Волинь - Самчук Улас
Ми дуже втішені, що бачимо вас на наших зборах. Прошу, панове, зробіть десь місце.
Матвій сприйняв ці слова дуже спокійно, ніякої зміни виразу не виявив, а лишень сказав:
— Та я... От так зайшов. Як дозволите — послухаю. Я можу й постояти.
Але десь там з другої кімнати видобули розхитане крісло і підставили його Матвієві. Він сів обережно на краю, лівою рукою обтер мокрі вуса, у правій держав на коліні шапку і почав слухати.
Управа робила звіти, які були досить довгі, а згодом почалась над ними дискусія. Перше слово над звітами забрав Йон. Він зупинився спочатку над звітом культурно-освітньої комісії, а опісля перейшов до касового. Не конче тримався змісту звітів, і мова його була обов'язково напаслива:
— Отже, товариші! Ми тут заслухали звіти нашої управи... Звіти, як звичайно, звіти... Вислухали, скільки то зроблено відчитів, як то страшенно багато маємо різних газет, як намучились наші інструктори і, розуміється, багато такого іншого. Але не було багато говорено, що то були за звіти, який був їх зміст... І які це були газети... Та які то завелися у нас інструктори... (Голос з місця: правильно!)
Йон ще вище підносить голову, м'язи його шиї напинаються, його погляд обіймає цілу залу. Одні слухають його дуже уважно, сливе натхненно, інші знов з упередливою усмішкою.
Йому не подобаються відчити, не подобаються книжки, не подобаються газети. Все це відома жовто-блакитна макулатура, слинява петлюрівська агітка... Не подобається йому також торговельна справа... Млява, хронічний дефіцит, вічний непорядок. З кожним реченням його голос набирає все більшої і більшої гостроти, вислови все менше і менше вибагливості, рухи все гвалтовнішої різкості. Зала починає хвилюватися. Там то там встають то сідають неспокійні постаті, ніби їм хочеться щось також казати або кудись звідсіль тікати... Обличчя їх набирають барви, очі огню. Падають вирази:
"Правильно! Так! Геть з ними!"
— Я думаю, товариші,— казав переконано Йон,— що вже давно настав час, і то найбільший, зробити з цим якийсь порядок. Ті люди мають бути там, куди вони належать, але не тут, у нашому кооперативі. Хай хто скаже мені, що кажу неправду, хай хто спробує виправдати їх злочини перед працюючими людьми, що їм повірили, що за ними пішли і що, нарешті, довірили в їх руки свої тяжко запрацьовані гроші.... — Він розвиває це своє твердження все новими і новими зворушливими, повними розпачу фразами і завершує мову гострим закликом: — Взиваю до всіх тут присутніх: не майте до них милосердя! Женіть їх від себе! Кермо і влада належать нам! Працюючим!
Мова урвалася, буревій криків і оплесків покрив останні слова промовця, на залі зчинилась метушня, деякі зриваються з місця... Сергія відчайдушне дзвонить і на ціле горло кричить:
— Тихо! Це не ярмарок, а збори!
— Геть! Не хочемо тебе слухати! Ти з буржуями!
— Прихвостень!
— Сволота!
На весь зріст зривається могутня постать Кіндрата.
— Хочете битись! Битись хочете! Хто перший? Ходи! — і при цьому здвигнув свого тяжкого стільця. Але бурю втихомирив Йон.
— Товариші! — казав він вже спокійно.— Прошу спокою! Зала поволі затихала, всі сідали на місця... Останній сів Кіндрат... Він попередливо ще раз оглянув всіх присутніх, поставив на місце стільця і обережно присів. Слово забрав Рона, він був вже знервований, а тому його мова втратила звичайну його грайливу блискучість.
— Так,— казав він.—Вам тепер можна все казати... Язик без костей — розуміється. Тепер може кожний щось казати: і те не так, і тамте зле, і того їм ще бракує. Тепер, само собою, все дозволяється... Особливо коли ми тут, а не там деінде... Коли вже маємо ці ось наші, напевно, не такі, як хотів би товариш Йон, але все-таки певні, реальні здобутки... Коли маємо тепло огрітий і ясно освічений будинок, і крамницю, і читальню, і часописи... Але де, питаємо, були ті мудрі голосні люди, коли нічого цього не було? О, вони були, розуміється, заняті... Наприклад, розбивали один одному голови... (на залі свист)...
Сердито задзвенів Сергіїв дзвінок, і його глухий голос викрикнув:
— Прошу не перешкоджати говорити! Хто буде робити непорядки — попросимо за двері! Рона продовжував далі:
— Так. Визнаю. Маємо чимало недоліків... Бракує і досвіду, і традиції... І взагалі того всього, що зветься культурою... Але поки що ми горді і тим, що маємо... Що ми нашими власними, дуже скромними силами досягли те, що ось вже є. А коли є то зле,— прошу направити. Прошу. Ходіть, беріть у руки книги, працюйте. Перешкоджаю я — буржуй, експлуататор, народна п'явка... Дуже добре. Я відійду. І так я вже більше нічого не зможу на це давати... Всі мої десятини вже пішли... І здебільша на це саме... Але для чого той вереск, та істерія... Ми ж, дяка Богові, не циганський балаган, ані большевицький мітинг... А загальні скромні збори кооперативу...
У залі нова буря — крики, свисти. Рона розводить руками, дивиться понад головами, його шкельця пенсне поблискують. Крики не втихають і Рона зрезигновано сідає. Його повні уста нервово стискаються, йому напевно смертельно хочеться курити.
До слова зголосився Володько.
— Поки що слово має Андрій Андрійович! — кричав Сергій.
— Я зрікаюся,— махнув той рукою.
— Тоді прошу Довбенка,— сказав Сергій. Володько встав, гамір на залі втихомирився, його давно вже не бачили і були цікаві, що він скаже.
— Я,— почав він,— не маю наміру і не можу говорити багато і красно... Є дивно і одночасно приємно ствердити, що, порівнюючи за короткий час, я не пізнав свого власного села. Видно, життя жене нас в шию і ми все-таки рухаємось. Ще вчора ми німі риби, а сьогодні, диви, вже кричимо на ціле горло... І непогані маємо голоси, шкода, що нема диригента, а то вийшов би добрий хор... Хочеться думати, що старі знані часи святителів архиєпископів Антонія та Євлогія минули безповоротно, коли то було "малчать і нє разсуждать"... Трохи гірше, що вони лишили по собі спадщину... І досить-таки тяжку, досить глибоку і досить погану, якої ми ще не скоро позбудемось... Ми ще все і все — паки й паки — не знаємо самі себе — раз монголи, раз хахли, раз малороси, а тепер ось ще одна нація — товариші... Хтось, звідкільсь, щось нам нашепче до вуха і ми вже готові за те розпинатися, битися, ненавидіти один одного... Отже ж, здавалося б, що кожний з нас має на плечах свого власного баняка і кожний щось там у ньому варить. Та будьмо ж нарешті самі собою! Думаймо своїми головами! Тож маємо ми і свої справи... Наші, кровні, тутешні і не тутешні... І мова, і освіта, і культура, і господарство, і політика... Чи маємо розпинатися лишень за когось?.. Кажемо — товариші! Певно, що товариші... Але мусимо також знати, хто вони, звідки вони і чого вони від нас хочуть? Ви знаєте ось мене, я знаю вас... Знаємо себе як облуплених... Скільки з'їджено разом капусти, скільки випито оковитої... Скільки наспівано, натанцьовано... А тут ось враз ми чуємо, що ми, тобто моя скромна особа, є якийсь непрацюючий елемент, що я надавав вам якихсь недобрих газет, поганих книжок, що я буржуй, що Сергій мало не якийсь банкір Морган... Тут ось між вами і мій батько... Хочте мені вірте, а хочте ні — а як ніяк не менше працюючий, ніж наш шановний товариш Йон... І книги, які ми тут читаємо, все-таки наші книги, нами написані і про нас написані... І газети, які ми читаємо — наші газети, видані у Львові, у Луцьку... І нашими людьми. Про наші справи... І я ніяк не можу зрозуміти, чому вони не подобаються нашому товаришеві Йонові.
Але я чую і бачу, що йому подобаються інші книги і інші газети... Видані десь інше... І кимсь іншим... Дуже добре знаємо, що то за книги і що то за газети... Там на них написано: пролетарі всіх країн — єднаймося! А хіба ж ми пролетарі? Ви, я, всі тут присутні?.. Ось хай нам наш товариш Йон пояснить, що то є пролетарі... Це є ті люди, що нічого не мають. Ні кола, ні двора, ні навіть імені, їм навіть кажуть, що вони не мають батьківщини... Маркс каже їм дуже виразно: пролетар не має батьківщини. Він лиш сам по собі голий, босий пролетар... І що такі люди мають в цілому світі поєднатися...
Добре. Хай собі на здоров'я єднаються... Але мені не-відомо,чому товариш Йон і нас закликає до їх товариства... Ми тут у нашому селі живемо з діда, прадіда і ще прапрадіда... Тисячі і тисячі років... Це наша земля.. Наша батьківщина... І маємо ми тут поля, городи, садки, хати, клуні... І кумів, і сватів, і будні, і свята... Ні, ні, мої милі... Ми тут ніякі пролетарі... І я ось вас тут одверто питаю, чи хотіли б ви ними стати? Тобто стати тими самими пролетарями?
Дуже п'яний вопрос, як сказав би наш товариш Корній... Бо ціла кумедія в тому, що ті самі святі пролетарі, об'єднавшись поки що лишень на території царської імперії, під командою поміщицького сина Леніна і куркульського сина Грецького, рішили силою накинути свою владу всім людям усієї країни і все населення обернути в пролетарів. Відобрати від них все, що хто мав, зрівняти їх з тими найбіднішими і почати життя від печі. На їх мові це зветься диктатурою пролєтаріяту. На мові людській це було б насильством, безправ'ям, грабунком. Але саме така штука на нашій землі, отам далі за Шумськом вже переведена... Пролетарями Лєніном й Троцьким... За допомогою таких пролетарів, як наш бундючний товариш Йон... (На залі почувся сміх).
Смійтесь не смійтесь, але це гіркий жарт. За це міліони людей позбавляють життя. Виганяють з дому, розбивають родини, ув'язнюють, засилають.. Зрештою, ви їх всі ще .бачили... Пригадуєте ті всілякі "развьорсткі", "уравніловкі", "продналогі", "ліквідації ізлішков", "всьо на фронт"... Як то чистенько обчищали вони ваші хліви, комори, засіки, сади. Обіцяли все дати, але поки що тільки все забрали. І коли дадуть, невідомо, І тепер там одно лиш виразно ясно: люди не мають чого їсти. Так, мої шановні друзі! Не мають чого їсти. І не мають чого одягнути. Вони обідрані, босі й голодні. І тисячами тікають через всі границі, ними набиті всі наші тюрми, їх ув'язнюють, їх вертають назад — найнещасливіші сотворіння роду людського, пролетарі над пролетарями, колишні такі ж селяни, як ось ми тут, на цій землі... Батьки, мами, брати, сестри — дорослі, старі і діти. Чи хотіли б і ви такими стати? Відповідь тепер за вами,— закінчив Володько свою мову.
І після цього сів.
