Українська література » Класика » Пісні - Руданський

Пісні - Руданський

Пісні - Руданський
Сторінок:6
Додано:25-07-2023, 06:09
0 0
Голосов: 0
Читаємо онлайн Пісні - Руданський






ПРЕСЛІВ’Я





Спив до дна я прик­рий ке­лих


За здо­ров’я долі,


І з похмілля моє сер­це


Розривають болі.


Нащо ж, ми­ла, мої ду­ми,


Нащо твої ча­ри,


Коли з ни­ми враз по сер­цю


Бродять чорні хма­ри?


Правда, ми­ло мені бу­ло,


Як ти обійма­ла


І опу­ще­не покрів’я


З дум­ки підійма­ла


І на ро­зум на­ки­да­ла, -


Правда, ми­ло бу­ло!..


Моє сер­це в цілім морі


Розкоші то­ну­ло.


Я за­був про все на світі,


На все не вва­жав-єм,


Я й се­бе за­був са­мо­го,


Мало пам’ятав-єм.


Спам’ятався - а ти щез­ла…


Розум хо­лодіє,


Лиш не­щас­на моя дум­ка


Росте та повніє.


В якім смут­ку, в якім жа­лю


З нею я блу­каю,


В яких бо­лях на чу­жині


На світ по­род­жаю.


Породжаю, ог­ля­даю…


Мила моя, ми­ла,


Чи ти ме­не, моя ми­ла,


Не щи­ро лю­би­ла?


Чи я те­бе, моя ми­ла,


Не лю­бив, як тре­ба?


Чи то мені та­ка до­ля


Випала із не­ба?


Чого ж ду­ма та­ка пиш­на,


Чого ж сло­во бідне?


Дитя моє не­доспіле,


Дитя моє рідне!


Згубив би я те­бе ра­зом,


Як Час сво­го си­на,


Але, мо­же, те­бе прий­ме


Мати Ук­раїна!




Петрополь, 10.VII 1859






СИРОТИНА Я БЕЗ­РОД­НИЙ...





Сиротина я без­род­ний,


Десь за­ги­ну в чу­жині -


І ніхто очей хо­лод­них


Не зак­риє там мені.


І нерідною ру­кою


Буду в зем­лю я за­рит,


І теп­ленькою сльозою


Ніхто хро­ба не зро­сить…




4 мая 1852 го­да






ТИ НЕ МОЯ





Ти не моя, дівчи­но до­ро­гая!


І не мені кра­са твоя;


Віщує ду­монька смут­ная,


Що ти, дівчи­но, не моя!


Ти не моя! За лич­ко гар­не


Справляє хтось ко­лодія…


Мої ж літа про­хо­дять мар­не,


Бо ти, дівчи­но, не моя!..


Ти не моя!.. І бро­ви чорні


Милує інший, а не я,


І інший хтось те­бе при­гор­не,


А ти, дівчи­но, не моя!..


Ти не моя, го­луб­ка си­ва!..


Щаслива до­ленька твоя,


Моя же до­ля не­щас­ли­ва,


Бо ти, дівчи­но, не моя!..


Ти не моя! Но що ж я маю?


Чим пох­ва­люсь тобі і я?


Хіба лиш тим, що тя ко­хаю;


Но ти, дівчи­но, не моя!..








МЕНЕ ЗА­БУДЬ, МОЯ ДІВЧИ­НО!...





Мене за­будь, моя дівчи­но!


Спокійно жий, щас­ли­ва будь,


Цвіти хоть ро­жой, хоть ка­ли­ной, -


Мене за­будь, ме­не за­будь!..


Мене за­будь - і тяж­ким смут­ком


Не роз­би­вай біленьку грудь:


Шукай собі ко­хан­ка хут­ко,


Мене за­будь, ме­не за­будь!..


Мене за­будь, ме­не не тре­ба!


Та як­би я ко­ли-не­будь


Тебе за­був… - о бо­же з не­ба,


Мене за­будь, ме­не за­будь!..




19 фев­ра­ля






ПІСНЯ





Не ди­вуй­тесь, добрі лю­ди,


Добрі лю­ди, ви, сусіди,


Що за­ду­му­юсь між ва­ми,


Що жу­рю­ся я завсігди.


Літа мої мо­лодії…


Що ж по то­му? Що ж по то­му,


Як без щас­тя, як без долі


Жити в світі мо­ло­до­му?


Моє щас­тя за го­ра­ми,


Може, дру­гим по­ма­гає.


Моя до­ля враз з Ду­наєм


В синє мо­ре уп­ли­ває.


Життя моє! Жит­тя моє!


Ти - по­ко­ше­ная ни­ва.


Не зос­та­лась, не приг­ну­лась


Жадна квіточ­ка щас­ли­ва.


Серце сох­не, сер­це чах­не,


Душа ра­да в хо­ло­до­чок;


Но де гля­ну, по­див­лю­ся -


Тільки камінь та пісо­чок.


Серце сох­не, сер­це чах­не,


Як в полі би­ли­на тая,


Поки йо­го не при­гор­не


Де мо­ги­ла си­ро­вая.


І при­гор­не мо­ги­лонька!..


Хто ж рідненький там зап­ла­че?


Хіба во­рон чор­нок­ри­лий,


Пролітаючи, зак­ря­че!..


І при­гор­не мо­ги­лонька!..


Хто ж за ме­не спо­га­дає?


Як по­ду­маю за сеє,


З жа­лю сер­це роз­пу­кає…


Не ди­вуй­тесь же ви, лю­ди,


Не ди­вуй­тесь ви, сусіди,


Що за­ду­му­юсь між ва­ми,


Що жу­рю­ся я завсігди!




29 июня 1854 го­да.


Кам[енец]-Подол[ьский]






ПОВІЙ, ВІТРЕ, НА ВКРАЇНУ...





Повій, вітре, на Вкраїну,


Де по­ки­нув я дівчи­ну,


Де по­ки­нув чорні очі…


Повій, вітре, з по­лу­ночі.


Між яра­ми там до­ли­на,


Там біленькая ха­ти­на,


В тій ха­тині го­лубонька,


Голубонька-дівчинонька.


Повій, вітре, до схід сон­ця,


До схід сон­ця, край вікон­ця.


Край вікон­ця постіль біла,


Постіль біла, дівча ми­ле.


Зупинися ниш­ком-тиш­ком


Над рум'яним білим лич­ком,


Над тим лич­ком зу­пи­ни­ся,


Чи спить ми­ла - по­ди­ви­ся.


Як спить ми­ла, не збу­ди­лась -


Нагадай їй, з ким лю­би­лась,


З ким лю­би­лась і ко­ха­лась


І ко­ха­ти при­ся­га­лась…


Як заб'ється їй сер­денько,


Як дівча зітхне тя­женько,


Як зап­ла­чуть чорні очі,


Вертай, вітре, к по­лу­ночі.


А як ме­не по­за­бу­ла,


Як не­лю­ба при­гор­ну­ла -


Ти розвійся край до­лині,


Не вер­тай­ся з Ук­раїни…


Вітер віє, вітер віє;


Серце ту­жить, сер­це мліє…


Вітер віє, не вер­тає,


Серце з жа­лю за­ми­рає.








НЕ ЗНАЄШ ТИ ГО­РЯ...



1





Не знаєш ти го­ря,


Не відаєш жа­лю, -


Щасливий ти, дядьку


Прохоре-ковалю!


Заліза пу­да­ми


І на­чин­ня маєш,


Сядеш у світлиці -


Думоньку га­даєш.


І га­даєш ду­му:


Скільки пудів взя­ти,


Щоб, на ди­во світу,


Штабу ізку­ва­ти.


І вдруг твої слу­ги


Вугля на­си­па­ють,


Широкії міхи


Вогонь роз­ду­ва­ють.


Горить чор­не вуг­ля,


Горить, не зга­сає,


Залізо ка­литься,


Іскри роз­си­пає.


Залізо збіліло -


Хватаєш кліща­ми,


Кладеш на ко­вад­ло,


Вариш мо­лот­ка­ми.


І го­то­ва шта­ба,


І не маєш. Жа­лю…


Щасливий ти, дядьку


Прохоре-ковалю!





2





Пішов і я, дядьку,


Від батька на во­лю:


Сиджу на чу­жині


Кую свою до­лю.


Заліза і сталі


Я не по­ку­паю,


Начиння і куз­ню


Свою рідну маю.


Сильні міхи ду­ють,


Залізо біліє;


Кладу на ко­вад­ло -


Рука мені мліє.


І тяж­ко, і важ­ко


Молот підійма­ти,


Бо ніко­му, вид­но,


Мені по­ма­га­ти.


Підійму я мо­лот,


По залізу вда­рю,


Но шта­бу до шта­би


Ніяк не при­ва­рю.


Та як при­ва­ри­ти:


Піску я не маю.


І ся­ду я з го­ря,


Думоньку га­даю.


І га­даю ду­му:


Ой бо­же мій, бо­же!


До ко­го я вдам­ся?


Хто мені по­мо­же?





3





Піду я до батька,


До рідної неньки…


"Но, батьку мій, батьку,


Голубе си­венький!


Шістнадцять літ ру­ки


На ко­го ро­би­ли?


Чи ж ти іще досі


Не ви­ро­бив си­ли?"


А бра­ти мо­лодші,


Сестра моя рідна -


До ко­го приг­неться


Головка їх бідна?


І німіє сер­це,


І не зно­шу жа­лю, -


Вдаюся до те­бе,


Прохоре-ковалю.


Прохоре-ковалю,


Моя ти ро­ди­на,


Я ги­ну в чу­жині,


Як тая би­ли­на.


Я ги­ну, а міг би


Ще си­лоньку ма­ти


І не да­ром зем­лю


Сирову топ­та­ти.


Поможи, Про­хо­ре,


На до­лю хо­ро­шу;


Рублів п'ятьде­сят лиш


У те­бе я про­шу.


Рублів п'ятьде­сят лиш,


А більше не тре­ба;


Пошле тобі гос­подь


Сто раз більше з не­ба.





4

Відгуки про книгу Пісні - Руданський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: