Волинь - Самчук Улас
Отам стоїть Вірка. Володько покликав її.
— Йон побив козака,— сказала вона.— Зайшов до крамниці... Там були люди. Йон почав придиратися. Каже: ви козак? ви козак? Ви, каже, не соромитесь в'язатись?.. Козак, а гне шию... Тут він сказав погане слово. Люди засміялися. Козак йому сказав; "Йоне! Вийди з моєї крамниці". "Як?" — крикнув Йон. Тріснув козака в вухо. Козак на нього. Перекинули прилавок, розбили лампи. Йон схопив пляшку й вдарив козака по голові. Той впав... Йона схопили й повели.
Смеркало. Володько покинув Вірку й пішов дорогою. Біля поліції знов натовп. Володько на хвилинку зупинився й довідався, що Йона заарештували. Люди самі придержали його й віддали комендантові. Потім Володько пішов до Рони.
Йшов півгодини. Там повно своїх людей. Кіндрат, Сергій, Антін, навіть Демид. Всі веселі, червоні, на столі пляшки, світиться велика лампа, топиться в грубці. Проти Володька появився Рона з пляшкою та шклянкою в руках.
— Швидко!.. В стелю!.. — наказував Рона. Володько випив.
— В стелю!..
— Ні,— протестував Володько.
— Тепер за ваше здоров'я.
— В стелю! — крикнув Рона.— Кіндрате. Скільки ми випили?
247
— Нєзвєстно,— хрипло відповів Кіндрат. Володько ще раз випив у стелю, зробив рішучі кроки до столу й твердо поставив шклянку. Він швидко п'янів.
— Сідай! Де був? — казав Кіндрат,— Справимо перемогу й твій вихід. Хай згине наша комуна! Хай живе!.. Ех, все одно! Ми трохи дійсно ідіоти... Але мусить і так бути...
— Брось дурака валять! — крикнув Рона.— Ідіоти — хто не вміє жити. А ми живем!
— Правильно! — крикнули всі хором.
— "Бистри как волни всє дні нашей жізні! Что час, то короче к магілє наш путь. Налєй, налє-є-єй, та-а-ава-аріщ, заздравну-у-ую чару!" — затягнув фальшиво Рона. Йому підтягнули Антін, Кіндрат. Володько мовчав. Йому хотілося закусити поганий смак горілки, але не було чим. Відчував, що всі його нерви опадають, що голова туманіє. Вже давно не пив горілки. Голова не хотіла триматись на в'язах і все хилилась. Кіндрат міцно вдарив рукою по плечах.
— Що? — крикнув він.— Втомивсь? Володькові ще одну! "Гей, хто п'є, тому наливайте! Хто не п'є, тому не давайте!" Закури! Ось "табак, пєрвий сорт місаксудій"... Не куриш? Чорт з тобою!
—— Йди геть, Кіндрате! — грубо сказав Володько. Його нападає злість. Якого чорта він сюди зайшов? Встати й говорити? Що? До кого? Проповідувати? Йому стає шкода Йона. Зараз він думає про нього, а головне, чує Йонів сміх. Гордий, в'їдливий сміх.— Ти, Кіндрате, як барило! Ллєш, ллєш у себе, й нема кінця. Коли перестанеш пити? Он Йон побив козака!
— Побив козака? — здивувався Рона.
— Побив козака? — відгукнулись решта.
— Хлопці! — заговорив Кіндрат.— Вип'єм за ко... тьху, чорт!.. За Йона! За хороброго Йона!
Рона вже був підняв шклянку, але одразу роздумав. Він ще був здібний думати.
— "Дядьо" (так зве він Кіндрата), забігаєш наперед. Наш Йон скінчить на шибениці. Так, так... Це безперечно. А цікавий і винятковий тип. У своїй останній п'єсі...
У цей час увійшов новий гість. Всі знов встали. Був це Олег...
— У-У, Олег!.. — продовжував мову Рона.— Якими вітрами? — пригадав, що в Олега померла сестра, намагався стримати настрій.— Пробачте... Дуже й дуже пробачте. І матушку Лідію Константиновну перепросіть за мене.
Сьогодні я не міг... Якраз веселе перебило смутне... Але я заїду завтра зложити мої співчуття...
— Але ти все-таки вип'єш? Вип'єш? — приставав Кіндрат. Не чекав на відповідь і наливав... Олег, між іншим, розмовляючи з Роною, взяв чарку, не дивився на неї, а говорив... Потім, ніби пригадав, що в нього чарка, кинув на неї побіжний погляд, проговорив "за здоров'я всіх" і вихилив. Кіндрат налив ще...
— Я,— казав він,— розумію. У мене також вмирали сестри. Пий, пий, брате! І предки наші колись лили за померлих, а ми також... Як це ти кажеш, Володьку?.. Тра... тра...
— Традиція,— підказав йому Олег.
— Трамтадиція! Чу-у-удо-о-ово! От слово, хоч і не наше... А що всі пили, то це так... Пили, небіжчики. Завжди й скрізь... Родились — пили, женились — пили, вмирали — пили... Купували щось — також пили, а продавали... Пили-и-и! Ух, і пили! А ми, брате, також... Не відстаємо й ми... О-о, нє-є! Бо от я так думаю: наша людина... ну, як вам сказати... Мала, безсловесна, нудна... Сидить, чухається, як Сергіїв батько, й думає, думає, як наш Тараско... Все думає та зо всіх боків думає... А вип'є чарку й одразу: рух, мова, спів... Гори верне... Подивись на одного, коли під чаркою! Не мужик, а людина. Щось їм, нам, вам — всім бракує... Мабуть, ми надто тверезі... Ні, Володьку? Скажи от ти. Ти завжди нас навчав, а тепер мовчиш і також думаєш, і горілки не п'єш, і дівчат не так любиш, і не куриш... Ну, от кажи: неправду кажу? Га? Не є ми до чорта тверезі і, коли щось до чогось, мусимо трошки п'яніти, щоб показати себе... Юнаки... Ми всі юнаки... З бородами... Не відважні, і віриться, і хочеться, та мама боронить...
— Кіндрате! Закрий сплювачку,— проревів Антін. Кіндрат урвав мову й подивився на Антона, на Сергія, на Рону, на всіх по черзі...
— Що? — гостро запитав він.— Образив кого?
— Бога.
— Ні... Жартуєш. Бог на таких не гнівається. На п'яних ніхто не гнівається. П'яні роблять гріх — нічого. Б'ють слабших — добре. Рвуться наперед і завжди своє беруть... Але я тебе, мудреця, одного й другого, спитаю: як бути п'яним без оцього? — Він загорнув широкою долонею пляшку й стукнув нею об стіл. Швидко подивився на всіх — очі бігали.— Мовчите? Так. Ніхто не скаже. Без цього ми швах... Ми ніщо... Ми отакі... — І показав рукою при самій землі.— А я вам скажу, що є люди на землі, що й без цього п'яні... От як. Завжди п'яні! От такі, як ми тепер... Ні, Володьку?
— Йон каже, що ми ідіоти,— проговорив понуро Володько.
— Ха-ха-ха! — розреготався Кіндрат. За ним посміхнулись інші, кожний на свій лад.— Кажеш, Йон? Йон ще нічого не знає. Йон ще зелене... Він на фронті не був. Він смерті не бачив. Він ще літає... А! — зненацька зупинився Кіндраті з піднесеним, брудним, зачовганим пальцем.— А знаєте?! Маємо! Ми маємо п'яного й без цього... Йон! Він, він! Ах чорт бери! Він большевик, а ті п'яні... І через те вони беруть. Ні, Андрію Андрійовичу? Тож ми з вами як-не-як, а... гниємо... Ми старі, добрі люди, що ллємо пляшками горілку... А ті, сучі діти... Треба б хіба й нам щось таке... П'янюче, отруйне, щоб кров заграла, щоб ми могли бити козака за те, що той зі злими людьми... Що видає нас... Що продає... Та ж ми мовчимо. Ні? Мовчимо! А Йон б'є його!
Тут Кіндрат різко урвав слова. Дивився на всіх своїми глибокими, малими очима, що бігали, ніби в сліпця. Здавалось, він намагається щось особливе побачити. Здавалось, перед ними завіса димова й він швидко шукає місця, куди б можна глянути й побачити. З його уст виривались і бризкали І навкруги слова — спочатку смішні, потім поважні, ще потім сердиті. Всі дивилися на нього і, хоч у всіх очі п'яні, бачили, що Кіндрат паленіє не тільки від горілки, але й сам від себе., У ньому вже щось засіло й вимагало прояву. У ньому є другий Кіндрат, і це всі відчули.
Ну, але де його прояв? Це питання вже не раз ставив собі Володько. Це розумів також Сергій. Рона над цим не думав, бо його думки йшли в іншому напрямку, але йому не чуже розуміння дійсності. Хворої дійсності, п'яної й нерозумної...
Одначе цього досить. Всім обридає таке положення, й всі піднімають чарки. Дзвенить шкло, переломлюється світло в чистій рідині, горять променисті очі, гримить сильна пісня., Антін, Демид, Олег — з другого боку Кіндрат, Сергій, а над всім Рона.
Десь опівночі всі вийшли. Глибока, чорна, мов угіль, ніч Все мовчить, тільки вітер поволі по верхах дерев ступає зачіпаючи ту чи іншу галузку. Але внизу кущі бозу, що от чують ронівський будинок, мовчать зовсім, І молоді смеречки мовчать. Грабовий висад також стоїть непорушне й мовчки. Далі садові дерева — яблуні, що закривають гіллям і невидиме небо, творячи темноту густим мороком.
Парубки йшли поволі. Спереду Володько й Олег. За ними сам Сергій. Кіндрат зістався в ронівської наймички. Антін з Демидом обнялись, тупали по вогкому снігу й намагалися співати...
Трохи нижче над самою дорогою, де було кілька кущів ліщини, на стежці щось лежить. Щось чорне.... Володько й Олег насилу помітили й майже спіткнулись. Чорне миттю зривається й світить Володькові в обличчя електричним ліхтариком...
— Який чорт! — гукнув Володько. Але в той час зо всіх кущів вибігли люди. Володько відчув на голові міцні удари чимсь твердим. Миттю підняв руки й схопив чийсь кілок. Від несподіванки з'явилось безліч сили, рванув кілок через голову наперед, відчув на плечах тягар, але крутнувся, й тягар спав. Кілок зістався в його руках. Був на пригірку. Знизу бігли проти нього три чи чотири чорні постаті, але він розмахнув кілком і бив зверху просто по головах. Бив пристрасно, з запалом... Чув, що влучає добре, і, хоч це йшло швидко, відчув насолоду справжнього, небезпечного бою. Але саме тоді його вдарено по голові. Раз, раз, раз!.. Чути, б'ють, хоч не болить, тільки бризнула кров і посочилася з-під кепки на чоло. Потім хтось схопив його кілок. На голову падали все нові удари... Він пригнувся, й кілок виховзнув з його рук. Почав тікати й біг вниз понад проваллям дороги. Не бачив нічого, крім снігу під ногами, нічого не чув і навіть забув, що тут десь його товариші. Здавалось, що вони десь зникли, а все, що сталося, рухнуло на нього самого. Пробіг кроків п'ятнадцять і оглянувся. Майже за його плечима хтось гнався з довгим кілком, і Володько побіг далі. За ним чути матюк, і одночасно на його голову вище вуха над чолом паде сильний удар. Володько одразу клякнув і пальцями обох рук торкнувся снігу. Але зараз зірвався знов і смертельно схвильованим голосом викрикнув:
— Ільку!
Він не здавав собі рахунку, що це дійсно Ілько, але голос, що матюкав, здавався Ільковим... Володько побіг три кроки й клякнув знов... Знов торкнувся пальцями снігу й знов зірвався. Потім ще раз клякнув над самим проваллям дороги, причому послизнувся й полетів сторчголів.
На цьому скінчилось. Ця подія налетіла несподівано й швидко, як буревій. Загуло, закрутило, кілька неясних викриків, тупіт і — зникло. П'ять-сім хвилин —не більше.
— Володьку-у-у! Володьку! — це біжить згори Олег.
— Олег! — викрикує Володько.
