Волинь - Самчук Улас
Це зробило помітне враження, на залі зчинились оплески, Йон миттю зірвався з місця і викрикнув:
— Я прошу слова!
— Поступила пропозиція припинити дискусії,— відповів Сергій.— І мушу подати її на голосування.
— Я прошу слова! — вперто домагався Йон.
— Не можу дати слова, поки не проголосуємо пропозиції,— стояв на своєму Сергій.
— Слова, слова, слова! — кричали прихильники Йона.
— Тихо! Ви не худоба і це не є хлів,— безцеремонне відповів Сергій. Але зала не втихала, а скорше навпаки... Всі встали з місць, і ті, що були за, і ті, що проти. Кіндрат не витерпів і знов хопився стільця. Навіть Матвій, що так уважно і спокійно слухав все, що говорили, не видержав і встав.
— Люди добрі! — казав він. Хтось з публіки викрикнув:
— Тихо! Дядько Матвій хочуть слово сказати. Всі оглянулись на Матвія, зала поволі втихала, деякі сідали на свої місця, а згодом трохи заспокоїлись. Матвій незграбно, як завжди, як і все, вів свою мову.
— Люди добрі! — повторив він ще раз те саме речення. його голос спокійний, майже тихий, але слова звучали твердо і виразно.— Помиріться! Ну, за що тут мова? Я не маю що більше сказати, за мене сказав син... Я ще трохи додам ясніше: з большевизмом нам не по дорозі! Ми люди, а там злодії. Я їх бачив не раз і ніколи не забуду...
— Правильно! — викрикнув якийсь дядько високим фальцетом.
— Так! Правильно! Бачили їх! Досить! — встало ще кількох дядьків.— Геть з большевизмом! До чортової матері!!
Здавалось, прихильники Йона, як звичайно, піднімуть бучу, але цього не сталося. Було помітно, що їх значно зменшилось, а ті, що далі стояли на своєму, стратили свій порив. Сергій знов почав дзвонити.
— Люди добрі! — гукав він.— Це ж не політичне віче, а загальні збори кооперативу. Прошу до діла. Забороняю говорити не на тему, особливо тим, що не є членами... Ставлю на голосування пропозицію припинити дискусію. Хто за — прошу підняти руку.
Більшість було за. Володько підняв також руку. Йон не підняв, був червоний, сидів насуплено. Він уважно слідкував за залою і був виразно невдоволений.
Дискусія припинилася. Дальша точка — вибір нової управи. Володько запропонував уділити старій управі абсолюторію. Більшість було за резолюцією. Стара управа уступила, оголошено п'ять хвилин перерви, щоб скласти список нової управи.
Було вже досить пізно, люди вставали з місць, збивались у гурти, заставляли проходи. Йон був сердитий, він намагався цього не показати, але його намагання були марні. Він склав також свій список і подав Сергійові. Рона підійшов до Матвія.
— Дякую вам,— казав він.— Без вас було б тут погано. Матвій, здавалось, не звертав на ці слова уваги, він збирається додому, більше він не має що тут робити, і непомітно відійшов.
Збори тривали далі. Складались списки, голосували. Йон був остаточно збентежений, коли його список перепав. Він домагався переголосування. Йому дозволили. Голосували вдруге. Його прихильники підносили по дві руки, але і це їм не помогло, а скорше пошкодило. Управу вибрано за списком: Сергій-Володько-Рона. Залишились переважно старі члени, на місце великого товариша Ілька увійшов Володько, на місце блаженного Симона — дядько Михалко. Йон, Ілько, Никон і Демид лишились без нічого. Демидові ніяково й прикро, він потрапив до тієї партії тільки тому, що був старий приятель Йона, але він ніяк з ним не годився колись, а ще менше тепер... Тепер він хотів би вернутись, бо "що мені з того пролєтарства"... "І кому воно потрібне взагалі"...
Але Йон мав ще досить своїх прихильників і без Демида, особливо з молодших хлопців, як Трохимів Кіндрат, як Деберний Сидір... Хлопці, хоч і молоді, зате бойові і для Йона це добра потуга.
— О, ні! — намагався він бадьоритися.— На цьому ще не скінчилося. Ми ще поборемось... Повоюємо. Большевики так легко не здаються...
І він відійшов. За ним відійшли всі його поплічники, люди розходились взагалі і згодом залишились тільки найвірніші, старі, випробовані члени нової управи. Рона тріумфував...
— Ой, чую, що буде у нас знов мокро,— казав він, натякаючи на гостину, які він любив робити з приводу своїх успіхів... — Кіндрате! Кажу! Буде дощ!
— І є за що,— казав Кіндрат.— їй-Богу, є за що, Андрію Андрійовичу! А я, знаєте, вже був готовий розколоти крісло на чиїйсь голові...
— Но, но, но! У нас крісла дорогі. Дядько Матвій зробив краще. Одно добре, просте слово: і крапка! Кажу: для селянина часом важить одно слово. Коли воно в точку... Але, панове! Завтра неділя! Вечір у мене! — казав Рона.
Розходились. Була туманна, нехолодна ніч. Село спало, але там то там все ще стояли гурти дядьків, які захоплено обговорювали свої останні збори. Таких зборів у цьому селі не було, як світ-світом. Свята, чиста правда!
Кіндрат пішов проводити Рону, а Володько пройшовся трохи зі Сергієм.
— Знаєш,— казав Сергій,— твій старий сьогодні себе показав. Ніколи не сподівався...
—— Він може. Він завжди був такий. Але Рони він не похвалює. Не за те, що Йон. Не за панство. А за те, що той не вміє бути паном... На його мові — господарем.
— І дивись, як послухали. А там же були вперті йонівці. Як ось мій власний батько. Я помітив, що і він підняв руку за нашу управу... А диви! У Левинських світиться,— змінив тему Сергій...
— Хворі,— відповів Володько.— Нікого з них не було на зборах...
Вони ще пройшлися разом ген до школи і розійшлися. Володько вертався, мав добрий настрій, але, проходячи побіля церкви, знов згадав Левинських, а в тому також Наталку, яка була так само хвора. Так би зараз пішов до неї, лишень ніяк це не випадало робити. Йшов тим своїм знаним селом, і видавалось воно йому дуже дивним, надмірно загадковим, повним всіляких таємниць, по-своєму глибоких, як сама вічність.
Коли прибув додому, батько вже спав. Лежав, як звичайно, на полу під стіною горілиць, прикритий кожухом. Він не міг лежати на бік з огляду на свою спину. Володько хвилинку дивився на батька, поправив на ногах покриття, а мати з. другого кінця полу тихо казала:
— Там на плиті юшка. Вже зовсім вихолола...
— Нічого,— відповів Володько. Йому не хотілось навіть їсти, був надто схвильований... І, напевно, йому не вдасться одразу заснути. Натомість йому хотілось присісти до столу і щось писати. Байдуже, що всі тут же спали, був звиклий, як також були звиклі всі інші в цьому маленькому просторі. Останніми часами на нього часто налягало це дошкульне бажання щось писати. Здавалося, ціле життя спиралося в його голові і вимагало, щоб про нього сказати людським словом.
І Володько дійсно роздобув шматок паперу зі звичайного шкільного зшитка і присів до столу. За тим шматком прийшов другий, опісля третій. Писав про минулий день. В його уяві, ніби на екрані кіна, мигали гарячі червоні обличчя, блискучі очі, звучали голоси. Він зовсім забув, що це ніч і що треба також віддати їй данину. Отямився, коли у вікна ліз сірий світанок і за вікнами виводив свою ранішню оперу півень... А коли прокинулась мати, вона злякалась:
— Дитино! То ти ще не спав?
— Я зараз, я зараз, мамо! — відповів він, дуже швидко роздягнувся, приліг тут же на лаві біля столу на готову постіль, прикрився грубим рядном і заснув. Юшка на плиті так і зісталась стояти прохолола...
Володькові приснився сон: він стояв на подвір'ю Левинських і бачив, як з того подвір'я через сад в глибину відходили дві глибокі колії, так ніби туди хтось від'їхав тяжким возом... У цей час він також і прокинувся, або краще його розбудили, бо у хаті було зовсім ясно і велася голосна розмова. Говорила якась незнайома людина, а потім говорив батько:
— Ну, що ж... Так мусило бути. Божа воля. Чужа людина говорила далі:
— Бідна матушка. Вона стільки витерпіла. А далі запитала мати:
— А коли буде похорон, не знаєте?
Володько розплющив очі і підняв голову. Біля другого кінця столу сидів Довгоногий Архип, і його направду довгі ноги були далеко виставлені на хату, так що вони одразу кинулись у вічі Володька. Руді, вузькі штани залатані на колінах круглими чорними латами. До Володька підійшла Василинка.
— Попівська Ольга померла,— шепнула вона.
— Ще не знати, коли буде похорон,— тим часом відповідав Архип.— Панич Гліб поїхали до Крем'янця замовляти труну.
Володько ліг знову на подушку і дивився на низьку, закоптілу стелю. Ця вістка не здивувала його, він знав, що Ольга давно хворіла і цього можна було завжди сподіватися, але вона навела його на інші думки. Померла. Не стало Ольги. Така молода. Так часто її бачив, жартував, грав з нею на сцені, танцював гопака... І її вже нема... І ніколи не буде... Отець Клавдій все-таки пережив її... Йшли ось такі прості, короткі думки. Вони зв'язували його, ще живого, з тією дівчиною, вже не живою. То, значить, думка живе довше, ніж ми. Особливо коли вона кимсь висловлена... Тривалішою, ніж людське тіло, мовою...
По обіді Володько пішов до Левинських. Саме вернувся з Крем'янця Гліб. З ним прибув також Олег. Не було ні бурхливого вітання, ні радісних усмішок. Гліб виступив із саней у своїй довгій, чорній з вовнистим коміром шубі, Олег у легкому сірому реглані... На санях лежала обкидана зверху шматками мокрого снігу бараниця. Коні мокрі, з позав'язуваними хвостами. З них хмарою піднімалася пара.
Володько висловив братам співчуття і всі разом пішли до хати. У кухні поралася заклопотана матушка. У неї бліде, опале, мішкувате обличчя... Володькового співчуття і привітання вона майже не помітила.
— Глібчику! А Льовочка? Приїде Льовочка? — питала і на швидко.
— Вони приїдуть... Ніна і він. Мабуть, і Женя... Я замовив... Завтра буде готова... — Це малась на увазі домовив
Галя, Роман, Саша. Короткі привітання. Дитяча кімната прибрана, одно вікно відчинене, посередині катафалк і на нім витягнута, прикрита серпанком Ольга. Кілька свічок і хрест стояло в її головах. Обличчя її зовсім маленьке і зовсім воскове. Чорне, гладенько причесане волосся облямовує вузьке, делікатне чоло. Білий, штучний віночок оздоблює голову.
Ніхто не плаче. Обличчя всіх спокійні. Це витворює настрій побожності. Всі люди видаються добрими. Навіть Саша, навіть Роман... Ольга, хоч мертва, впливає своєю добротою, усмішкою, що застигла на воскових; устах, спокоєм, що сьогодні втілився й стоїть перед очима присутніх. Полум'я свічок освічує його втілення.
Потім всі зібралися в їдальні.
