Українська література » Класика » Пісні - Руданський

Пісні - Руданський

Читаємо онлайн Пісні - Руданський
class="empty-line"/>


Будь спокійний, дядьку,


Я те­бе впев­няю:


Не пу­щу їх мар­не


І не про­гу­ляю.


Не пу­щу їх мар­не


І не про­гай­ную,


Складу на на­уку


Свою до­ро­гую.


І як гос­подь зво­лить


Кілька літ нам да­ти,


Віддам тобі гроші,


Як за­хо­чеш взя­ти.


Но як, не дай, бо­же,


Згину на чу­жині,


Зумилосердися


На моїй ро­дині!


На моїй ро­дині


Ти зми­ло­сер­ди­ся,


А за мою ду­шу


Богу по­мо­ли­ся.


Тим ча­сом, ко­ва­лю,


Здоров зос­та­вай­ся.


Пришли, не ску­пи­ся


Довго не ва­гай­ся.


Довго не ва­гай­ся,


Не зав­да­вай жа­лю,


Бо й так мені го­ре,


Прохоре-ковалю!..




21.V 1857






НАД КОЛИСКОЮ





Спи, ди­тя моє, ти - жит­тя моє!


Спи, ди­тя моє крас­не!


Поки со­неч­ко не за­па­литься,


Поки місяць не згас­не!..


Спи, ди­тя моє, ти - жит­тя моє!


Тілько щас­тя і долі!


Будеш цілий вік, як той чор­ний віл,


У ярмі і не­волі!


Тілько гу­бонька за­ле­пе­четься,


Слаба ніженька ста­не,


Слаба ру­ченька пе­рех­рес­титься -


Твоє го­ре нас­та­не.


Не підеш з дітьми, не по­ба­виш­ся


На пу­ховім пісоч­ку,


Не прий­деш сю­да, не по­ло­жиш­ся,


Не зас­неш в хо­ло­доч­ку!..


Не з дітьми підеш - панську че­ре­ду


Поженеш ти на по­ле!..


Не пісок м'який - стер­ня ост­рая


Босі но­ги на­ко­ле!..


І від со­неч­ка не схо­ваєшся


За відо­ра­ну ски­бу;


Зав'ялить те­бе в полі со­неч­ко,


Як ту в'ялую ри­бу!..


І не раз сльоза із очей спа­де


На за­па­лені гру­ди,


І сльозу твою тілько бог їден


З не­ба видіти бу­де!


Станеш хлоп­цем ти, ста­неш па­руб­ком,


Тобі все їдна до­ля:


Череда ми­не, най­де пан­щи­на -


Їдна й тая ж не­во­ля.


І що бо­жий день оса­ву­ла йде:


Ти вста­вай до ро­бо­ти!..


Ти вста­вай, ро­би від неділеньки


До са­мої су­бо­ти…


І що бо­жий день бу­деш до світа


До ро­бо­ти вста­ва­ти;


Свою си­лоньку ні собі, ні мні,


А па­нам ви­роб­ля­ти.


А там па­нові не впо­до­бав­ся,


Писарині яко­му, -


Ноги зди­ба­ють, ру­ки спу­та­ють


І зве­зуть до прий­ому.


Станеш го­лий ти у при­сутствії,


Як ро­ди­ла тя ма­ти…


І зач­нуть те­бе па­ни з дох­то­ром,


Мов ко­ня, ог­ля­да­ти!..


І заб­ри­ють лоб - і до церк­ви враз,


Там при­ся­гу про­ка­жуть;


У мун­дир вбе­руть, оруж­жо да­дуть,


Світ навіки зав'яжуть!


Поженуть те­бе в чу­жу сто­ро­ну,


І зач­нуть мушт­ру­ва­ти,


І при­каз да­дуть - мо­ву рідную


На чу­жую зла­ма­ти…


І на­ло­миш­ся, і за­бу­деш ти


Свою мо­ву рідненьку,


Спом'янеш не раз не по-рідно­му


Свою рідную неньку…


А прий­де війна - зло­жиш го­ло­ву!..


Де і хто по­хо­ває?


Не зга­дає мир, не спи­тається,


Хіба бог спам'ятає!..


Спи ж, ди­тя моє, ти - жит­тя моє!


Спи ж, ди­тя моє крас­не!


Поки світ стоїть, по­ки з міся­цем


Враз і сон­це не згас­не!..








МОГИЛА





В сте­пах, де гриміла


Козацькая си­ла,


Від світу-по­то­пу


Лежала мо­ги­ла.


Лежала мо­ги­ла,


Як тая ца­ри­ця,


Що ї за­шеп­та­ла


На сон чарівни­ця.


І стан її пиш­ний


Трава пок­ри­ва­ла,


І го­ло­ву сон­ну


Калина вби­ра­ла.


І гілля ка­ли­ни


Плелося ко­са­ми,


І ке­тя­ги красні


Спадали бин­да­ми.


Із ліво­го бо­ку,


Словами ізри­та,


Лежала край неї


Камінная пли­та.


Чи прош­ло­го пам'ять,


Чи то­го, що бу­де, -


Що пи­са­но в нії,


Не віда­ють лю­ди.


Як військо, чор­но­биль


Стояв на сто­рожі,


І пісні їй піли


Пташенята божі.


Скажіть мені, лю­ди,


Кому з вас не ми­ла,


Кому з вас не лю­ба


Була та мо­ги­ла.


Зійдітеся ж, лю­ди,


Край до­ро­ги станьте…


Стисніть своє сер­це -


На мо­ги­лу гляньте!..


Могило-могило!


Ти, пиш­на мо­ги­ло!..


Де діли­ся ча­ри,


Краса ку­ди спли­ла?..


Коса із бин­да­ми


Лежить край до­ро­ги,


Покошене військо


Доломлюють но­ги.


Пройшли тяжкі плу­ги


Через твоє тіло,


І пиш­неє тіло,


Як ву­голь, зчорніло…


І тілько лиш камінь


Край нього біліє,


Но вже письмо дру­ге


На ньому рябіє!


І по­ле чорніє,


Коріння зси­хає…


І бу­сел пе­рис­тий


По ски­бах сту­пає…


Споров плуг тя­женький,


Задряпало ра­ло,


І в ра­ни насіння


Нерідне за­па­ло.


Запало насіння,


Коріння пус­кає


І си­лу чу­жую


Без жа­лю спи­ває…


І в місяців кілька


Край тої мо­ги­ли


З чор­но­би­лем ра­зом


Коноплі вро­ди­ли!..


Чорнобилю мно­го!


Подивіться, лю­ди!


Но бог свя­тий знає,


Що то за рік бу­де…


Де бу­ла ка­ли­на,


Там нап'ята бу­да…


Не вер­ху мо­ги­ли


Чорнобилю гру­да…


І ди­мить чор­но­биль,


Заким за­па­лає…


І "Вічную пам'ять"


Божий птах співає…








СВІТИТЬ МІСЯЦЬ СЕ­РЕД НЕ­БА...





Світить місяць се­ред не­ба,


Зіроньки кру­гом,


І всі лю­ди сном зас­ну­ли,


Опівнічним сном!..


Один я лиш не дрімаю,


Край вікна стою;


І тобі, дівча, співаю


Про ту­гу свою!..


Чи спиш, ми­ла, чи дрімаєш?


Любка, про­бу­дись!


Пробудися і в вікон­це


Виглянь-подивись!..


Най пог­ля­ну на ті лич­ка,


Що па­лах­ко­тять,


На ті очі, чорні очі,


Що вог­нем го­рять!..


Виглянь, ми­ла, як дрімаєш,


Най я по­див­люсь,


Подивлюсь на білі гру­ди,


К сер­цю при­гор­нусь!..


Пригорнуся, обів'юся,


Правду спом'яну…


І без ту­ги і без жа­лю


Вічним сном зас­ну.








ОЙ ЧО­МУ ТИ НЕ ЛІТАЄШ...





Ой чо­му ти не літаєш,


Орле си­вок­ри­лий?


Ой чо­му ти не гу­ляєш,


Хлопче чор­ноб­ри­вий?


Ой рад би я політа­ти -


Туман на­ля­гає;


Ой рад и я по­гу­ля­ти -


Туга не пус­кає.


Нема щас­тя ні за мною,


Ні пе­ре­до мною,


Тілько ту­га за ту­гою,


Журба за жур­бою!


Ходжу, нуд­жу се­ре­до дня


І по­се­ред ночі,


І ніко­ли сну не зна­ють


Заплакані очі.


Ізсихають мої очі,


І сльоза не ллється,


Тільки ту­га ко­ло сер­ця,


Як га­дю­ка в'ється.


В'ється ж во­на ко­ло сер­ця,


Серце роз­ри­ває,


Ударюся в си­ру зем­лю,


Земля не прий­має!


Ой піду я поміж ска­ли,


В мо­ре по­ва­лю­ся!


Як не в морі утоп­лю­ся,


В камінь розіб'юся!


І зле­тяться чорні пта­хи,


Сядуть на­до мною,


Заспівають "Вічну пам'ять"


Над мою жур­бою.








ХМІЛЬНИЦЬКА ПІСНЯ





Гей, брат­тя-ко­за­ки, сідлай­те-но коні!


Черкніть для охо­ти ви­на!


До бо­ку ша­бельку, на ру­ки повіддя,


На но­ги стальні стре­ме­на!


Не гну­ти нам шиї, ко­зацької шиї,


Під тяж­ким залізним яр­мом,


Не ню­ха­ти ди­му не­щас­но­го краю,


Що в'ється над на­ми кру­гом!


Чи в нас не та си­ла, що у батьків бу­ла?


Не тая ша­белька у нас?


Чи в нас не­ма ко­ней на сте­пах ши­ро­ких,


Чи ву­голь на люльці по­гас?


Нехай наші коні на чис­то­му полі


Тріпнуться і враз заіржать!


Нехай наші брат­тя, мо­лоді ко­за­ки,


На чис­теє по­ле біжать!


Нехай зно­ву бряз­не ша­белька стальная


В ко­зацьких залізних ру­ках!


Нехай зно­ву ля­жуть во­ро­гові кості


Могилами в на­ших сте­пах!


А люлька-го­луб­ка не­хай не вга­сає,


Паліть вражі се­ла кру­гом!


Нехай во­рог знає, повік не га­дає


Знущатися над ко­за­ком!..



Відгуки про книгу Пісні - Руданський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: