Останні орли - Старицький Михайло

Ось слив'яночка, ось варенуха, а це ось сало копчене, тараня, паляниця... Вибачайте, не звикли ви до такої їжі, та — що бог послав.

— Годі, годі, пане титарю, — перервали Залізняк та його товариші. — У нас руки звичні, самі знайдуть дорогу, та й зубів припрошувать не треба... а страва й питво — саме ласощі для нашого горла.

— Ну, а що ж ти поробляв, синку? — спитав священик.

— Я? — Залізняк повів бровою й відповів загадково. — Та їздив же все... сіяв... у "хлібороби" пошився... Не знаю тільки, які будуть "жнива". Правду кажучи, добре поливають люди землю і кров'ю, й слізьми, можна б сподіватися добрих сходів... Ну, поживем, побачимо. А тим часом одмовляв людей від поодиноких повстань, просив їх поберегти свої сили до слушного часу: та що робити, адже важко стримати того, кому до горла ножа приставили. — Залізняк глибоко зітхнув і додав уже іншим тоном: — А тепер ось до вас просто із святого нашого града Києва.

— От, пане полковнику, і розкажи нам, що робиться там.

— Та що ж, панотче? Відомо, як у Києві: все сяє ліпотою й благообразністю. Свята Лавра вся наново прикрашена. Дзвіницю таку побудували, що вершиною своєю мало хмар небесних не сягає. Був у отця архімандрита, добре в нього: всюди лад, всюди достаток. Душа радіє, і просто подумав би, що в рай небесний попав, коли б не наші прочани! Старці, покалічені ляхами, як почнуть розказувать про те, що діється в них по селах, так од жаху волосся на голові підіймається. Не знаю, нащо люди містять пекло в середині землі, коли воно в нас тут — у серці України!..

— Ох, як тяжко нам, бідолашним! — заговорив священик. — Зовсім лишилися ми без голови; немає в нас ні митрополита, ні архієрея, навмисне не допускають ляхи обрати їх, щоб ми заблудились усі в темряві нічній, як отара без пастуха. Звернулися ми, всі пастирі, до архімандрита переяславського Гервасія, щоб прийняв нас у свою єпископію... і прийняв святий отець, не побоявся; та все ж таки далеко, через Дніпро; а до Києва близенько і своя земля... тільки одірвали нас...

— А що ж у вас, — спитав Залізняк, — теж переслідують?

— Та поки що цієї убогої церкви нашої не чіпали, — відповів батюшка, — а як уже людей мордують, то й сказати не можна!

— А хто ж у вас пан? — спитав один із супутників Залізнякових.

— Та пан-то Яблоновський, а править усім губернатор Кшемуський.

— Кшемуський? — з подивом перепитав сивоусий козак, який супроводжував Залізняка. — Ге, чув я давно це прізвище!

— Еге ж, еге, знайоме щось, — докинули й обидва його товариші.

— Старий він уже тепер, мабуть, — провадив сивоусий козак, спорожнивши кухоль і смачно закушуючи шматком сала з паляницею. — А років двадцять п'ять тому, та, либонь, так, — то, їй-богу, звір неситий був; певно, й серед ляхів такого важхо було знайти. Боже, боже, чого він тільки не виробляв по всій околиці! Та ось розповідають, — запорожець розправив свої богатирські вуса й вів далі. — Жив тут недалеко один наш запорозький козак. Виписався з коша, одружився, ну й зажив сім'єю. Так на заваді стало, бач, панові губернаторові щастя бідного козака; от і вигадав він, що козак бунтар, що навмисне оселився тут, щоб допомагати гайдамакам і бунтувати людей. Ну й вирішив, що треба покарати його. От виждав він хвилину, коли козака не було дома, налетів мов шуліка, спалив хату, жінку виволік і віддав челяді, а дітей — і сказати тяжко — звелів на списи підняти. Ох, старий Таран мало розуму не одбіг. Налетів він з товаришами на замок губернатора, спалив його, пограбував, але губернатор сам кудись сховався — не знайшов його Таран, так і не загоїв свого горя. Кажуть, він живий і досі, тільки ховається десь, не хоче ні знати, ні бачити людей!

— Так, так, чув і я про це давнє діло, — промовив Залізняк.

— Не ліпші й нові його витівки, — похмуро мовив Петро, — катує він не тільки підвладних людей, а й свого брата, шляхту.

— І ніде шукати на нього права, — додав титар, махнувши рукою, — сам тут королює над усіма! Кажуть, у нього від злості розум каламутиться!

— У нього розум каламутиться, а ми повинні у нього в послушенстві ходити, — із злісною посмішкою мовив Петро. — Чого він тільки не вигадує, щоб потішити своїх гостей, і всі ці витівки на наших спинах кінчаються. Одні ось бенкети скінчились, почнуться другі. Панство збирається: мабуть, затіває щось нове...

— Го-го! — значливо протяг Залізняк. — І це ти, хлопче, напевне знаєш?

— А хто його знає, тільки бачу, що все збираються пани, радяться про щось, а разом з цим, звичайно, й бенкети, й усілякі забави, й знущання над хлопами, над схизматами.

— Треба б наглядати за ними, — промовив Залізняк, поводячи бровою, — добру новину повідомив ти нам, хлопче, їй-богу! Що б там не затівали, однаково згоди між ними не буде, розділяться вони на Потоцьких та Чарторийських і Радзівіллів та й заходяться воювати одні з одними, а тоді... — протяг він значливо й спинився.

— Що тоді? — швидко спитав Петро й подививсь на Залізняка пильно й допитливо.

Залізняк обернувся до хлопця й тільки-но хотів відповісти йому, як біля перелазу почулися кроки й голоси кількох селян.

— Петре, Петре! — загукав хтось. — А йди лишень сюди.

Петро підійшов до перелазу. На вулиці стояло кілька селян з шапками в руках.

— А що, хлопче, чи правда, що до отця Хоми завітав з козаками полковник Залізняк? — спитав його селянин із смаглявим, подзьобаним віспою обличчям, що стояв попереду.

— Тут він, у нас. А що?

— Та так, хотіли порадитися з його милостю.

— Порадитися, то йдіть, ідіть, панове; я радий з братами поговорити, — голосно обізвався Залізняк, встаючи з місця.

— Благослови, панотче! — звернулись селяни до батюшки.

— Ідіть, ідіть, діти мої, — відповів отець Хома, теж підводячись з місця. Селяни зайшли в двір і спинилися коло воріт. Залізняк і отець Хома пішли їм назустріч; козаки, що сиділи навколо рядна, й титар теж попідводились з місця й приєдналися до Залізняка.

— Будь здоровий, батьку! — заговорили разом селяни, низько вклоняючись Залізнякові.

— Здорові були, братове любі, — відповів Залізняк і також уклонився їм. — А що скажете хорошого?

— Де вже там про хороше говорити?.. Порадитись прийшли... Що нам робити, батьку? — загомоніли разом селяни.

— А що сталося, друзі?

— Жити нам несила, — сказав селянин, що стояв попереду.

— Несила, — мов луною відгукнулися й інші.

— Що ж таке? Нещастя якесь трапилося? Неврожай, пожежа?

— Яке нещастя? Що нам неврожай! Однаково пани все до рубця забирають, знущаються, катують! — заговорили одразу всі селяни.

— Та стривайте ж, не всі разом, — почулися голоси, — нехай Дзюба говорить.

— Та що ж тут говорити, — похмуро почав рябий селянин. — Сам, пане полковнику, знаєш, яке тепер наше на Вкраїні життя? Раніше, кажуть батьки, як оселились ми тут, то зобов'язалися панові два дні на тиждень робити, а тепер уже так вийшло, що не маємо ні дня, ні ночі для своєї роботи. Немає нам і свята, день у день робимо на пана. Та не тільки на панські роботи, а й на панські потіхи ганяють нас економи — і дівчат, і жінок, і старих, і хворих! А коли що вночі зробиш для себе, то все відберуть економи на замок! Б'ють, калічать, безчестять сім'ї наші!

— Так, так, пане полковнику, — загомоніли селяни, обступивши Залізняка.

— З церкви нашої глумляться, з віри знущаються, — провадив далі Дзюба, — жидові владу дали над храмом божим... дере він з нас за все — за хрестини, за вінчання, за похорон, і багато хто, не маючи чим заплатити, дітей не хрестять, покійників без попа ховають.

— Несила терпіти! — заговорили кругом селяни, перебиваючи Дзюбу. — Несила!

— А хто ж вам велить терпіти? — спитав Залізняк, блиснувши очима.

— Недоля наша! — почулось тихе у відповідь.

— Що ж робити нам? — промовив Дзюба.

— Не впадайте в розпач, діти мої, — заговорив отець Хома, — покладайте надію на господа: він пошле вам свою ласку. Вірте, діти, ждіть і надійтеся... отець Мельхі-седек поїхав до Петербурга просити за всіх нас!

— Поїхати-то поїхав, — сказав на це Залізняк, — та, мабуть, діла не буде. Вірив би й я, коли б тут ішлося тільки про наше благочестя; адже нічого простішого немає, як заступитися за віру своїх земляків; здається, від того нікому б не сталося ніякої кривди. А тільки поткнулася б Москва це зробити, і заварилася б тут каша. Вірю я, що цариця заступилася б за благочестя наше, вірю я і в те, що Москві нічого не варто знищити Польщу; та якби ж Польща сама була, в тім-то й горе наше, що навкруги Польщі лежить ще кілька панств і сидить кілька королів. Та й пани нізащо не послухалися б, з доброї волі, слова цариці... Щоб ото вони дали вільності й права — дожидайтесь! Та швидше вони собі горлянки поперерізують, аніж погодяться на це. Почали б оборонятися... розгорілася б війна, а в війну встряли б сусіди... заварилася б каша, і в тому-то й річ, що невідомо, кому б тоді довелося висьорбати лихо! Тому я й кажу вам: нема чого сподіватись на чужу допомогу, ніхто заради нас не розпочне війни!

— То що ж робити, пане полковнику? Навчи! — заговорили селяни разом.

— Що робити? Треба самим за себе турбуватися, знаєте, як у приказці говориться: хто дбає, той і має!

— Та чи ж ми не дбаємо, батьку? Ox-ox, — простогнав сивуватий селянин із змученим обличчям. — Вночі встаємо, при місяці сіємо, при місяці жнемо, та яка з того користь? Наскочить економ і загарбає все, всю нашу працю, геть до зернини...

— Виходить, і дбаєте не собі, а своєму ворогові, одгодовуєте неситого собі на погибель!

— Та як же його позбутися? Як захиститися?

— А ви поміркуйте гарненько... В кожному селі набереться селян чоловік із п'ятсот, а то й тисяча, а в містечку — то й учетверо більше... Ну, а на селі сидить один жид, один економ і чоловік десять коло нього надвірної челяді...

— При замку набереться більше команди, — почулися понурі голоси.

— Авжеж, при замках, у містечках, набереться й селян більше, та й наш брат ще вештається... Одно слово, збери всіх економів, усіх панів з підпанками й жидів та перемішай з усіма нами, то в великій громаді й не знайдеш їх, загубляться, мов кукіль у пшениці.

— їй-богу, правда! Так, пане полковнику! — співчутливо й сміливо обізвалося вже більше голосів; але старі вперто мовчали, чухаючи потилиці.

— Так-то воно так, — зауважив Дзюба, — та ось що: в цієї купки й списи, й шаблі, й рушниці, й гармати, а в нас кулаки тільки та дрючки.

— Та сокири, та ножі, та вила, та коси, — перебив Залізняк.

— Правда, правда, — запальне вигукнув Петро.