Волинь - Самчук Улас
Володько говорить спокійно, байдуже, ніби він зробив звичайну прогулянку до міста і назад. Рухи його, здавалось, менше різкі, зате потрібніші і певніші... Голос ніби понижчав, очі дивилися певно і рівно.
— То він, їй-бо, у тій казелюпі поправився,— казав Іван Кушка, вітаючись з Володьком.
— То, може б, і вас, куме, туди післати,— відповідав на це Стратон. На це, як велить звичай, всі відповіли дружнім сміхом...
Володькові було приємно бути зиов між цими сирими обрубками людських подобизн з їх незмінністю природи, що своїм виглядом сягає, можливо, в далекі правіки минулого і що їх думав було залишив назавжди і більше ніколи до них і не вернеться. Він ще ось не може як слід прийти до себе... Сталось щось несподіване. Ще цього самого ранку — гамір, метушня, тіснота, сморід, грати, а це ось знов запах махорки і тепло родинної берлоги... Рано, о дев'ятій годині, його викликали до канцелярії "з речами", боявся, що це може бути вивіз до іншої тюрми, а тут несподівано сказали, що він може йти на всі боки. Зайшов лишень до старости полагодити справу пашпорту, бігав по місту, щоб знайти яку підводу, а тепер ось знов дома... Перед ним ті ось дядьки. Говорять, як і завжди, про "порядки в світі", про Польщу, що, на їх думку, "не вдержиться довго", про "совєтів", які, кажуть, "змінилися", про ціну жита, про вивіз гною на придатки... Стратон так само, як і колись, оповідає про Антихриста-Троцького, безупину курить ті свої товстючі цигарки з бакуну і газетного паперу, від чого кінці його пальців і заріст під носом набрали кольору рудої глини. Іван Кушка купує знов землю і на весну виїжджає з Тилявки десь отуди за Шумське, під саму границю. Його численна родина так збільшилась, що змушений шукати також і більшого місця. Кузьма потовстів, збагатів, побудував нову муровану хату, помалював її рожевою барвою, покрив гладкою, сивою черепицею. У нього сім'ї лишень дві дочки і цього йому досить. Хома Ет-тоє помітно постарів, його і так шпаковата борода побіліла зовсім, його старший син коваль давно відділився, перебрався на хутір, а живе він тепер з молодшим німим Романом і наймолодшим Олексою.
Усі ті дядьки, що з ними свого часу мав стільки клопоту Матвій, вже давно тут обулися, вросли в нове місце і дуже його полюбили. Одначе, як і спочатку, тримаються від села здаля, їх мало обходять справи села, вони собі самі по собі... І дивуються, що отой Володько весь час тільки там й чапить. І що йому до села? Щоб тільки дражнити поліцію?
Але, як відомо, Володько думав про ці речі далеко не так само, село для нього жива, велика, кровна справа, від якої залежить майбутність цілого народу. Усі ті "сільські справи" не лишень сільські справи, а також його особисті справи, справи його роду, його майбутнього, його життя як життя і як місяць під сонцем. І особливо тепер. Ось він довідався, що за час його відсутності у селі збільшився один небезпечний рух, до слова прийшов Йон, що несподівано одружився з Ганкою і тепер там на всю ширінь верховодить.
І навіть ось зараз, не дивлячись на вечірню годину, ані на те, що тільки що прибув, як тільки наївся, встав і почав одягатись. Настя з острахом лишень запитала:
— Що? Ти хочеш йти? А куди?
— Вийду в село,— буркнув Володько.
— Але ж там мете... Світу не видно.
— Кому треба — видно,— відповів спокійно він.
Матвій, як звичайно, до слова не втручався, а сусіди дивувалися. Трохи згодом Володько був одягнутий, вийшов і пішов проти вітру в напрямку заходу. І коли вийшов — відчув стільки пружності й сили, що далебі не йшов, а гнався, біг, летів. Хотілося швидше там бути. О, як він все-таки зрослий з тією сірою просторовістю, заставленою купками солом'яно-білих хижок з тими прорізами розсвітлених віконець. З тими дядьками, тітками, запахом диму і гною, гавківнею собак, скрипінням воріт та криничних журавлів. Так. Село. Ось воно довкруги в темноті, тут затишніше, вітер топчеться по верхах дерев і шумить навіжено, до очей сипле дрібним снігом... Віконечка в темноті ледве манячіють, темна закутана постать, "добривечір", копка, біла під ногами рівнина.
А ось і читальня, всі вікна світяться, через них видно людські постаті всередині. Володько рішає не заходити одразу до читальні, це наробило б забагато метушні. Чи не краще було б знайти десь Сергія і розвідатись, що тут, властиво, діється, але він напевно тут в читальні. Вирішив все-таки йти до Сергія і коли б не застав його дома — просив би когось, щоб його покликали.
Але Сергій був дома і не сам, а з ним Кіндрат і навіть Антін. Звичайно, нудились, сиділи похнюплено, перекидались окремими словами, і коли відчинились хатні двері і в них появився у своєму жовтому кожушку і чорній кепці Володько, вони всі троє зірвалися зі своїх місць, мов облиті окропом.
— Свят, свят, свят! Чи не є це мара, хлопці! — викрикнув, звичайно неголосний, Сергій.
— Амінь! Справжня! Здорові, козарлюги! — енергійно увірвався Володько і міцно потиснув кожному руку.— Що нового?
— Що нового! — озвався бурхливо Кіндрат.— Тут, брате, без тебе просто канітєль. Ось сидимо і радимось. Добре, що прибув — тепер рішай. У нас війна.
— Що за війна? — сміявся Володько.
— Йон. Той сучий пасинок, робить наступ на читальню й кооператив. Розкажи... — звернувся Кіндрат до Сергія.
— Е-е-е! — досадно говорив Сергій, і його верхня, із заростом губа помітно здригалася.— Йона ти знаєш... Ходив, ходив аж доходився. Тепер він тут пан, Троцький... Як тільки ти відійшов — почав збирати та намовляти... І на тебе вказував... Диви он, мовляв... Ге! І багато пішло за ним... І Ілько вже там, і Никон там, і Демид хитається... Побрався з Ганкою, а вона тепер Кляра Цеткін, обробляє жінок... Хочуть перебрати кооперативу... Стара управа... Ти ж знаєш: Рона — голова, Ілько — секретар, я — бухгалтер, Кіндрат, Антін і Симон — члени... Але ж Симон — зайво казати... П'яниця, нероба, його втягнув Рона задля товариства "мокрого клубу". А я оце був у Крем'янці і мені там сказали: як тільки переберуть камоністи — кінець нашій лавочці... Тепер до нас перевели "постерунок",у дяковій хаті сім поліцаїв, по селі бешкети... На Різдво Йон зробив дебош y церкві — зібрав свою галайстру, зайшли до церкви в шапках з цигарками в зубах... Люди мало його не розірвали. Тепер вони збирають підписи, щоб зібрати надзвичайні збори, і завтра це має статися... Я, Антін і Кіндрат вирішили воювати. До останнього. Проти Йона... А тепер нам цікаво, що на це ти...
Всі три дивились на Володька.
— Яз вами,— промовив він.— Ясно. Я "туди" йти — йшов, але не дійшов і добре, що не дійшов, а за науку заплатив, бо бачив на власні очі людей з того ославленого раю... Тисячами тікають... А тут ми мали б самі лізти в його лабети. Хлопці! Кажу. Це не большевизм, це чума! З Йоном будемо боротись... До останнього! Або ми, або він.
На це звівся Антін, а його дебела постать сягала під самий сволок...
— Ти, Володьку, викликав того вовка — ти його мусиш загнати назад. Село кипить, як казан, по хатах деруться. Я вчора одному паршукові викришив кілька зубів. Йди ти, кажу, ік чорту з тими своїми лєнінами... А він до мене з матюком... О-о, коли ти вже до матері заїжджаєш, то вже зась. Мазнув його по зубах, що той полетів в коцюбник, а два зуби у смітник виплював. На мене хотіли накинутись, але не вдалось.— І Ангін байдуже підняв свого кулака. Володько з пошаною дивився на мого барки.
— Зате Йон. Ех! У нього ще всі зуби і тверда рука,— докинув Кіндрат.
— Ну, що ж... У нього зуби — у мене зуби. Будемо гризтись,— розвів незграбно руками Антін.
— А знаєте... Я чув,— заговорив Кіндрат,— Йон хоче відкрити свою "лавку". На місці козака... У Григорковій хаті...
— Та бре... — озвався Антін.
— Їй-бо! Ганка намовляє Григорка, щоб той викинув козака... А козак зв'язався з комендантом...
— 0-ха-ха! Отоді б наш кооператив дійсно ляснув,— сказав Володько.— Але ж то буде коломийка, І козак... А в нього все ще купують? — питав Володько.
— Як не будуть купувати,— озвався Сергій... — Тож наш "прикажчик" там днює й ночує. Ех, Рона, Рона... Казав йому не в'язатись з таким пройдисвітом... Всіх покупців до козака спрямовує. А Рона не вірить... То ж його Бухлов... Інтелігентний человек... Щоб він здох, такий.
Говорили довго, жваво, гаряче. У хаті дим від цигарок. На сірих стінах балухаті тіні. Аж то прийшов Сергіїв батько, був трохи напідпитку і розмова припинилася. Почала про вечорниці... А трохи згодом, коли розійшлися і Володька проводив, як звичайно, Сергій, вернулися знов до тієї ж справи.
— Маю найбільшого ворога: батько. Злигався з "ними". І все за Мокрину. Доносить їм ва мене...
Метелиця не втихала, біля церкви зайшли під дзвіницю і стали в затишку...
— А,— казав Сергій,— тут знаєш, все так чортяче сплелося, що сам дідько не розбереться. Село дійсно кипить, і я не знаю, яка з цього вийде юшка. Як завтра програємо — все пропало. Козак веде свою лінію, злигався з поліцією, доносить, що у нас тут діється, але добре, що він стявся з Йоном...
Володько вислухав цілий довгий звіт про ці справи до найменших подробиць, йому ця картина стає ясною, відчуває і свою вину, а головне — повна несвідомість людини у всіх її промірах. Вкинуто бацилу "класової боротьби" туди, де не існувало ніяких класів, а тому постала боротьба для боротьби, гарячка мікробів тифу в примітивно-здоровому організмі недорозвиненого інтелектуально людського єства. Розуміється, що це пов'язане і з національною амбіцією цих людей. Вони тут "під Польщею", а там же Україна, байдуже яка за формою, а коли це лиш "трудящі", "робітники і селяни", то, можливо, ще краще, дарма що і тут ніяких інших класів, за винятком до кінця зпролетаризованого колишнього поміщика Рони, вони не бачать... Але вів лиш одна, в деяких справах дуже корисна, а морально знищена алкоголем істота, і ніякої небезпеки для "трудящого народу" вона не може творити. Чому ж тоді боротьба з "поміщиками й буржуазією"? На це питання ніхто не збирається відповідати, бо його давно вияснив Карло Маркс і Володимир Лєнін. Тому навіщо про це думати.
— А слухай... Що з Наталкою? — обережно запитав Володько.
— Хворіє. Тяжко... Сухоти чи що... Не виходить ніде. Зараз, як ти відійшов — лягла. Кажуть, дуже простудилася...
