Останні орли - Старицький Михайло
Вся минула сцена, піднесення духу в затурканих селян, запальна промова Залізняка, висока рішучість панотця, якого вона так любила, хвилювали її душу новими могутніми враженнями й пере носили із сфери дитячих, безтурботних мрій у грізний вир суворого життя, котре вимагало подвигів: за ці кілька годин Пріся змужніла душею; вона тепер дивилася розчулено й з новим захопленням на цього прекрасного героя, оборонця й рятівника їхнього від напасників, і відчувала, як у її молодих трепетних грудях росло й буяло таке світле, широке почуття, якого вона раніше не знала.
— Де ж та дівчина, що своїм палким словом осяяла наші темні душі? — спитав Залізняк, обвівши всіх очима.
У Прісі під ногами похитнулася земля, й вона вхопилася рукою за дерево. Усі оглянулись. Петро помітив сестру й, підійшовши до неї, сказав:
— Вийди лишень: тебе шукають.
Але Пріся не могла рушити з місця. Залізняк швидко підійшов до неї і, взявши за руку, вивів з тіні в смугу місячного світла; дівчина, спалахнувши рум'янцем, опустила голову.
— Спасибі тобі, голубко моя, за твоє палке слово, — урочисто сказав Залізняк, — в ньому виявилась душа твоя, світла та хороша. Візьми ж на згадку від побратима ці святощі, — він зняв із своєї шиї великого золотого хреста на ланцюжку і вклав його в похололу руку дівчини, — іди з ним і за нього скрізь! А тепер дозволь обняти тебе, як сестру. — І, не чекаючи дозволу остаточно розгубленої дівчини, Залізняк притиснув її до своїх могутніх грудей, потім, скочивши на коня й гукнувши "гайда", помчав із своїми товаришами в сріблисту млу...
Усі кинулися за ворота побажати друзям своїм доброї путі, а Пріся нерухомо стояла з хрестом у руці й не чула, як радісні сльози котилися одна за одною по її зблідлому личку...
V
Сара була вже дома, коли пара їхніх коней, запряжених у бричку, підбігла до брами й сильно вдарила в неї дишлем. Батька вона ще не бачила, — він не застав її вдома й помчав до батюшки, — а тому й була здивована, що коні самі вернулись додому; але, підбігши до брички, вона побачила батька, який лежав на дні її й стогнав.
— Що з вами, тату? — кинулась вона до нього страшенно перелякана, намагаючись допомогти йому підвестися.
Блідий Гершко, обливаючись холодним потом, тільки дрижав і бурмотів щось незрозуміле. Сара могла розібрати тільки три слова: "гайдамаки", "повісив" і "ге-шторбен"'.
Майже цілу ніч промучилась Сара з очманілим від переляку батьком, який дістав мало не нервову гарячку; над ранок він нарешті заснув, але й весь наступний день схоплювався з ліжка й кричав: "Держи двері... гайдамаки!" Аж на третій день Гершко очумався й, покликавши до себе Сару, заговорив з нею спокійним, крижаним тоном.
— Слухай, Саро, — почав він урочисто, — і хай кожне слово моє змієм Мойсея вповзе в твоє серце й зцілить його від чорної, страшної недуги або вб'є його отрутою! Справжній, чесний єврей повинен зневажати гоя, бо, за мудрим висловом шулхан-аруха, гой — гірший за собаку!
— Але між ними є добрі й чесні люди, — тихо мовила Сара.
— Вей з мір!2 — скрикнув Гершко, почервонівши від гніву, і підступив до Сари. — Де це ти знайшла тих чесних людей? У хлопів? Ха! Так он куди твоє серце лежить! Мало не повісили твого батька... так, так, так — у попа ховалися гайдамаки... а дочка за розбійників заступається! Прокляття, що я дожив до такої ганьби! Якщо ти ще раз підеш туди, я уб'ю тебе, а всіх твоїх приятелів викажу панові губернатору!
Після цієї розмови Гершко перестав говорити з своєю дочкою, але ходив за нею і вдень і вночі, мов тінь, а коли виїжджав, то замикав на замок, приставивши ще до неї за дозорця стару Ривку. Гершко, однак, не виїжджав нікуди надовго; він щодня шмигляв то в Лисянку, то в Вільшану, то в Мотронівку, то ще до якихось євреїв, — але на ніч майже завжди повертався додому.
Страшний привид лютого гайдамаки та його товаришів переслідував його скрізь і гнав у сутінках до своєї хати; Гершко не раз поривався розповісти про появу розбійників панові губернатору й пошукати під його охороною захисту, але Залізнякова погроза морозила йому кров і сковувала волю...
Мов убита, ходила Сара, машинально пораючись по господарству й живучи душею там, у доброго батюшки, біля дорогої подруги та її коханого брата; спогади про них злилися в її серці в якийсь співучий звук, що тяг її з цієї душної тюрми, від цього зміїного сичання злоби туди, на волю, на сонячне світло, на широчінь, де ласкою всміхалися уста, де любов'ю світилися очі. Але що ж вона мала робити, де могла знайти захист? В її голові роїлися підбиті, безкрилі думки. Махнути рукою на прокляття й це нудне, одноманітне життя та піти до них назавжди... Але вони, бідолашні, такі слабкі й безсилі: вона б принесла їм нові муки, нові напасті, та й годі!.. О, їй сама смерть не страшна: вона тільки визволить її від насильства батька й кагалу!.. Хоч би звісточка якась, хоч би знати, що там діється під тополями?!
Так минали дні за днями в марній тузі. Сара поблідла й схудла; чорні очі її стали ще чорніші й більші... Вдень, у метушні й клопоті, їй було легше, а коли надходив вечір, тоді підповзала вкупі з сутінками туга, а Ривка ще крякала, як крук, над своєю жертвою й тягла її в довгу, вузьку світличку, що була поруч з батьківським великим покоєм і правила дівчині за спочивальню, де й замикала її, а сама лягала коло порога, мов цербер, на цілу ніч. Єдине вікно у спальні було забите цвяхами й навіть заклеєне папером; але, придивившись до нього добре, Сара виявила, що одна шибка, під папером, була розбита; зрадівши цьому, вона обережно підрізала знизу папір і, підіймаючи його, могла чути, хто проходив чи проїжджав повз них. Тепер, замикаючись у своїй в'язниці ввечері, Сара сідала коло цього вікна й, піднявши папір, прислухалася до звуків життя, що похмуро текло каламутним струмком і безрадісно згасало в темряві ночі... Сарі раз пощастило почути якусь тихеньку пісеньку, що повторювалася через однакові проміжки часу то в тому, то в другому місці, поблизу корчми. Мабуть, пісенька та була сигналом, і Сара почала уважно прислухатися:
— Господи! Та цей же голос я знаю, — скрикнула вона тихо, вхопившись рукою за груди. — Так, так... то співає Пріся... вона хоче подати мені звісточку... Але як відгукнутися, як подати знак, що я тут?
Сара підійшла до дверей: Ривка не спала.
— Дай мені води! — гукнула Сара їй крізь двері, й коли стара пішла в сіни, Сара підбігла до вікна й квапливо крикнула:
— Завтра сюди!
Цілий день думала Сара, як би позбутися Ривки, тим паче, що й батько поїхав з дому; та більше нічого вона не могла придумати, як тільки напоїти відьму: дівчина знала, що Ривка любить мед і що батько майже ніколи не частував її таким дорогим напоєм.
Надвечір Сара збігала в погріб і наточила добрий кухоль старого, міцного меду, та ще влила в нього чарки дві горілки, а собі взяла слабкого молодого меду. Покликавши Ривку, вона дала їй великого кухля, попросивши не казати батькові про ці її маленькі пустощі. Ривка побожилася, що за мед її не викаже й що цю невинну втіху можна буде повторити ще; вона хутко спорожнила кухоль, і мед незабаром зробив своє: навіть дійти до свого поста не змогла Ривка, а, відповзши трохи, тут-таки, в сінях, і захропла.
Тепер Сара сама зосталася в корчмі. Вона взяла на засув усі двері й, пройшовши в свою комірчину, підняла папір і в розбиту шибку виставила свою голівку. Коли стих вечірній гамір вулиці й на потемнілому небі вирізався золотий серп місяця, недалеко знову почулася вчорашня пісенька.
— Сюди, сюди! Я тут! — гукнула Сара, знехтувавши будь-яку обачність.
Якась тінь майнула з-за повітки й, боязко озираючись, почала підкрадатися до вікна.
— Ти? Пріся? — схвильовано спитала Сара.
— Я, я! — відповів їй пошепки знайомий, дорогий голос.
— Ходи ближче, не бійся! Зараз нікого немає...
Пріся підійшла до вікна й, підвівши голову, заговорила з деякою обережністю:
— Чому тебе не видно? Ми всі так занудилися і втямки не візьмемо, що трапилося! Батюшка боїться, чи з тобою часом чого лихого не сталося... брат сам не свій...
— О боже! — зітхнула Сара, наче простогнала. — Яка ж мені гризота, яка туга! Руки б на себе наклала, коли б не сподівалася вас побачити ще хоч раз...
— То чого ж ти не навідаєшся? Боїшся?
— Боюсь, Прісю, тільки не за себе, а за вас... Батько нахвалявся вбити мене, а вас усіх виказати губернаторові... Ой, який же він лютий на вас і на мене, який немилосердний! — протягла Сара співуче. — Заборонив мені й ногою до вас ступати, замикає на замок та ще приставив до мене Ривку.
— Серце моє чуло, — промовила Пріся, — що ти наша, що ти всім нам рідна, а мені рідніша за сестру... Не дістану тебе, а то обняла б міцно!
— Розкажи ж мені про всіх... Як живуть, що думають, чого ждуть? — квапливо питала Сара.
— Брат мій їздив кудись і повернувся таким орлом, аж не впізнати: втішає всіх нас, каже, щоб бадьорилися, не занепадали духом, що й захисники знайдуться... От, виходить, і тебе захистимо... Петро тільки скучає... туга його сушить... а журиться він усе за тобою...
— Ой вей! — скрикнула, мов од пекучого болю, Сара й захлинулася слізьми.
— Ти плачеш! —здивувалася Пріся.
— Од щастя й од горя, — заговорила єврейка швидко. — Я така рада, така рада, що тебе бачу... що чую про ваших... Як же твій тато й панотець?
— Тато мій і батюшка все доглядають покаліченого отця їларіона; мабуть, помре... без тебе привезли, у панському замку покалічили...
Цієї миті почувся в чуткому нічному повітрі далекий стукіт коліс.
— Чи не батько? — сполошилася Сара. — Тікай обережніше. І пам'ятай: коли ви мені скажете — переходь до нас, то я піду не вагаючись. А ти щовечора приглядайся здаля до цього вікна: як воно темне буде, то не підходь, а якщо хоч трошки освітиться, то можна... Отоді й з братом підбіжи... хоч на хвилину!
— Гаразд, прощавай!
— Усім, усім вклонися! — уже вслід гукнула ,ара й відчула такий приплив щастя, якого вона ще зроду не відчувала, яке п'янило її й підбивало на дитячі пустощі, на дзвінкий сміх.
Другого ранку Гершко покликав Сару в свою світлицю й, зачинивши добре двері, сказав, що має для неї важливу звістку. Гершко не говорив з дочкою відтоді, як між ними відбулася ота гостра розмова, і новина, яку він мав сказати, певно, не віщувала Сарі нічого хорошого; в неї одразу впало серце.
— Слухай, Саро, й знай, що мого слова ніхто не зламає, навіть сама смерть, — почав він суворо, навіть не глянувши на дочку.
