Останні орли - Старицький Михайло
Я чув сміливу, правдиву й чесну панову мову: в мене серце затремтіло в грудях від подиву й захвату, я мало не кинувся панові на шию, але придворний звичай та обережність стримали мій запал.
— Я дуже радий... — Левандовський стиснув простягнуті сотникові руки і весь почервонів від задоволення. — За весь час мого перебування тут це перше співзвучне слово... Є, щоправда, два-три юнаки, яких ще не зовсім отруїли єзуїти, вони ніби й співчувають правді, але співчуття їхнє безсиле й незабаром потоне в хвилях розгулу...
— Прости, вельможний пане, за пораду, — сказав співрозмовник Левандовського, — ти наражаєш себе на велику небезпеку... Я помітив, як у тутешнього господаря люто горіли очі, коли він підслухував... Раджу панові остерігатися...
— В мене одна думка — втекти... хоч і шкода рідного гнізда, та що зробиш! А бути байдужим спостерігачем огидного насильства — тяжко.
— І підло! — додав, насупившись, козак, і в очах його спалахнула блискавка. — Але тут незручно говорити... За кожним рогом може бути шпиг... а шановний пан такий довірливий і одвертий... Я не хочу зловживати щирістю панської душі і вводити його в оману: адже я хоч і нобілітований тепер, але не католик, а схизмат, — підкреслив сотник.
— О? Але це мене аж ніяк не бентежить, а ще збільшує прихильність до пана. Я ненавиджу фанатизм, а схизмати не в такій мірі фанатики, як наші.
— Навіть зовсім не фанатики, пане; ніколи нам і на думку не спадало силоміць перехрещувати в свою віру татарина, турка... Ми тільки стоїмо за те, щоб нас не перехрещували...
— Либонь, так, і тут пролягає глибока прірва між нашою шляхтою й козацтвом:
і ваші, і наші прагнуть свободи; але ваші шукають її для себе, не позбавляючи свободи інших, а наші хотіли б увесь світ обернути на своїх челядників і рабів, залишивши тільки для себе цю золоту свободу, або, краще сказати, свавілля...
— Пане мій, друже мій! Даруй сміливість, — палко промовив схвильований співрозмовник. — Коли б сота частина вашого лицарства поділяла твої думки, то ми поєдналися б по-братерському... Але сюди йдуть... Ще, дасть бог, зустрінемося... Про шановного пана я розпитав — і все знаю... А сам я — сотник уманської козачої корогви Іван Гонта... Нехай це дружнє єднання католика із схизматом буде запорукою бажаної братерської любові... — І він, притиснувши до своїх широких грудей нового побратима, квапливо зник за поворотом алеї.
Вечоріло. Багрець заходу пригасав, змінюючись на ніжніші тони. М'які сутінки серпанком лягали на сад. З замку виходили нові групи пишних лицарів і дам: строкаті гуртки розсипались по галявині й тонули в темних просіках алей.
Вихованка господаря Текля, ясна блондинка з лукавими очима й кирпатим носиком, ішла під руку з дочкою Младановича Веронікою, гарненькою шатенкою. Праворуч, поряд з цією парою, йшла якась, видно, багата й манірна панна.
— Ах, ви помітили, як цей страшний Потоцький, староста канівський, на нас дивився? Я ледве всиділа на місці: він просто пік мене поглядом... А про нього ж розповідають жахливі речі...
— То кажуть про простих дівчат, — обізвалася Текля, — і хоч він і староста, але не насмілиться щось подібне вчинити із значною шляхтянкою — це неймовірно!..
— Одначе цей Миколай Потоцький, — зауважила Вероніка, — справді безчинствує й доходить до злочинів, я сама чула про нього таке, що волосся сторч стає. Він нікого не милує, якщо треба — вінчається живосилом, а на другий день зашиває жінку в мішок і кидає її з кручі просто в Дніпро...
— Ах! — завищала панна. — Я туди не піду, — і відсахнулась, коли панни ввійшли до темної алеї.
— Чого панна боїться? — засміялася Текля. — Потоцький же в замку, а не за кущами.
— Але там може бути в засідці його посіпака... а то і який-небудь гайдамака!
— Гайдамака? У нас гайдамака? — сплеснула руками Текля. — Та їх скрізь уже перевішали, а в нас, у мого батька, й поготів, їх і за гроші тут не знайдеш!
— Не кажи так, люба, — мовила поважно Вероніка, — у нас, в Умані, одержано недобрі вісті — народ починає хвилюватися і про щось усе змовляється по лісах та ярах, і з Києва засилають бунтівників, звідти обіцяють їм підтримку...
— Ну, то байка! — махнула рукою Текля. — Це бидло, ця голота нещадима й писнути тепер не посміє!
— Коли б воно так було! — відповіла на це манірна панна, сполохано озираючись кругом і поспішаючи назад до майданчика, де починали спалахувати різноколірні ліхтарі. — От у нас, на Брацлавщині, уже з'явилися знову гайдамаки, спалили два фільварки, настрахали всіх навкруги звірствами і втекли від команд. Там у нас без охорони небезпечно їздити навіть і вдень, хоч і близько.
— А я не боюсь на човні кататися сама з хлопом... У нас тут є відважний такий, Петро...
До панн підійшов гурт молодих елегантних гусарів та уланів на чолі з нареченим Теклі хорунжим.
— А, нарешті-таки, — вигукнув він з пафосом, — фортуна зглянулась і показала мені нитку Аріадни, яка й привела мене знову до мого щастя.
— Але лицаря, — кокетливо відповіла Текля, — мабуть, та нитка водила й до інших утіх: ми були в небезпеці, а наш оборонець усе по якомусь лабіринті блукав...
— Що таке, панно? — сполохався хорунжий.
— Яка небезпека? Де? — забрязкали шаблями його товариші.
— Там гайдамаки! — показала на темну алею Текля й розреготалася.
— Це жарт, — заспокоїла молодь юна Младанович, — але ось панна каже, — і це правда, — що на Поділлі з'явилися гайдамаки і що серед поспільства помітний неспокій...
— А ось ми цей неспокій вгамуємо скоро! — запально вигукнув Голембицький. — Це буде перше діло конфедератів: повиривати останнє пір'я з крил у хлопства й налякати його так, щоб воно й тіні своєї боялося.
— Добра думка, — підтримали його товариші.
Тим часом весь сад уже був освітлений і очам відкрилося чарівне видовище:
на всіх деревах уздовж алей були порозвішувані різноколірні ліхтарики, й здавалося, що зоряне небо впало й розсипалося по саду зірочками; та особливо чарівним був став, залитий кривавим відблиском запалених на березі смоляних бочок: наче розтоплений чавун, він світився й вихоплював з темряви блідо-рожеві обриси містечка, розкинутого на протилежному боці.
— Чудово! — милувався цією картиною Потоцький, стоячи з господарем замку край майданчика, звідки вже починався крутий спуск гори. — Хвалю... У пана добродія багато смаку... Сюди б іще німф: під зоряним небом і при такому освітленні вони були б пречарівні...
— Будуть, ваша ясновельможність, — з догідливою усмішкою шанобливо схилив голову губернатор. — Його мосць староста — улюбленець Кіприди, то вона повинна потішити його душу прекрасним.
— О? Коли так, то гостинність панська мене полонить цілком, — примружив очі Потоцький, — і я, чого доброго, покину свій Канів і оселюся в пана...
— Був би невимовне щасливий, — схрестив на грудях руки Кшемуський.
— Хе-хе! Я набридну... Але панська привітність і гостинність безмежні... і я неодмінно напишу моєму приятелеві князеві Олександрові про надзвичайну гречність пана и попрошу в нього дозволу переселитися... — Потоцький лукаво глянув на губернатора й провадив весело: — Ні, без жартів, і замок, і сад, і природа тут чарівні... В мене, правда, ширше... і грандіозніше... Дніпро, звичайно, посперечається з цією калюжею, одначе й тут принадно. Ось і містечко гарно вирізьблюється з темряви; шкода тільки, що не дуже виразно — якби з тилу сильний вогонь, — він ефектно б осяяв і костьол, і магістрат, і всі високі будівлі.
— А що ж, слушно! Щаслива думка в пана старости.
— Що пан надумав? Містечко палити?
— Воронь боже! У мене там по той бік хлопського селища складені величезні ожереди соломи, то я ними й освітлю містечко.
— Але від ожередів можуть зайнятися й хати.
— Якщо й займеться щось, то спершу схизматська церква, а потім уже і їхні хліви.
— Ну, коли так, то й прекрасно...
Кшемуський поспішив віддати потрібні розпорядження. Пан підчаший, найближча в інтимних справах особа, доповів між іншим губернатору, що дівчини, попової вихованки, першої, на його думку, красуні в містечку, поки що не знайшли: вона або сховалася, або справді кудись відлучилася, але що він неодмінно її розшукає.
— Та й припровадиш у замок... Ну, хоч би за покоївку до панни Теклі абощо.
— Слухаю, ясновельможний пане!
— Неодмінно, — додав губернатор і почав щось таємниче шепотіти своєму довіреному.
А той тільки все вклонявся та казав:
— Слухаю, все буде зроблено.
Тим часом дами, ждучи процесії, посідали на терасі, а чоловіки стали шпалерами вздовж алеї, якою мав проходити казковий похід, вихоплений, як висловлювався господар, із садів Магомета.
В альтанці, що була в центрі широкого майданчика, розмістився оркестр; тільки-но господиня махнула рукою, він гримнув урочистий полонез, — ту ж мить спалахнули потішні вогні, що осяяли червоними, смарагдовими, голубими, золотими тонами і кущі, і дерева, і гостей, які вп'яли пожадливі погляди в широку просіку, що вела до альтанки.
Але процесія не з'являлася: ждали господаря. Пані Ядвіга була роздратована його відсутністю, нетерпіння гостей зростало.
Нарешті Кшемуська, довідавшись, що чоловік її в якихось справах подався на дворище замку, обурилась і поспішила туди.
Губернатор, віддавши останні розпорядження, пішов був назад до гостей, але тут його перестріла дружина.
— Ти збожеволів чи що? — накинулась вона одразу на чоловіка. — Залишив вельможного гостя... затримуєш процесію...
— Давав розпорядження, моя сувора пані, відносно цієї самої процесії, а тепер ходімо: все буде гаразд...
У цей час підійшов до нього маршалок і доповів, що схизматський священик давно чекає ясновельможного пана з якоюсь скаргою.
— Турбувати мене такими дурницями! — гнівно гримнув Кшемуський.
— Провчити б слід... — додала пані.
— Падам до нуг, — пробурмотів зблідлий маршалок, — я його вижену зараз же!
— Ні, поклич негайно сюди! — грізно звеліла пані Кшемуська. — Коли вже потурбував ясновельможного, то ти з ним поговори... поговори, уконтентуй його!
За хвилину перед грізним можновладцем стояв сивенький дідок з ріденькою борідкою у сірій пістрявій рясі. Він злякано кліпав очима і раз у раз вклонявся. Пані Ядвіга з огидою одвернулась і відійшла.
— Ну? — кинув йому губернатор.
Від того грізного "ну" мороз побіг по зігнутій спині священика, й він, затинаючись, перериваючи мову зітханнями, почав говорити тремтячим старечим голосом:
— Ваша ясновельможність, наш опікун і заступник, будьте батьком, захистіть во ім'я господа бога і його святої правди...
— Ну! — ще грізніше гримнув Кшемуський і бридливо відступив назад.
— Нашій церкві, во ім'я Іоанна Предтечі, що на фільварках, здавен, з дня її фундації, князі Яблоновські подарували ругу, затверджену й князем Олександром...
— Ну?!
— Ао отці базиліани відняли її й вивезли звідти до себе на тік той хліб, який ми сіяли й жали, — останній наш прожиток.
— І добре зробили.
— Але в нас є княжі записи, вони внесені і в міські книги, відомі й братству.
— Ти ще нагадуєш мені про братство й про міські книги? Учити мене хочеш чи погрожувати? От я ж тобі пропишу записи!..
