Останні орли - Старицький Михайло
Рим пропонує й вимагає, щоб Річ Посполита, якій Всевишній дав високе призначення, поширила на всій своїй території католицьку віру, а потім понесла свою місію і в інші країни, запроваджуючи в усьому світі істинну католицьку церкву... О, яка велика роль на землі доручена божественною десницею обраній поміж усіма народами Польщі і яка уготована їй пречудова, невимовно блаженна доля там! — урочисто показав плебан пальцем д'горі. — Рим звертається до Речі Посполитої, тобто до вас, можновладців, до благородного лицарства, котре й становить стовпи вітчизни. Непогрішимий рече, що зараз усе сильне, здатне володіти зброєю в схизматів уже знищене: руське схизматське панство давно вже відреклося від хлопської віри й припало до лона нашої церкви, міщанські братства, ці розбійничі гнізда, — викорінені, єретична ієрархія і попи знищені... і зосталося лише саме безпорадне бидло схизматське, що тиняється степами, ergo, боротися тепер ні з ким, а в боротьбі вдаватися до хитрощів, напівзаходів, — просто принизливо! Пора сміливо завдати рішучого й останнього удару цьому ненависному православ'ю!
— Авжеж, либонь, пора! — збуджено промовив Кшемуський, багатозначно стиснувши кулак.
— Ще ось чому пора, ясновельможний, коханий, — усе жвавішав плебан, — схизматка Росія починає втручатися в наші справи і навіть насмілюється підносити голос до наказів і погроз!
— О Єзус-Марія! — з жахом мовив Кшемуський.
— Так, це попуск божий за нашу нерішучість, малодушність і зневагу до справ віри, ео ipso, до інтересів отчизни. Росія має єдиний привід для втручання — це турбота про своїх одновірців: цей привід і сусіднім нашим державам здається законним. Та коли б не було тут її одновірців — і приводу б не існувало; отже, для знищення цього приводу треба якнайскоріше і найрішучіше позбавитися цих одновірців. Усі попередні заходи — хитрощі Шумлянських і Жабокрицьких — тепер уже не потрібні, — та, правду кажучи, від них і тоді була невелика користь: віддали всі церковні маєтності і всю владу в руки уніатської ієрархії, та самі уніати небажані теж: це якийсь недозрілий, шкідливий плід — перехідний, кривий щабель, з якого легко й зірватися... Вони раніше, може, й були корисні, щоб одвести очі від істинної нашої мети, але далі їх Рим не потерпить... Та зараз не про них мова: поки що йдеться про схизматів, тепер здебільшого темних, диких. Ми й далі будемо панькатися з цими лайдаками? Адже всі заходи, до яких вдається благородне лицарство, щоб навернути їх до істинної віри, виявляються безсилими: ці тварюки вперті й черстві серцем, мов звірі... А от через них імператриця докучає й вимагає в короля всіляких декретів і пільг для цих недовірків. То піднесіться ж духом, волелюбні, горді сини своєї славної вітчизни, вірні діти костьолу! Повстаньте і проти короля, і проти іноземних впливів та іменем найсвятішого папи оголосіть, що в Речі Посполитій може бути тільки одна віра — католицька!
— Та що нам круль? Давно вони в нас тільки парадні ляльки! Ні для кого з шляхти їхні постанови не мають значення! Тільки от біда: вигнати бидло легко, а як без нього обійтися?.. Де ми добудемо робочих рук?
— Пустий страх! По-перше, якщо під загрозою смерті наказати всім перейти в католицтво або хоч в унію і негайно взятися виконувати цю погрозу... принаймні поки що ніхто не стане на заваді — то повір, сину, хоч і які вперті твердолобі хлопи, а залізо й вогонь — переконливі... Знайдеться, звичайно, кілька одчайдушних п'яниць, таких, що й на палю сядуть, але більшість віддасть перевагу запропонованим пільгам.
— Але ж минуле дає інші приклади. Ми бачили, що нічим не можна було спокусити прокляте бидло.
— Минуле — не закон: тоді бидло мало підтримку в козацтві і в Запорожжі, а тепер цього нема! Та й заходів ми не вживали належних... А римська курія радить скористатися слушним моментом і одразу знищити схизму.
Очі в плебана блискотіли похмурим вогнем нещадної злоби й жорстокості, а голос його від збудження підвищився до різких крикливих нот:
— Так, знищити: церкви попалити, попів перевішати, непокірних селян повибивати, не пускаючи нікого за креси... Людей дасть і Волощина... там голодних — не злічити... Треба тільки діяти дружно, енергійно й нещадно, а все інше само прийде... Господь тоді воздвигне об'єднану духом Польщу й возвеличить її понад усі держави, а поборників об'єднання церкви вознесе в оселі горнії!..
— Так, це велика думка, навіяна небом, — запалився й Кшемуський, — треба, щоб вона заполонила всіх.
— Amen! — розчулено промовив плебан, заспокоюючись. А з залу тим часом виходили на терасу і в сад подихати свіжим повітрям розгарячілі й спітнілі від непосильних трудів гості.
Губернатор уманський Младанович ішов похитуючись, його підтримував молодий хорунжий Фелікс Голембицький, наречений племінниці господаря панни Теклі. Младанович ще був не старий, хоч і дуже пом'ятий надмірностями життя; на ньому був французький, гаптований золотом каптан, короткі штани, черевики, він мав при боці шпагу, а не шаблю: в його зовнішності й зачісці вже нічого не було старопольського, а скоріше помічалося намагання здаватись маркізом; губернатор носив гостру борідку й маленькі, підкручені тоненькими хвостиками догори вуса, любив пересипати мову французькими виразами й трошки шепелявив. Фізіономія його була трохи комічна: товстий, кирпатий, з широкими ніздрями ніс у темно-червоних полисках, банькаті, олов'яного кольору, широко розставлені очі й роздвоєна верхня губа, з-за якої виглядали два зуби, немов він завжди сміявся.
Цілковитою протилежністю свого родича був молодий хорунжий: ставний, гарний, у пишному польському вбранні — рожевому атласному жупані й сріблисто-білому глазетовому кунтуші, обшитому темним соболем; стан його був стягнутий дорогою шаллю, на лівому боці брязкала кривуля.
Младанович ледве волік ноги й тер рукою спітнілий, розгарячілий лоб, похитуючи з боку на бік обважнілою від хмелю головою. Доплентавшись до першої гранітної лави, що стояла біля грота, він важко на неї опустився.
— Ху, важко, Феліксе, — віддихувався й пихкав, поводячи бровами, Младанович. — Вже не приймає стільки утроба, як колись... C'est la viellesse! Сто дяблів! Раніше легко випивав дзбан меду, а венгржину — без кінця-краю... і як з гуски вода! А тепер от... задихаюся!
Губернатор кілька разів перевів дух і знову заговорив:
— А добре годує колега... добре, донесхочу... Але, але, mon cher2, кухня в нього груба, не французька, та вишуканіша й тонша... А втім, в усьому тут видно розкіш, мені до смаку був кабан, начинений куріпками, і в кожній сюрприз на пам'ять... Такий тесть, та foi3, згодиться, і ти мені повинен дякувати.
— Спасибі, дядечку, — Голембицький поцілував у плече Младановича. — Тільки ця надмірна марнотратність не радує: адже всі оці маєтності не його, а становлять власність князів Яблоновських, то розсудливіше було б величезні прибутки від них складати до сховку, а не розтринькувати так нерозумно: адже коли б умер сьогодні його мосць, то завтра після нього зостанеться дуля!
— Ха-ха! Ось що тебе турбує! Але ти щодо цього можеш заспокоїтися: пан Кшемуський у великому фаворі в князя і напевне виклопоче для свого зятя в спадщину це ж саме губернаторство.
— Він і мені про це натякав.
— Отже, нема чого тобі й турбуватися... А тут гарно, краєвид чарівний, і ця в'юнка зелена річка, і озеро, і все. Повітря запахуще, — чуєш дух сіна? А добру збудував він фортецю — не гірша за мою уманську: дивись, який глибокий рів за мурами, а далі земляні окопи й на них дубовий подвійний частокіл... Досконале! Треба буде і в Умані так зробити.
— Зайві витрати, — знизав плечима Голембицький, — Умань і без того неприступна...
— Mais oui. Звичайно! Та все-таки для безпечності... Нехай план спише мій Гонта. A propos, де він?.. В трапезній його теж не було...
— Та, мабуть, запросили в офіціни... де замкова команда...
— Однак це прикро: він у мене — права рука... Я привіз його... Нарешті, він фаворит мого патрона Силезія Потоцького...
— А все ж таки схизмат... із хлопів...
— Гонта — не слуга, не простий хлоп, — загарячкував Младанович, — він тепер нобілітований, шляхтич і едукований... це голова!..
— Вельможний до нього занадто прихильний... щоб не пошкодував потім...
— Ну, облишмо, — обірвав Младанович і, помітивши в гроті мармурову статую, почав до неї придивлятися. — Ось дивися, який мармур у гроті... Здається, втікаюча дріада, — заговорив він грайливо. — Тьху ти! Яка краса!.. Які чарівні деталі! А що, коли б твоя Текля стала ось тут на п'єдесталі? Хе-хе, і морозом, і жаром обсипало б? Га?
— Але, коханий дядечку...
— Ревнуєш? Го-го! Ні, ти тільки уяви... замість холодного мармуру — рожеве, ароматне тіло... A, sacrebleux! Грім і блискавка! Але я тобі раджу, mon cher, бути в подружньому житті ліберальним і вільнолюбним... Шлюб нам потрібен тільки для зв'язків, для збільшення маєтностей, а для радощів життя — він отрута: це хробак, який підточує всі наші втіхи... а життя ж brevis est! А тому дотримуватися треба тільки зовнішніх конвенансів і поза пристойним родинним вогнищем треба завести свій вільний, широкий парадиз, якого й вимагає справжня шляхетська порода: наш лицарський дух жде вільного простору й величі...
— Я, власне, не старовір, — посміхнувся Голембицький, — і визнаю, що шлюб установлено заради інтересів роду, а кохання — заради інтересів серця і що їх сполучати нелегко... Але я здивувався, що високошановний пан, маючи...
— Дітей, — перебив Младанович, — і додам ще: прекрасних дітей... особливо дочку... і розумну, й красуню, й чарівницю! Але, хай поб'є мене перун, я ще хочу жити, а весь сенс нашого життя в насолодах... саме в насолодах, і мудрий тільки той, хто зуміє різноманітити їх, витончувати: все для цього і все в цьому.
— Віддаватися насолодам можна тільки тоді, коли людина перебуває в цілковитій безпеці і коли над її головою не висить біда...
— А що ж висить над моєю головою?
— Поки що нічого, але навкруги збираються хмари, і може вдарити гроза. По-перше, щось затівають бестії хлопи: мовчать, але дивляться вовками... По-друге, знову починають прориватися кляті гайдамаки...
— Стонадцять дяблів і відьом!.. На ту погань не варто звертати й уваги, — вішати, на палю садовити, топити, шкварити...
