Волинь - Самчук Улас
О, світе! світе!
Але за тиждень всі тилявчани знов були дома. Всі питання лишились висіти в повітрі й ні один мудрець не дав відповіді. Мовчав Володько, мовчав Кіндрат, мовчав Антін, мовчав Сергій... Тараско, і той на цей раз мовчав, хоч як любив говорити. Він би так хотів говорити. Випити чарку, говорити, захлинатися словами, судити світ, людей, царів і королів. Але на цей раз він мовчав, дивився, кліпав очима, розводив руками, шморгав носом.
За той час Тилявка трошки змінилась. Змінився староста. У село прийшла сотня пограничників. Приїздив кілька разів "вуйт". Він кричав, тряс кулаками, погрожував. У селі не стало Трохимового Кіндрата та ще кількох. На вулицях у всіх кінцях щовечора стояла варта.
Тараско вернувся на своє подвір'я веселий, щасливий. Перше, що зробив — післав до Габеля свою Калинку. Тепер він заговорить. Так. Царя з його стіни зняли — не побоялися. Нічого. Своїх товаришів горне в широкі, щирі обійми. Ходіть! Пийте! Їжте! Знайте, що з вами чоловік, муж, герой. Биймо лихом об землю, плюймо на нього.
— Сьогодні тільки згадав свою молодість... — кричав він, взявшись у боки.— Жінко! В танець!
Третю жінку загнав — все танцював, все присядом ішов через життя. П'ятнадцять зродив дітей. Правда! Ось вони всі — живі, здорові, тут, там у місті, в капелюхах... А-а!.. І він тупав пристрасно куцими ногами, тряс кудлатою головою, жмурив маленькі, блискучі очі, плескав у долоні... Поля йому! Місця! Танцює герой, мученик... Поля йому!..
Цілу ніч у Тарасковій хаті повно гульні та співу. Сходились сусіди, дивились, сміялись, випивали за нього, за жінку, за дітей і за гостей. Знайшлося на всіх і за всіх. На вулиці ходила варта, а він гуляв. Незаборонять же йому молитися й гуляти...
На другий день на сільському майдані, ніби нічого не було, бігають спітнілі "прометеївці", б'ють мокрого м'яча, що весь час падає їм у річку. Крики, сміх, вигуки глядачів, що йшли випадково дорогою й зупинилися... Між ними й вояки "Ков-у" в своїх округлих, з чорним обводом кашкетах та широких, незграбних чоботях. Вони дивляться на гравців, сміються, вигукують... Їм казали, що то бандити, злодії, гайдамаки, але ось вони дивляться на тих веселих бандитів, що з таким завзяттям "кують" один другому ноги, падають, кричать, встають і, біль не біль,— біжать за м'ячем... Дивляться, і їм в голову не приходить порівняння з бандитами. Сонце тимчасом заходить на своє місце, з полів женуть худобу, мукають корови, співають босоногі пастушки з білими торбинками при боці... З гори їдуть вози з бочками по воду, йдуть молодиці з відрами на коромислі, весело вітаються, гомонять дзвінкі жіночі голоси, бряжчать відра.
Перед заходом сонця на грищі натовпи людей. Дівчата стоять гуртами... Вип'яті, міцні груди, підтикані спідниці, загорілі, тверді литки... Раз у раз заходяться реготом. Он біжить дебелий Кіндрат, що таки не видержав і "вступив"..! Він ще не має "буців", ні "трусиків", а скинув куртаха, закачав рукави і в своїх тяжких чоботях гасає по грищі. Ось він женеться за м'ячем. Йому назустріч другий гравець, що намагається вирвати м'яча. Кіндрат з розгону спотикається й стрімголов "вкривається" ногами. "Ха-ха-ха!" — розкочується по долині...
Між дівчатами також Наталка. Вона зійшла з гори, присіла на колоді, зложила руки на грудях і дивиться. Вона вже майже здорова, її великі, карі очі горять, ніби агати, а на устах сміх.
Свисток. Дружини зупиняють гру. Вибивають славу, й гарячі, зі зрошеними потом очами гравці збираються над річкою біля колод. Їх пружні, молоді тіла виграють, їм мало того руху. Ось Юхим вийняв свою губну гармонію, обняв її обома широкими долонями, приложив до уст і заграв веселої. Хлопці беруть дівчат, і їх спідниці мають у повітрі. М'яка земля гнеться під ногами, що вибивають танець... Гарячі, червоні обличчя сміються, миготять, пашать. Володько взяв Наталку. Пішла.
— Це вперше після хвороби,— сказала.
Він ніс її обережно навколо; в очах пролітали постаті, барви, усмішки. Ще вчора був у тюрмі, а сьогодні ось знов свої люди, луг, річка, сади... Широке небо й велика любов...
Вечір швидко спадав на землю. Ясне, чисте небо вкривалось зорями. На землю впала чиста, прозора роса...
Село жило. Сто, двісті, триста чи скільки років стояли на тому місці купою хати й звались Тилявка, але цього, що тепер, вони не бачили. Військо, поліція, ревізії, арешти... Люди приходять, люди відходять. Матвій будує вперто хату. Василь перевозиться. Рух, рух, рух. Володько бігає й тут і там, а одночасно уривками пише. Він купив недавно кілька десятків аркушів чистого паперу. Згортає у зшиток і надписує; "Щоденник-хроніка". Котре число? Останні двоє чисел на сірому папері зістались у дефензиві. Перерва. Першого травня в п'ятницю: ...(виривки) "бо цю землю люблю. Не можу, дивитись на світ байдуже. Хай знають майбутні, що ми жили, що я жив, що мій батько жив. Предки лишили в землі кості. Я хочу лишити списаний папір. Можливо, хтось прочитає... (небезпечні місця)... Всього сказати не можу, бо живемо... (знов небезпечні слова). Крапки. Ті крапки хай наводять кожного на думку. Ті порожні місця хай кажуть, що в нас є думки, що їх не можна висловити тепер. Хай відгадають їх колись. У дужках завважу, що я цілий день помагав біля хати. Вечором тренували... А ще вечором у Наталки. Я її кохаю..."
А за три дні писав: "З травня. Неділя. Пан Гліб уперше "святкував" конституцію. Йшов зі шкільними дітьми до церкви. Мав обв'язану шию й виглядав на хворого. Кожна дитина вперше несла державний паперовий прапорчик. У церкві були самі діти й пан Гліб. Вечором тренінг. Мені підбили знов ногу. Все-таки був у Наталки... Я її кохаю...".
На другий день нотував: "У нашому селі не переведено шкільного плебісциту. Я не мав часу, інші не догадались. Але ось продовжили на півмісяця термін. Мені заслали нашвидко декларації. Я був у п. Гліба. Він дав мені список шкільних дітей, але просив: ради Бога! Не кажіть нікому. У його кімнаті зник зі стіни Шевченко. Зістались тільки дві листівки — Міцкевича й Толстого в довгій сорочці без взуття. Я розділив декларації наполовину — собі й Сергієві. Потім ходив з хати до хати. Ось розмова з Кузьмою Музичуком (довго і вперто пояснюю закони).— І це треба підписати? — питає.— Так.— І йти до волості? — знов питає.— Так.— І щоб вуйт затвердив? — Так. (Кузьма довго думає й довго чухає бороду).— А хто ще підписав? — Кажу. (Дядько довго розгойдується).— Та... — поволі, уривно говорить,— воно, коли сказати правду... Понятно... Діло хороше... Понятно, що по-своєму воно так... Раз я, примером, українець... значить, по-моєму мусить бути... Але добре, коли дитина й чужих язиків навчиться... Примером, німецького, або, скажім, французького... Када я був на фронті... Ми от, примером, стоїмо отак, як сусідова хата, а ниприятель отак трохи далі... Рукою подать... Бували перемирія... У німців водка, у нас хліб... Вони, сукини сини, вилізуть на окоп і махають руками; камрат! камрат! Гиб майн брот! А ти як осел... Хоч би одно слово тямив. І бачиш пляшку й не розумієш... Аж посля догадалися, та революція прийшла...
Тривало півгодини. У мене на чолі виступив піт. Дядько все-таки підписав... Обтер два рази руку и підписав".
"Уривок з розмови чорноокого Степана. (Не є членом кооперативу, неграмотний, п'є в Габеля, курить махорку й б'є жінку).— Шкода? А на чорта вона мені? Хай там вчать і по-турецьки. Мене з мужика не згадять!
На його обличчі багато віків неграмотності. Залізна тупота. Я все-таки вирвав його три хрестики на декларації. До волості також піде. Як всі підуть — піде... Фу! Втомився! Тридцять сім декларацій! Те саме в Сергія".
"9 і І0 травня. (Пишу одинадцятого). Дві біди: протокол поліції за декларації й "вуйт". На останньому треба зупинитись. Приїхав у суботу... Жовта, нова бричка, гніді, з калаталами, коні. Зупинився в нового старости.
Цього дня падав дощ і гриміло. Я трохи мав можливість відпочити. Зайшов до Левинських і заграв з Романом партію шахів. Він мене три рази обіграв. Потім прибіг десятник... Задиханий.— А я,— каже,— за вами по цілому селу ганяю... Вуйт! Вас кличе вуйт!
Йду. Роман каже: віднеси до читальні шахи. Я взяв шахи й думаю занести по дорозі до читальні. Але читальня закрита. Йду з шахами перед "світлі" вуйтові очі.
У старости велика, нова хата. Кухня, кімната... У кухні смажиться ковбаса. Входжу до кімнати. Повно народу. За столом "його величність" вуйт. Направо й наліво дядьки. На столі білі й гніді пляшки. Вуйт червоний, мов місяць під мороз. Побачив мене... Встав... Насупив брови... — Володимир Довбенко? — суворо,— Пустіть! — Дядьки дали йому дорогу. Вийшов... Заложив руки за спину, похилився до переду... — То це ти? — А очі жмуряться, і губи кривляться.— Я! — сказав я й відступив,— Бандите! — хрипливо, п'яно вереснув. Перейшов на московську мову,— Як з'являєшся? — Вирвав від мене шахи й вдарив ними в землю.
Це тривало. Я не знав, що робити. Дядьки дивилися п'яними очима... мовчали... посміхалися... поважніли... знов посміхалися. Вони видавались мені ідіотами. Я сам. Я тут сам. Навкруги п'яні й ідіоти. Я рванувся наперед, але мене схопили за руки. Я, мабуть, увесь палав, бо чув, що уста мої швидко висихають і очі горять. Вуйт мене арештував. Два наші десятники посадили мене на лаві біля мисника. Вуйт ходив по хаті, кричав, тупав, йому дослівно бризкала слина. Я сидів на лаві й з-під лоба дивився. Груди мої швидко піднімалися. Я задихався від люті й образи.
Потім вуйт роздумав.
— Пустіть його! Тут для нього повістка. На! Маєш заплатити тридцять злотих...
Дав мені "наказ платничий" з суду за золото. Для цього він мене викликав, але забувся. Мене пустили. Ідіоти, що дивились на мене, зітхнули вільніше. Вони були перелякані й здивовані. Я вийшов до кухні й випадково поглянув на стіл. Там стояла тарілка ковбаси й трохи далі лежала свіжа пошта. По звичці сягнув по неї. О! Далі писати тяжко... Там був журнал, до якого перед місяцями я вислав листа. Розгорнув... Володимир Довбенко. Це написано друкованими літерами в двох місцях товстим, чорним шрифтом. Журнал мені не належить. Він належить нашому молодому священикові, але я забрав його й стрімголов побіг.
