку майже на кожному слові. Прочитавши вдруге листа, Дарина звернула увагу на таку фразу: "Сіє послання моє барзо розумному чорноризцю доручаю; оний же посланець розповість тобі, вельможна панно, ширше й про стогін нещасних черниць, і про моє моління".

Дарина звеліла зараз же ввести цього посланця од владики, а сама вся поринула в послання, яке зняло в ній цілу бурю почуттів.

Тихо рипнули двері, і хтось несміливо ввійшов до світлиці; але Дарина, заглибившись у читання, нічого не чула... Нарешті прибулий ненароком чи з наміром кашлянув.

Панна здригнулась і, обернувши до вхідних дверей обличчя, побачила чорну постать коло одвірка... Нараз вона тихо скрикнула й відсахнулася від несподіванки: перед нею стояв Найда!

— Ти? — радісно вирвалося в Дарини; вона швидко підвелася з місця й мимоволі подалася вперед. — Звідки? Як? — Дихання спинилося в її грудях, обличчя зашарілось, і вона стала посеред кімнати, розгублена, збентежена, з листом ігумена в руках.

— Мене прислав до твоєї милості, ясновельможна панно, превелебний отець і молільник наш ігумен печорський, — відповів, шанобливо вклонившись. Найда.

— Справді... так... Він пише про це... — отямилась дівчина й почервоніла ще дужче. — Але я не сподівалася побачити... Я гадала, що тебе вже немає тут... ми були з батьком ще раз у Печерах... і не бачила тебе...

— Я ніколи не виходжу з своєї келії... раніше я стояв коло ящика з свічками, а тепер попросив, щоб мене увільнили від цього послуху... Я сьогодні вперше виїхав... Але де ясновельможний пан, батько твій? Отець ігумен наказав передати йому уклін...

— Батька немає... він поїхав у справах військових на лівий берег і досі ще не повернувся.

— То ти тут сама?

— Сама з думами своїми, — додала тихо Дарина, й голос її прозвучав чомусь сумовито.

— Сама в такому відлюдному лісовому хуторі? Хіба мало що може тут учинитися! — з тривогою промовив інок.

— Ну, зі мною живе старенька тітка й челядь. Ляхи сюди не поткнуться, а гайдамаки не страшні мені... Та чого ж ти стоїш? Розкажи, що знаєш; пан ігумен пише, що ти маєш щось на словах мені передати.

Дівчина знову сіла на своє місце коло столу, а Найда присів на один з ослінчиків, що стояли біля вікна, й почав розповідати панні про утиски, які чинять ляхи жіночому Лебединському монастиреві. Він сказав їй, що отець ігумен уже одписав панові генерал-губернаторові київському, прохаючи його докласти всіх можливих зусиль, щоб захистити цей нещасний монастир, але просить ще окремо вельможну панну, щоб вона попрохала ясновельможного родителя свого одписати про те ж саме послові чи комусь із знайомих осіб польських, щоб вони "в сьому ділі допомогу тому монастиреві чинили та оборонили його од зазіхань латинян".

Дарина слухала мовчки слова молодого ченця; її довгі вії були опущені й прикривали очі, але груди високо підіймалися, виказуючи глибоку схвильованість дівчини.

— О господи! — промовила вона, коли Найда замовк. — Що ж робити тепер? Батька немає, і не знаю, коли він повернеться... А мого слова не послухає ніхто. Та чим тут допоможуть наші слова?.. — Вона махнула рукою й додала швидко: — А що, чи не чути чого від отця Мельхіседека?..

— Немає ніяких вістей!

— От і батько поїхав на той берег Дніпра. Дістав наказ заготувати для війська провіант, а куди ті війська рушать — не знає, тільки думка була, чи не на Польщу.

— Ні, панно, на це мало надії, — відповів чернець. — Москві немає коли клопотатися нашими справами, та хоч би й схотіла вона, то не могла б заступитися, бо сусідні держави не дозволили б.

— Ну, вони їй не страшні, та й батько завжди казав, що Росії бажано було б прийняти під свою протекцію і правий берег.

— Про це нема чого й сперечатися... і буде це напевне... та тільки тоді, як розпадеться Польща... а що вона незабаром розпадеться, в цьому я можу ручитися своєю головою.

— Доки сонце зійде, роса очі виїсть! — зітхнула Дарина. — Що ж буде з цим краєм до того часу?

— Руїна, — похмуро відповів чернець.

— Ох, не говори так холодно, так суворо! — зойкнула з болем у голосі Дарина й навіть мимохіть простягла руки до молодого ченця. — Тепер підіймається таке повстання, яке було за славної пам'яті гетьмана Богдана!.. Воно відірве назавжди від Польщі Україну! Так, відірве!.. Не дивися ж так холодно, так суворо! Не однімай у мене цієї останньої надії, без якої вже немає мені щастя на землі!

У голосі Дарини пролунала така щира журба, що чернець швидко підвів опущені додолу очі й здивовано глянув на дівчину.

— Авжеж, — піднесено говорила дівчина, — тепер не те! Ти покинув світ, ти замкнувся в своїй келії й не знаєш, не бачиш нічого, а я знаю! До мене сюди, на наш хутір, навідуються лісові гості, вони розповідають про те, що робиться навкруги.