План до двору - Осьмачка Тодось
І щоб тільки була пустеля, вкрита бур’янами, між якими ворушився б усякий звір. Сумно, аж моторошно від такого соціалізму!
Глава друга. Знайомство
Уже віддалеки було видно, як люди, дійшовши до місця між попівським ровом і тернівським яром, зарослим травою, нехворощем, дроком і полином, ставали внизу коло криниці, неначе ідучи через кладку один за одним. А лицем до їх стояв високий чоловік, щось говорив і пропускав переднього; і той ішов до куп пшениці, накиданих жаткою, і починав працювати. Підійшов нарешті і Нерадько з Софією, і чоловік їм сказав:
"Ваша постать коло Марти Кужилівни... трудодень: два кіло, норма праці — нав’язати п’ять кіп".
І хоч стерня і колгоспні купи зжатої пшениці блищали проти рожевого сходу на всю широчінь лану крихітками сонячного світла в росі, що за ніч начіплялася до перерізаних стеблин колосся, але мовчазні постаті людей, які згиналися і розгиналися над снопами, чогось нагадували тільки що засіяну ріллю і вкриту голодним гайворонням, що і без крякання і крику, визбирувало зерно, залишене на поверхні. Нерадько не оглядівся, як він і люди поснідали і пообідали, і вже наздоганяли ту пору, якої полуднують та йдуть додому.
Він працював страшно аби добитися норми і все ж таки бачив, що не заробить двох кілограмів, не вив’яже п’яти кіп. І йому було боляче і жаль, хто його знає й на кого, що він не вмів швидко в’язати. Він не помічав ні дня, ні людей, ні Софії, що так само, як і люди, не розгинаючись в’язала. Не помічав і того, що сонце тільки зранку яскраво вийшло на небо і, вкутавшись там у тихі випари землі, що не розходилися цілий день, виглядало з них таким світлом, як і місяць раннього вечора. Та й самий день був похожий на лагідний вечір, бо з довгої кручі, зарослої польовими травами і бур’янами, доносилися крики польових цвіркунів, а з озера, з того, що в Оцарку, цілий день кумкали жаби.
Аж ось зненацька над Нерадьком загомонів приємний дівочий голос, від якого у хлопця аж у колінах затремтіло:
"Ану лишень я вам допоможу витягти норму, поможу дов’язати"! Нерадько розправився, а перед ним прехороша, височенька, чорнява та ще й трошки довгобразенька дівчина, років дев’ятнадцяти, стояла і посміхалася. Він зопалу, не знаючи, що на це відповісти, сказав:
"Коли вам не жаль свого трудодня, то рятуйте такого недотепу, як я, що нав’язав тільки три з половиною копи, коли вже он деякі люди покидали постаті і пішли додому". А вона:
"Я вже своєму трудодневі добила пухи і хочу і вам помогти, бо як не матимете норми, то он той, що пускав вас на лан, завтра вас не пустить на роботу, як людину з іншого колгоспу... То скажена собака, яка так і дивиться кого б покусати"! І нагнувшися почала в’язати перший сніп. А Нерадько дорешти зніяковівши, але аби показати, що це явище на нього аж ніяк не вплинуло, став і собі в’язати і промовив ніби виправдовуючись:
"Ну що ж, коли вийшло отак, то нехай буде й так. А я вже вам віддячуся, моя несподівана дівчино, може аж тим, про що ще й серце не натякає"...
А та, не розгинаючись і стримано, і зручно, і швидко в’яжучи, на мить скосивши очі з-під пасма кіс, що вилазили з-під білої хустки проз вухо на брову, відповіла з відтінком питання: "О, я не хочу жодної подяки, я дуже швидко працюю, ні одна в’язальниця в селі зі мною не зрівняється. І в мене час був дивитися, як ви мучите свою пшеницю, і мені стало її жаль, а не вас. І я прийшла рятувати оце золоте та колюче безгласся... Я не хочу подяки, бо ще чого доброго ви мені подякуєте так, як і Скакун".
— Це хто такий?
— Та той, ген, що знизу дивиться на нас. Я це чую просто мережкою свого рукава, не то що тілом...
Нерадько мимохіть поглянув вниз до ярка і побачив справді високого чоловіка, який людей пускав до роботи на лан, і який тепер на них дивився, мов гончак з берега річки на воду, де плаває пара диких качок. І вже, ніби нащупуючи між усіма несказаними словами якесь ущіпливе слово, Нерадько спитав:
— А хіба ви і йому помагали?
— Чи помагала? Він якийсь божевільний... Його всі люди бояться. Він, кажуть, щопонеділка ходить у Балаклею на пораду в Гепеву. А це було торік. Перший раз його покликали іуди. Здається за тиждень перед Петрами. І коли він вернувся додому, я не знала, так само, як не знала, чи він куди ходив. І ось я йду через леваду, шукаючи білої качки, аж дивлюся, він в кущах під вербою сидить на пеньку, схилившись підборіддям на руку, а з руки звисає проз лікті новенький налигач. А я й кажу: "Боже поможи". А він зирк на мене, а потім швидко встав і почав пильно, пильно дивитися мені в очі. А потім і каже: "Дівчино, будь мені за жінку. Ти мене другий раз на світ пустила... Мати моя перший, а ти другий". А я йому "Схаменіться, дядьку, перехрестіться та сплюньте на лівий бік, та скажіть, що приснилось". Він же, піднявши з мотузом руку вгору, на якому була вже петелька напоготовлена, провадив якось не при собі своє: "Дивися, це б я через якийсь час гойдався на тій сухій вербі, та ти мене врятувала... На зеленім дереві, кажуть, не можна вішатися, бо всохне. От я вибрав собі суху... А тепер уже не повішуся: ти мене врятувала. Тебе хоч Господь послав, хоч нечиста сила. І то тільки мені, щоб я за тебе вхопившись задержався на цьому світі". Я його тоді покинула з тією чортячою мотузкою і, забувши про білу качку, прибігла додому задихана і перелякана. І тепер, де б я його не побачила, то все мені здається, що в нього напоготові чортячий мотуз. І мені навіть страшно з ним здибатися, не то що щось накладати.
— То оце ви так йому допомогли?.. Ви йому відбили охоту від самогубства?
— Еге ж, цим я йому допомогла. І якби було на цьому окошилося, то й люди б мене не минали. А то он у мене був наречений, із переляку відсахнувся. Бо цей Скакун, оцей живий вішальник, щовечора приходив до нашого двору і викликав мене. Але мені давали знати дівчата і я сходила з подвір’я. А він, бачучи таке, що я до нього ні на крок, узяв тай спалив нам хату. І згоріла вся садиба, я була сирота, жила з самою матір’ю, та мати спеклися, а я вихопилася якось живою. І всі знають, що він спалив, і всі мовчать, бо він скажений; ходить на пораду до Гепеви, і в Гепеві, і в сільраді він сказав, що ми куркулі. А деякі люди гомонять, що він зовсім нікому не казав завіщо спалив, але не відмовляється від лихого діла і він на селі найбідніший, а ми мали три десятини поля і через те його ніхто не тягне судити за підпал. Та сяк чи так, але він віддячився добре за те, що я його затримала на цім світі І я боюсь, щоб і ви якось так мені не віддячились.
Нерадька це страшно схвилювало і він, майже зачаклований, спитався знов:
— І Скакун і зараз вам не дає супокою?
— Боже мій, якби він мені дав віддиху хоч на тиждень...
Та далі говорити перебив вигук...
— Пора кінчати, соціалістичний день дійшов краю! Що Мархво, найшла собі ночуваку? Номер не пройдьоть!..
Нерадько розігнувся під купою пшениці і побачив Полікарпа Скакуна, що, пробуючи на снопах перевесла, проминув і Мархву, і Нерадька і попростував до тернівського рову. По дорозі він то ставав коло якогось полукіпка, то поправляв на ньому шапку, то підбирав колосся і затикав їх у полукіпки. Це був справді високий чоловік, русявий, та з сивиною на висках. Коли він говорив що-небудь, навіть якусь дурницю, то почувалася за сказаним нероз’їдена сила переконання, не зачеплена ніякими сторонніми правдами. І почувалося, що якби він помітив, що в тім середовищі, в якому він живе і з якого він звичкою життя не може вирватись, або реалізувати свою правду, то він би занедужав так, як це часто буває з птахами, замкненими в клітку; або розбив би себе несподівано для всіх. І в Нерадька далі силкувалася думка без його волі розгадати цю людину. Коли він вже таке враження справив з першого погляду, то чого ж воно захитується в своїй цілості тим, що вхоплений лабетами Гепеви не пручається до своїх звичних душевних норм життя, а тільки спробував раз щось зробити з собою, сидячи з мотузком під вербою, і на цім закінчив? Невже Мархва Кужелівна так страшно його стрясла і змінила цим струсом ту цілість, яка в голові Нерадька виникла про нього? Тут щось не так. І це останнє, що кидало проекцію до несподіваних можливостей, обвіяло Нерадька задухою моторошности. І глянув Нерадько на Кужелівну і побачив, що вона нервово затикає за пояс цурку, а в очах стоять сльози. Вона була повернута до нього боком. Нарешті Мархва попхнула цурку понад поясом, думаючи, що запхнула, і випустила цурку з рук. Цурка впала в стерню. Цей випадок ще більше зніяковив дівчину і вона, нагнувшись, ухопила її і, не повертаючи голови до Нерадька і не запихаючи вже цурки, сказала: "Бувайте здорові!",— і майже підтюпцем пішла в яр до кринички, де жінки, ідучи додому, вмивалися в струмку, що біг із-під кринички. Але Мархва проминула їх і, справившись уже на попівський шлях, пішла поволі. Нерадько зітхнув і пішов складати свої снопи у полукіпки. Справді, за допомогою Мархви, Нерадько нав’язав у своїй гінці на цілу п’ятку більше від норми. Коли він упорався із своїми снопами, підійшла і Софія:
— Ну, слава Богу, скінчилася наша мука. Ходім додому.
Нерадько якось приголомшено на її слова відповів: "Ходім", а потім, схаменувшись, сказав:
"Давайте мені, Софіє, свої граблі".
Коло кринички Софія і Нерадько вмилися і, не з’єднуючись із в’язальницями, пішли додому самі. А люди йшли купками у дві-три особи, що в більшості були родинами. На попівському шляху Софія спитала:
"Що вам говорила Мархва?" І не чекаючи відповіді, стала сама казати:
— Бідна дівчина, це вже вона не буде сьогодні спати. У якоїсь баби проплаче всю ніч. І то бісової душі нахрапник, десь тобі і вискіпається і вчепиться до дівчини і хоч ти собі що, то нічого не пособиться. От уже настали, так настали времена! Віддали на поталу людей недоумам... І то дивіться, що воно і за людина цей Скакун?.. Та вже й Мархвуня добра цяця! І де ж таки? Він спалив Кужеликам родовище, що вона не йде за його, а нишком бере з колгоспівської комори пашню і приносить вночі до тих людей, де вона ночує, й каже: "Це те зерно, що згоріло в Кужеликів, нехай наслідниця не ремствує на мене". А Мархва не припускає його ні на крок до розмови, та все плаче.
