Останні орли - Старицький Михайло

— Одні бенкети закінчились, почнуться інші. Панство знову збирається, мабуть, затіває щось нове.

— Ох-ох! — зітхнув батюшка, опускаючи руки. — Терпіти треба, діти, терпіти...

— Та терпимо ж, — відповів Петро із злою посмішкою, і в чорних очах його блиснув прихований вогник, — тому ж і поводиться з нами панство гірше, ніж з дворовими псами своїми!

Ніхто нічого не відповів на їдкі слова парубка. Запала важка мовчанка. На обрії показався мідно-червоний край місяця, а за кілька хвилин випливло і все червоне око й ніби повисло в синюватому тумані.

— Що ж, Прісю, — промовив нарешті титар, звертаючись до дочки, яка допіру підійшла від перелазу, — давай же нам вечеряти. Жити все-таки треба, треба й їсти.

Повечеряли мовчки, ніхто не промовив і слова. У всіх було тяжко на серці й слова самі завмирали на устах.

Прибравши вечерю, Пріся знову підійшла до перелазу й, сівши на приступці, поклала голову на руку і втупила свій сумний погляд в залиту срібним місячним сяйвом далину.

Петро підвівся з місця, перехрестився й підійшов до Прісі. Йому було жаль сестри й хотілося загладити неприємне враження від суворої зустрічі.

— Чого зажурилася, сестро? — промовив він, ласкаво доторкаючись до її плеча.

— Так собі, братику, нудно чогось.

— Хіба знов трапилось щось лихе на селі? — швидко спитав парубок. — Як Сара?

— Ні, нічого, слава богу, все гаразд, і Сара була в нас щойно!

— Ну що ж вона казала?

— Та так, нічого; ото тільки каже, що батько її сердиться за те, що вона бігає до нас.

— Ач, жид проклятий, а йому ж що таке? — із злістю промовив Петро.

— Як то що? — здивувалася Пріся. — Вони жиди, а ми християни... Ну, от вони й ненавидять нас.

— Гм! — Петро якось непевно крекнув і спересердя оджбурнув гіллячку, що потрапила йому під ноги.

— Розпитувала Сара про тебе, Петре, коли ти вернешся, — додала Пріся.

— Ну, а ти що ж?

— Сказала, що не знаю.

— Не знаю... гм... ну, так... звичайно, — промовив Петро й пішов до повітки.

— Стривай, куди ти? — спинила його дівчина.

— Та от хочу поїхати з кіньми в степ.

— Та куди тобі, ти й так натомився, та й Сара казала, що пізніше забіжить до нас.

— А! — протяг Петро й додав: — Либонь, правда твоя, — втомився я дуже. Він сів на товсту колоду, що лежала коло перелазу, й, вийнявши з кишені кресало та кремінь, заходився викрешувати вогонь.

Місяць піднявся ще вище й залив цілим морем чарівного світла село. Один по одному завмирали всі клопітливі звуки села. Надходила ніч.

— Прісю, — озвалось тихо коло перелазу, — ти тут? Почувши той голос, Петро хутко обернувся.

— Тут, — швидко відповіла дівчина, — ходи сюди, Саро, Петро вже повернувся. За хвилину молода єврейка сиділа на колоді між Прісею й Петром.

— А що, вирвалась? — говорила Пріся, сміючись і обнімаючи Сару.

— Вирвалась, — відповіла та з усмішкою.

— Батько не пускає? — спитав Петро, не виймаючи люльки з рота.

— Сердиться страх як! Куди я ото не подивлюся, тільки у вас мені й добре, не вийшла б нікуди звідси, а додому хоч би й не вертатися ніколи, не розлучалася б з вами й на хвилину! — вирвалося в єврейки гаряче, і, ніби схаменувшись, вона швидко спитала: — Ну, розкажи ж мені, Петре, чого тебе кликали?

Парубок спохмурнів.

— Не розпитуй, — промовив він суворо, — скажи краще мені, що ти поробляла без мене?

— Я нічого... А батько їздив у Бар; сватають мене туди. І батько хоче видати мене скоріше, каже, що за теперішнього часу жінці легше прожити, ніж дівчині.

— Гм!.. Воно так, — протяг Петро й додав якимсь удавано недбалим тоном: — Ну, а ти ж підеш?

— Ніколи! — палко скрикнула Сара. — Швидше в річку кинуся, а заміж не піду.

Петро швидко глянув на Сару й потупив очі. Осяяна місячним промінням, вона здавалася ще кращою, і чорні очі її блищали на блідому обличчі, мов два величезні діаманти.

— Та вони ж тебе й не питатимуть, силою оддадуть, — буркнув він понуро, не дивлячись на Сару.

— Ні, ні! Не оддадуть, — скрикнула вона, — я прийшла до вас просити, щоб батюшка охрестив мене.

— Тебе? Охрестити? — скрикнув Петро. — Та хіба ти?..

— Хочу бути християнкою, хочу бути вашої віри, хочу любити вашого бога, доброго, лагідного, милостивого, хочу пізнати його й носити в своєму серці, — схвильованим голосом заговорила Сара. — Якщо вас гонять, нехай гонять і мене разом з вами, якщо вас мучать, нехай мучать і мене, все, все хочу розділити з вами!

— Саро! — прошепотів схвильованим голосом Петро й спинився.

— Голубко моя! — гаряче скрикнула Пріся і, обнявши молоду єврейку, почала її цілувати.

— А чи подумала ти, Саро, про те, що батько проклене тебе, вижене з дому? — заговорив Петро.

— Я й сама не лишусь... Душно мені там, нудно! Туга гризе. Тяжко від їхньої ненависті й злості, — палко заговорила єврейка, і голос її затремтів невимовною тугою. — Вони ненавидять усіх вас; в їхніх душах тільки злість і помста... Ні, ні! Не можу я жити з ними: чужі вони мені!

— Але ж ти їм не чужа. Вони цього не допустять, вони можуть тебе і вбити! — промовив Петро суворо, насупивши брови.

— Що ж, нехай убивають! — гаряче скрикнула Сара. — Душа моя дорожча за життя!

— Ніколи, ніколи не вб'ють! — швидко перебила її Пріся. — Хіба ми дозволимо тебе вбити? Ми сховаємо тебе, оборонимо... Ти житимеш з нами, ти будеш моєю сестричкою! Правда, Петре, правда? — перепитала вона кілька разів, пригортаючи й голублячи єврейку й ласкаво заглядаючи братові в очі. — Та чого ж ти мовчиш, Петре, скажи, хіба ти дозволиш жидам убити Сару?

— За одну її волосинку я їм шкуру спушу! — несподівано вирвалось у Петра, і очі його блиснули під чорними бровами. С ара потупила очі й зашарілась.

— Тільки чи погодиться панотець охрестити мене? — промовила вона тихим невпевненим голосом, зводячи на Петра знову глибокі, чудові очі.

— Погодиться, погодиться! — жваво озвалася Пріся, схоплюючись з місця й беручи Сару за руку. — Ходім до нього!

Сара й Петро підвелися з місця... Але несподівано здалеку долинув швидкий тупіт кількох коней.

Усі хутко оглянулись.

Вулицею села мчало учвал кілька озброєних козаків. Поперед усіх летів на чудовому білому, як сніг, коні якийсь ставний, широкоплечий козак.

— Братику, голубчику, та це ж він, він! — скрикнула Пріся тремтячим од хвилювання голосом і, вхопивши Петра за руку, гаряче стисла її в своїй руці.

— Та хто він? Хто такий? — промовив здивовано Петро, та не встигла Пріся відповісти братові, як передовий вершник крикнув гучним голосом:

— Гей, хто там! Одчиняйте ворота! Приймайте далеких гостей!

— Полковник Залізняк! — радісно вигукнув Петро й прожогом метнувся одчиняти гостям ворота.

Коли минули перші хвилини радісної зустрічі, батюшка запросив дорогих гостей у хату відпочити й закусити, чим бог послав.

— Навіщо, отче Хомо, в хату? — весело відповів Залізняк, розправляючи свої могутні плечі. — Тут, під божим наметом, і просторіше, і дихати вільніше!

— Ну й гаразд, — погодився батюшка.

За півгодини всі вже сиділи круг розстеленого рядна, на якому Пріся й Петро порозставляли все, що тільки знайшлося кращого в них у господі. Круг рядна посідали Залізняк, троє його товаришів, отець Хома й титар; Петро не посмів сісти в присутності таких поважних гостей, а лишився стояти, прислужуючи гостям і часом вкидаючи до їхньої розмови й своє слово. Пріся ж спинилася в хатніх дверях. Серце її калатало, личенько розчервонілося й від клопоту, й від захвату, а очі так і сяяли, так і променились, одверто виявляючи всю палку радість, яка охопила її чисту істоту. Вона не одривала очей від Залізняка. Вся облита місячним сяйвом, маленька постать її вирізьблювалась на тлі темних сіней якимсь легким, світлим видінням.

— Еге ж, пане полковнику, — говорив з радісною усмішкою батюшка, звертаючись до Залізняка, — і говорили мені діти, що ти обіцяв заїхати до нас, а все-таки не вірилося нам з титарем.

— Чому ж не вірилось, отче Хомо? Хіба я коли забував давніх друзів, та ще яких давніх! Хо-хо! Мабуть, років двадцять знайомі: я ж тоді ще зовсім безвусий хлопець був.

— Так, так, — батюшка ласкаво усміхнувся. — Пам'ятаю, з батьком приїжджав. Багато відтоді часу минуло.

— Багато, — тихо мовив і титар, сумно киваючи головою.

— Багато, — зітхнувши, промовив Залізняк. — Багато й горя навалилося відтоді на наші плечі. Ну, та що там горе лічити, — перебив він сам себе з веселою усмішкою, — не такої ми мудрої науки, щоб могли перелічити все своє горе, — то вже панам-ляхам, єзуїтам або звіздарям якимсь легше зробити, а не нам! Та цур йому й пек! — він, усміхнувшись, махнув рукою й, звернувшись до священика, додав: — Та як же ви живете, отче Хомо? Ми ж, либонь, років десять з вами не бачилися.

— Так, так... десять. А що я? — старенький ніяково усміхнувся. — Дякую roc-подеві милосердному: ось поховав паніматку... то пан титар прийняв мене до себе... годує й гріє, а я не можу нічим і віддячити йому, не можу через свою убогість...

— Панотче... ну й як таки отаке, — заговорив титар, увесь почервонівши од хвилювання, — я для вас не те що, а навіть...

— Знаю, знаю, — з ласкавою усмішкою перебив його отець Хома, — ти для мене нічого не пошкодуєш, та тільки не вартий я того, немічний, убогий пастир!

— Ви не варті? — вигукнув титар і, зніяковівши, затнувся.

— Про це вже не вам судити, панотче, — зауважив і Залізняк, — а нам, грішним, що потребуємо молитов ваших. Ну, а як ти, пане титарю, — теж, видно, повдовів?

— Осиротів, пане полковнику, — журливо зітхнувши, відповів титар. — Зосталося ось тільки двійко діток.

— Бачив, бачив: парубок хоч куди козак! Такого жаль дома держати. Чому не посилаєш сина на Запорожжя?

— Куди вже нам! Хіба пустять?

— А ти й не питай! Хе-хе! Хіба запорозькі землі од Польщі муром кам'яним одгороджені? Та вільному птахові й мури не стоять на перешкоді, от що! Парубок хороший, я його по дочці твоїй признав, схожа на покійницю матір.

— Еге ж, усякий впізнає.

— Красуня! — Залізняк з усмішкою глянув на Прісю.

Під його поглядом дівчина зовсім зніяковіла й опустила очі.

— На горе собі, — важко зітхнувши, відповів титар.

— На горе собі? Відколи ж це, пане титарю, краса за горе стала вважатися?

— Відтоді, пане полковнику, як пани зовсім опанували нас... Е, та що це ми, — перебив він себе, — такі розмови завели! Призволяйтесь, гості любі, даруйте, немає господині, дочка ще дитина зовсім, а я не вмію гаразд пригостити.