Волинь - Самчук Улас
Розійшовся з ним без єдиного слова і ще бачив, коли вій разом з іншими зник за дверима камери, яку було з брязкотом замкнено. За пару хвилин після цього і сам він був під замком.
І нарешті дивне, збаламучене, тупе й німе почуття безсилля. Невеликий, цвілий, сирий, зплямлений простір, вигнилий, полатаний, дерев'яний поміст, загратоване, високе вікно, довгі, широкі причі , купа сінників, сірі ковдри... І тузи різноманітних, різнокольорових, білолицих, переважно босих або в шкіряних відпорках на босу ногу людських постатей, які сиділи, лежали, ходили. Новоприбульця приняли досить байдуже, лишень пара питань — звідки, за що, скільки... Малий, щуплий, зі золотим зубом чоловічок — староста камери. Він зупинився перед Володьком, що стояв біля дверей розгублено, і польсько-московською мовою сказав:
— Нє бойсєн... Всю будет харашо. А передачі будеш мати?
— Буду,— відповів Володько.
— Пустое. Півроку... Ха... Я, браток, два з половиною, і то плювать...
Володько не мав наміру вдаватися в розмови, йому хотілося лиш без перешкоди присісти, сімдесят кілометрів пройшов пішки, кілька ночей провів без сну, вчора, здається, востаннє поїв... Відійшов від дверей і на першому-ліпшому вільному місці пресів просто на долівці під стіною.
— Я втомлений,— сказав він невідомо кому. Зайві слова, і так видно. Сидів з підігнутими ногами, коліна лід саме підборіддя і зовсім не збагнув, як це сталося...
— Ей, ей, ей! Слухай! Це не готель! — почув він над собою, ніби з неба, глухий голос, і одночасно хтось скубнув його за волосся. Прокинувся. Перед ним стояв той самий староста, що сміявся золотим своїм зубом. Збоку стояв, розкарячивши ноги у шкіряних отпорках, широкоплечий чолов'яга у російській, офіцерській, військовій блузі. Борода його була заросла густою, чорною щетиною, що гостро вирізнялася на блідому тлі обличчя.
— Роскис, хлопче? — говорив він по-українськи.— У цей час спати тут не приписано. Привикай, привикай...
— Е, що там з ним панькатись! Я його зараз пробуджу! — вигукнув один, що сидів на причах у мшпатому тюремному одязі... Одночасно він схопив з полиці череп'яну ринку з водою і вилив її ва Володька.
Володько миттю зірвався на ноги і без надуми кинувся на свого напасника.
— Що? — вереснув той високим фальцетом.— На мене? Ти, паршиве щеня, — і рвонувся злісно на Володька. Володько був вищий, підняв руку, щоб відбити напасть, але його схопили ззаду. Одночасно відчув кілька ударів в лице. Вій люто копнув ногою і малий чоловічок у мишатому одязі полетів на парашу.
— Гетьте! — шарнувся зі всієї сили Володько і вишарпнув одну руку. Його блуза біля пазухи тріснула й розпоролася. На нього накинулось ще кількох в'язнів, відчув кілька ударів по голові, щось дошкульно торкнулось носа, потекло щось мокре і тепле, не міг обтертися, кілька червоних крапель впало на пазуху.
Володька осадили... Мав розірвану блузу, замазане кров'ю лице і був, як чорт, лютий.
— Битись не маєш права! — кричали на нього.— Ти новий! Тепер ти побачиш!
— Плюю я на вас. Я бачив краще... Я два дні перебув на поліції!
Це, мабуть, вплинуло.
— Ти! Будний! Лиши його! Дай чоловікові спокій. Не бачиш хіба?..— Це був той самий зарослий чорною щетиною. Володько поволі обтирав носа. Вийняв з кишені шматок брудної матерії і витирав кров. На деякий час його лишили, а один навіть підійшов і спитав:
— Їв що?
— Сьогодні ще ні,— байдуже відповів Володько.
Той підійшов до полиці, зняв шмат хліба і обрізану з пляшки склянку зі смальцем... Відкраяв окраєць чорного хліба, намазав смальцем і подав Володькові. Обтираючи далі кров, Володько взяв окраєць, байдуже подякував і почав їсти.
Цей наглий випадок вплинув на Володька добре. Боліла голова, але сон проминув. Міг принаймні триматися на ногах або сидіти з піднятою головою. Оглядав поволі камеру. Той, що частував його хлібом, здавалось, був йому трохи знайомий. Десь його бачив. Середнього зросту, молодий, у цивільному одязі, не селянського вигляду, парубок. Мабуть вже сидить довше... Блідий і ніби опухлий.
О третій годині камера йшла на прохідку. Володько йшов також, хоча це було для нього зайве. Він і так чорний від сонця, вітру і дощу. Навіть синці обличчя, що їх дістав на поліції, майже непомітні. В'язні не ходили вколо, як це він уявляв подібні прохідки, а ходили по залитому сонцем подвір'ю свобідно, пустували, бавились, перекидалися словами зі знайомими з інших камер під оклики "відділового", що стояв з рушницею на сторожовій будці понад частоколом.
До Володька також підійшов незнайомий молодий парубок інтелігентного, здавалось, вигляду, який запитав:
— Слухай. Ти часом не з Погорець?
— Ні,— відповів Володько.
— А мені видалось... Ми, здається, десь бачились,— казав той. На ньому дуже брудна, пропечена, розхристана, з позакачуваними до самих плечей рукавами, синьо-смугаста сорочка.
— Не пригадую вас,— каже Володько.
— Чи не міг би ти позичити мені на короткий час свого пояса? — запитав той. До речі, Володько справді мав доброго, нового, жовтої шкіри пояса, що кожному падало у вічі.
— У нас,— каже той,— позабирали пояси, а ми потребуємо нагострити бритву...
Володько подивився на нього підозріло й недовірливо, але чомусь зняв свого пояса і подав його незнайомому.
— На,— казав він,— поверни до сьомої камери.
Той забрав пояса, відійшов, на ходу подякував і зник у темній норі коридору. Володько залишився без пояса, йому спадали штани, підтримував їх рукою, мав розірвану, поплямлену кров'ю блузу, з-під якої визирала брудна, промочена дощами і потом, давно не біла, а майже руда сорочка... І виглядав, ніби обмолочений ціпом, сніп збіжжя... І був неймовірно вибитий зі свого звичайного поточного, дотеперішнього життєвого наставлення, так ніби його раптом переселили на якусь іншу позаземську планету зі зовсім відмінними щоденними інтересами. Все ще був під тим ударом, що його дістав на самій границі тієї темної, дощової, бурхливої ночі одним тим словом "стуй!".
І що це мало те "стуй" значити? Яке його приречення? Добре? Зле? Фатальне? Спасенне? Поки що це лиш шок, удар, прокляття. Розсипались всі його гарячі прагнення, а перед ним лиш цілий ряд гострих нових неприємностей. Але досить про це. Його мозок і так пухне від думок, що розпирають його, мов динаміт.
О шостій годині розносили коридором велику, чорну діжку з паруючою юшкою, яка своїм запахом нагадувала старі, залежані лахи. Це був варений у чистій, благородній воді погано дертий пенцак, або "перлова крупа", що міг зватися також шротом для ладування зброї. На цю появу, з винятковим грюкотом, відчинялися одні за одними двері і з їх отворів витикалися переважно голі і худі руки зі всілякими черепками, до яких міцний, з облізлою, мов старий кожух, головою кухар великим дерев'яним черпаком наливав юшку. Володько не мав ще своєї посудини, але йому хтось подав поливаний глечик чи краще пів глечика, черепок з відбитою шийкою, і йому налили його майже по вінця... Перша тепла, за кілька днів, рідина, яка могла навіть дуже добре заміняти їжу...
А дві години пізніше — молитва. Всі ставали у два ряди, чоловічок зі золотим зубом польською мовою давав команду, всі решта старослов'янською мовою грубими голосами співали "Отченаш"... Всі вікна всього будинку були відчинені і з їх заґратованих отворів виривався одночасно той "Отченаш" і понад частоколами летів просто у високе, вечірнє небо, на якому все ще десь горіло також сонце...
Після цієї церемонії залишалась ще одна подібна з назвою "апель". Ще раз всі ставали у два ряди, ще раз падала та сама команда, дуже помпезно, ніби генерал, ходив старший, високий у напнутій шапці дозорець з книгою в руках, за ним появлявся його помічник з довгим дерев'яним молотком. Старший вислухував "мельдунки" і рахував присутніх, молодший постукував молотком грати, оглядав поміст, а далі "добраніч" з "добраніч, пане старший", двері зачинялися, замикалися і починалась друга, темна половина доби — ніч.
Володько дістав місце на стертому, набитому ніби січкою, заяложеному сіннику на долівці під самим вікном... І як тільки до нього торкнувся — стрімголов провалюся і знак.! Це був сон. Майже смерть. Провалля, царство демонів, небуття.
І коли його хтось штуркнув ніском отпорка під ребро, він нагло прокинувся. На диво це був, без сумніву, ранок, день другий, ще якийсь один небувалий шматок часу. На коридорі розпачливо дзвенів дзвінок, до вікна лилось справжнє ранішнє сонце, на протилежній замацаній долонями стіні чітко зарисовувались квадрати ґрат. Володько деяку мить не міг отямитись... Де він? Де він? Де він? Ага! Є! Он біля дверей параша, і над нею за чергою стоять цибаті, голі, волохаті ноги. А який це день? Субота? Боже мій! Тож завтра Зелені свята і... Наталчине весілля... Він ще раз на хвилинку закрив очі...
Але лишень на хвилинку... Над ним і біля нього дуже наглий обов'язок безвладної замкненої людини ва самому дні існування. Він мусить швидко зриватися, згортати свого сінника, митися, виносити парашу, бігти за тим, за іншим, мовчати і не думати...
Але ж як не думати? Він зараз весь переповнений найдошкульнішими враженнями свого життя, він увійшов у одно ще незнане буття на цій землі, за яким, можливо, починається безлюддя. Он той щуплий, сухорлявий, рудий зі золотим зубом — звичайний кишеньковий злодій з Лодзі. Верткий, рухливий, неспокійний... Дитина вулиці і підсвіту. Йому не можна ні довіритись, ні повірити, ні сполягтись. Він може тебе вкусити кожної хвилини у кожне місце. Він бреше, він хвалиться, він залякує, він бере підступом. Ніяка мораль його не обов'язує. З ним мусиш бути обережний, мов з гієною... Ім'я йому Слюсарський, і він тут головує — староста келії і коридорний писар.
Той он, що вилив на Володька воду — "пан Будний", або "Баня", опинився тут за згвалтування нелітньої дівчини, за що мусить тут перебути шість років... Куций і череватий з рудуватою, твердою мефістофельською мичкою на бороді. Єхидний, підлесливий, трійливий... Легкодух і тиран одночасно... Ворог всіх добрих чеснот, що завжди носиться з молитовником.
Той блідий із зарослою бородою — колишній царський старшина... Твердої волі і добрих намірів і оскаржений за вбивство власного батька на тлі любовної трагедії з власною жінкою.
