Волинь - Самчук Улас
(Він вдарив на "нічого"). Ви пробуєте писати? А бачили ви велике місто, трамвай, копальню, готичну церкву? Тюрми та поліцая не вистарчить... Ні, ні, мій голубе.
Це був його тон. Слова, що від нього виходять, усмішка, відблиск шкелець на очах, рухи — живе все, цікаве, бадьоре. У нього повно думок. Вони вибризкують у реченнях, і Володько їх приймає. Він все бере з собою так само, як десять грошів, і відходить. Одного йому не признався — нащо потребує ті гроші... Це слава... Будуче... Ні, ні! Про таке краще мовчати...
Надвечір Володько ступає додому. Веселий, щасливий. Погана дорога не шкодить, втома — дурниця, заляпані чоботи не мають найменшого значення. Він несе в собі радість... Тепер тільки чекати. Терпіння... Вже десь далеко за горою причаїлась і чекає його слава. Вона, мов любка, соромлива, але треба взяти її.
Догоряє гарний, передвесняний день. Над заходом кілька криваво-червоних хмарин, що погрожують нічним приморозком. Сонце пересовується з крижини на крижину, ховається, то знов виринає, а потім, потім поволі, обережно спадає десь туди за землю. На тому місці ще довго горить сяйво, ще довго, майже непорушне лежать червоні крижини хмар... Вони поволі тухнуть, бліднуть, підносяться вище... Одночасно барва неба гусне й з нього в різних місцях виступають дрібні, мерехтячі огники. На землі в той час западає присмерк.
За такого присмерку прибув Володько до села. Все ще був веселий і бадьорий. Комусь треба б це показати. Хотів зайти до Наталки. Навіть деякий час постояв на роздоріжжі перед селом, але все-таки не відважився. Ще рано... Бачили б зайві очі... Пішов своєю дорогою. Зайшов до Сергія. Нема. Кудись подався. Пішов далі. Дорога тут надзвичайно розбита. Чоботи глибоко грузнуть у болото, але вже все одно. Проти Тарасковоі хати гармидер. На вулиці в болоті троє, без шапок, людей. Обнімаються, пхаються, кричать. Видно, п'яні. Володько підходить.
— Добрий вечір!
— А-а-а! Во-ло-дько! Дай Боже! — це сам Тараско. Товстий, куций, без шапки, з розбитим волоссям... Розставивши руки, преться на Володька.— Гість... Оце так гість!
— Що тут є? — запитав Володько.
— А, знаєш... Це я... Справляю хрестини... Породив. Сина, сина зродив... Як той Іаков... Тільки той зродив дванадцять колін, а я щось п'ятнадцять, чи скільки... А ці ось б'ються. Кум Никон за Леніна, а кум Санько проти... І розбери. А я кажу: плюньте на Леніна. У мене сьогодні празник. Я сам кумуніст, а все-таки кажу: за царя жизнь ліпша була.
Ні? Володьку, ні? Скажи сам. І "водка" була як слід і свобода... Ні? Хто знає з "червоною головкою", ніколи не забуде Ніколки. Я сам його патрет повісив... Їй-бо! У мене в хаті... Зайди побачиш... Висить... Скажуть, ти кумуніст, а я — дивись. І на Миколку... Який я кумуніст, коли в мене цар висить... Ні, Володьку? Скажи сам... А це мій кум Никон... А це Санько... Помири їх! Плюньте на Леніна... А ти, Володьку, ходи... Ні, ні... Ходи! Ти ж знаєш мене... Не знаєш? Забув? Забув, як колись у Никона... Е, я ще тоді був "халастой", вдовець, а сьогодні п'ятнадцятий раз батько. Ти ж мене знаєш. Ні? Я ж Степан Тараско, ні? — майже за кожним словом він повторяв своє "ні". До Володька підійшов також Никон:
— Не впирайся! Йди! Кум Тараско вженив мою тітку, тепер знову став батьком. А я хотів його Килинку взяти.
— Куме! — кричав Тараско так, ніби це вже йому остаточно вирішене.— Візьмеш. Кажу: візьмеш. Даю тобі її. Моя дочка і я — одно. Даю! Будемо кругом свої. Тільки ти того... Ну, кумуніст... Ну, безбожник... Але... Володьку? Чи правильно зробив? Скажи? Родився в мене син. Кум Никон вперся й нізащо... Не хоче до попа. А я кажу: не бійсь попа! Не з'їсть. Я кумуніст також, але хрестити треба. Ні? Володьку, ні? Нехрещена дитина — не дитина. Ну, от... А я ж двадцять нецьок продав, горілки купив... Як же його не хрестити... Але зайдем! На дорозі не хрестини. Никоне! Саньку!.. Тягніть його!..
Володька взяли під руки. Він пручався. Тараско підпихав... Тараскова хатка на пригірку. У сінях, у хаті люди.
— Не пручайся, Володьку,— крекче Никон.— Йди! А, чорт! Побачиш, хто зо мною за куму... Ганка!.. Ні! Стій! Тримай, Саньку! Не вирвешся! Гей, там! — кричав він ще з порога.— Володькові горілки! Не вип'єш — вб'єм!
— Ти ж комуніст! Якого чорта!
— Не ображай, Володьку! Мовчи! — А потім, коли вже Володько випив і сидів на покутті, Никон казав:— 3 тим комунізмом мовчи. Який я в чорта комуніст.
— А що ти є?
— Никон.— Він це сказав і спохватився.— А раз "її" нема... Ні там, ні тут... Так що ж? Де та твоя Україна?
— А Ленін є? — гостро сказав Володько.
— Ленін?
— Дай Боже! — перебив веселий Тараско.— Куме! А пий! Володьку! Ага! Ти ще не бачив? Дивись! Неправду я казав? Цар!
Володько подививсь на стіну. Образів на ній не було, а цар висів. У старих, з образу, рямцях. Володько пізнав портрет. Це зі школи, тільки обрізаний. Тараско вказував куцим, грубим пальцем, і зуби його блищали від сміху.
— Потягнуть вас за нього,— сказав Володько.
— За царя? Ніколи! Таж це був цар усім. Ні? А Варшава не була під ним? Забув? Того!
До Володька присіла Ганка. Вона була напідпитку... Тараско заспівав: "Гей, куме, куме, добра горілка, вип'ємо, куме, ще й з понеділка!" Ганка йому підтягнула. За нею Никон, за Никоном інші. Всі тягнули грубими, сирими й п'яними голосами. Володько відчув, що п'яніє. Йому підсунули пісну, на олії смажену капусту, і він їв заржавілою, осібно для нього принесеною ложкою. Потім не видержав і сам заспівав. Ганка присунулась до нього зовсім близько. Очі її блищали. Вона обняла його за плечі й співала... Всі ці люди веселі й щасливі, їх тут повно. На лавицях, на ліжках, у запічку. Чоловіки й жінки, кілька дітей, Тараскові дочки й та сама Килинка, що її хоче взяти Никон, і Горпина, що колись за війни гуляла з капітаном, а тепер у короткій спідниці, у "тухлях" та довгих панчохах прибула на хрестини з міста, де служить. Тараско дивиться на неї гордо. Справжня пані. Навіть коси підтяла. Володькові також добре. Всі його люблять, всі до нього п'ють, всі сміються. Перед ним вирує людська маса, і він між нею як свій, як одна цілість. Никон кілька разів намагався виправдуватись. Він тоді... Знаєш? Там, у панському саду? Він там, їй-Богу, не був. Він має свідків. Як почув, що Володька хочуть бити, він сказав: хлопці! Подуріли? Як можна на Володька?.. Але Йон побив козака й уже не міг спинитись... З поліції просто забрав хлопців і пішов... Але він туди не ходив... Їй-бо, ні!
Потім він ще говорив.
— Поїду,— каже,— звідсіль... Ну його к чорту. Минулої ночі хтось у Архипа вибрав з льоху бараболі, а мене знов тягали. Ну, подумай: потрібні мені бараболі? Що я, жінку, дітей маю? — він лайнувся матюком і сплюнув...
— Володьку,— шептала з другого боку Ганка.— Проведеш мене?
Через голови Тараско подавав нову, гніду пляшку...
— Слухай! Кумо! Ганко... Вгости-но його цим! Га? Навмисне для нього... — То була слив'янка. Володько був п'яний, але Ганка наливала, він брав і пив. Одну чарку, потім другу. А сам Тараско, ніби розчулився власною добротою, підсів до Володька.
— Тихо! Не кричіть! — умовляв його Володько. Він хотів звестися та йти.
— Нє! Досить мовчати! — кричав Тараско, схопив порожню пляшку і вимахував нею над головою.— Кричати буду! Хай чують всі! Нє, нє! Ще не підеш! Сиди!
— Піду, піду! Я вже йду! Йду! — він встав, а за ним встали інші. Ганка також встала. Тільки Никон сидів. Опустив голову на руку й сидів. Потім зненацька голосно заридав. Всі обернулися в його бік.
— Никоне! — вдарив міцно Володько по його плечах.— Баба ти?
Никон зірвався, вдарив міцно по столі кулаком, аж підскочили шклянки, і диким, п'яним голосом через плач заревів: — Не дозволю! Яке мають право мене робити злодієм? Я не крав! Не крав! Я нічого не крав! — Він гатив кулаком за кожним словом.
— П'яний,— добродушно проговорив Тараско.— Лиши його.
Володько дійсно лишив його й через натовп продерся до виходу. Надворі дихнув свіжий, холодний вітрець, і стало краще. Але все-таки був п'яний. Хата, люди, дерева мали особливий, незвичайний вигляд.
— Ти тут? — Це Ганка.— Проведеш мене? Володько не відповів, пішов у сіни, знайшов Тараска, розпрощався й пішов.
— Чекай! — неголосно гукнула Ганка.— Не йди туди-Там болото. Сюдою.
Повела його городами, поза хатами, поза школою. Володько ступав навмання, спотикався. Ніч зовсім темна, тільки зорі яскраво блищать. Ганка говорила, а Володько мовчав. Пройшли попівське подвір'я. Десь там під хлівом низьким голосом гавкав Казан. У кімнаті о. Клавдія світилося. Минули попівське й перейшли на цвинтар. Тут витоптана стежка до церкви. Перейшли через цвинтар до перелазу, перейшли город. Ганка тимчасом вмовкла. Тільки дійшовши до свого городу, тихо сказала:
— Володьку. Чекай.
Тут він ішов наперед і на голос зупинився. Вона підійшла, взяла його руку.
— Володьку! Ти сердишся?
— Чого?
— Чого ж мовчиш?
— А що казати?
Вона взяла його другу руку. Зробилася рівна, ніби твереза. Мовчки дивилася в його очі, цілим тілом нахилялася, щоб не схиляти голови й краще бачити його. У нього крутилась голова, намагався триматись рівно. Дивився так само на неї, а потім раптом обняв її й тісно, тісно пригорнув. Вона швидко закинула руки йому за шию й припала щокою до грудей.
— Будеш? — Пристрасно, ледве чутно шептали її уста,— Будеш?
Вона сама не знала, які то слова й нащо вони. Вона швидко, тяжко дихала, все тісніше й тісніше горнулась... Потім підкинула голову й впилася в його уста. "Підем!" — так само пошепки кинула. Він піддався. Був весь обнятий жагучим, сильним почуттям. Щоки його горіли. Швидко вела його попід вікнами за руку. Широкі двері... Відчинила й потягнула його за собою. Двері знов зачинилися. Густа, мертва темнота. Далі, далі... далі... Під ногами зашелестіла солома... Обняла його знов міцно, і обоє звалились у якусь бездонну прірву...
Над ранок Володько вийшов з клуні. Не хотів іти додому дорогою, через село. Там болото й можуть його зустріти люди. Ганка провела його через садок на городи. Біля задніх воріт поцілувала, спитала, чи прийде ще... Лишив її й пішов.
Схід вже сірів. Земля трошки примерзла. Йшов дуже швидко. Йому було дивно, неприємно, соромно. Зупинився аж на зрубі й зненацька згадав собі: весна, проліски...
