Волинь - Самчук Улас
Вона злякалася...
— Ні, ні, ні... Так не треба,— швидко заговорила вона.— Я ж не попадя... Я проста дівчина... Ти ж знаєш мене...
Але все-таки їй це подобалось. Вона бачила й відчула, що він її не забув. Повіки його очей здригалися. Самі очі горіли тим, що було в них колись. На щоках цвів рум'янець...
— Сьогодні я знову щаслива,— казала вона по часі.— А думала, що вже так догорю... Жила... Ах, як це сказати... Володю? Чи повіриш? Як ти відійшов... Чи маю тобі казати?
— Ну, ну.
— Я собі подумала: більше життя не може мені дати. Я все дістала. І тоді мені не захотілось жити... Все одно... Ні що... Я зробилась, як не своя. От так іду, а землі не бачу Здавалось мені, що лечу... Нічого не бачила... Навіть людей... Бог мені свідок, що правду кажу... Я ходила по полях... Руки ні до чого не піднімалися, а тут до мене з весіллям... Дайте мені спокій! Я не хочу! Відчепіться! Я ледве живу на світі. "Він" прийшов, а я йому кажу: "Іване! бачиш сам. Ліпше зречись мене. Я тебе не люблю". Потім... мати, батько... Ілько. Ет... Я лягла і... Я... — вона не знаходила висловів. Ціла її істота хотіла говорити, тільки не ставало слів. Володько чув її й без слів.— Я не була хвора... Я тільки ниділа. Мене не брала їжа, і я навмисне не силувала себе. У мене з'явився кашель... Мені кажуть: іди до лікаря, а я навіть не могла думати за лікування. Мати були сердиті, а потім і вони зм'якли... Привели Палажку, а та подивилась і каже: вона не хворіє, а в'яне. Так і сказала... Це мене. Господи, як здивувало...
Хвилина мовчанки. Потім вона дивиться й ніби сама собі не вірить:
— Невже це ти? — помацала його цілими долонями.— Все думаю, що це мені сниться... Мені не раз ти снився. Раз, чуєш... — і вона присунулась трохи ближче. Голос її став інтимніший.— Сниться мені, що я вийшла в поле за черешні... Сонце таке... Жита... А між житами дорожина... Тільки не та, що йде до двора, а якась інша... Йде десь туди, до діброви... Така довга, довга... А навкруги жита... Я, знаєш, іду й зустрічаю... тебе... — Вона подивилась йому в вічі, так ніби ще тішилася своїм сном.— Ти тоді був у тюрмі, а я лежала. Від того дня мені полегшало...
Говорили довго. Настя тимчасом лягла спати. В хаті стало тихо. До того в лампі вигоряє нафта, і її світло починає поволі згасати.
— Треба йти,— майже пошепки говорить Володько.
— Чого. Сиди.
Володько кивнув головою на тих, що сплять. Вона надула уста:
— То нічого... А ти ще прийдеш? Я так давно не була в селі. Ще не можу... А ти прийдеш? — повторила вона... — Прийди. Скорше. Я буду чекати... На наших не дивись. З Ільком я не говорю. Я в нього все одно не буду.
Вона провела його в сіни, потім до порога, далі на двір, хотіла ще далі, але він не пустив.
— Змерзнеш... Вернися...
Але вона тримала його обома руками...
— А ти трошки мене обійми, і я не змерзну... Ну, от... Боже мій, Боже мій !..— І вона урвала слова. Він горнув її до себе щиро, обережно. Вона тулилася ціла, мовчки, з запертим диханням, підсилена й одночасно непевна.
Ніч темна, передвесняна з приморозком. Небо чорне, густо втикане великими зорями. Густі обриси дерев закривали обрії, робили затишок і творили спокійний куток, де загорялась знов пригасла любов, готова ось-ось спалахнути ще небувалою пожежою.
Після того Володько мав добрий настрій, І дні були гарні. Світило сонце, гинув не тільки сніг, а й лід. Місцями земля, протряхала й сіріла. Горобці радісно цвірінькали, стрибали, купалися в брудних калюжках. Півні виводили свої родини на городи, високо піднімали горді, оздоблені голови й дивилися, чи все кругом в порядку. Час від часу вони уважали за потрібне затріпати крилами, витягнути шию й голосно на цілу околицю затягнути своє "кукуріку". Це для того, щоб і сусід його чув і заздрив йому... А заспівавши, довго вслухались, чи не почують гідної відповіді, й при тому кидали оком на всі боки та похитували "коралями"...
Люди почали ходити говіти. Ті, що мали більше часу, й побожніші не бажали тягнути сповіді до останнього тижня. Йшли "до запису", чекали своєї черги й кожного вечора слухали вечірню... Настя також говіла. Потім буде тіснота, а до того не буде часу. Вона кожного вечора надягала свого критого чорним сукном кожуха-бекешу і йшла до церкви. Сповідав молодий піп, що заступав хворого о. Клавдія.
Матвій все вів своє господарство. Як добрий капітан корабля, так і він не покладав ні на кого надії, а вів сам свій корабель. Він думав за те й за інше; там щось поправляв, там готував до весни якесь начиння, там виносив на сонце пашню чи одежину. Мов добрий годинник, він ішов кожний день, кожну добу за заведеним порядком, не дивлячись ні на болі, ні удари, що сипались на його стару голову. Він ішов спокійно, певно й рівно. Хай там що робиться, а він тут на своєму... господар і пан. Його око завжди дивиться за господарською машиною й тільки помітить маленьку перешкоду — він іде, торкається вправною рукою й усуває її.
А Володько, крім читальні, куди кожного вечора ходив, зайнявся писанням. Що він писав? Хто може сказати. Пише. Папір, чорнило, перо... Щось там, на краєчку стола сидить і пише. Чи є хто в хаті, чи нема, найкраще ввечері. Ні батько, ні мати, ні тим більше Хведот не питали, що то буде. Колись питали, й що ж? Наговорив, наговорив, а хто то второпав. Хай, зрештою, пише. Іноді він пише від самого ранку... Прилипне до того столу й не відірвеш. Аж вечором якось встане — червоний, майже п'яний, нічого не говорить, їсть, що дадуть, і відходить...
— Ах, Боже, Боже... — таке зітхання виривається в Насті і, коли вона в церкві, вона дуже довго молиться за сина. Так так... Дуже довго... Вона так за нього боїться, бо ж... Господі Та ж що з нього вийде? У цілому селі нема такого. І то власний син... Мати Божа, з тим чорним, скорботним обличчям! Охорони його й поведи по добрій дорозі Хай не зійде на безпуття. Мати Господа мого,— благаю тебе я, грішна й недостойна !..
Молитва матері мусить бути вислухана. Нема Бога, щоб не почув її... Мати... Вона вкладає в молитву огонь своєї могутньої любові, краплини крові свого серця, свої гарячі сльози, цілу, як є, себе... Нема більшої істини, як та, що вложена в слово Мати, з якої відходить навкруги все, обняте життям.
Одного дня Володько захотів до міста. А чого? Іду і вже... Він потребує на пошту... А що дорога розбита, що грязюка по коліна й що дома нема зайвого гроша, йому байдуже. Батько довго монявся в своїх хустинках, де хороняться вузлики з грошима... Потім дав синові відчепного півзлотка. Син подивився, взяв, але не сказав нічого. Він переконаний, що це йому мало, а хто йому дасть ті десять чи кілька грошів, що будуть йому бракувати. Але казати щось батькові нема відваги. Батько за нього вже стільки наплатився, що йому прикро.
Дорога дійсно погана, але не стільки, щоб не можна йти. Хто потребує — йде. Ноги грузнуть у розмерзлу землю, ковзаються... За чобітьми тягнуться закарваші болота... Ну... Воно погано... П'ятнадцять кілометрів на пошту, цілий день — туди й назад... Але як треба...
Володько вже великий парубок, а виглядає цього дня, як дитина. Він ступає по болоту, ніби за те йому заплатять, ніби він дійсно піймає те, що бачить перед очима... Те, щось велике, не означене ніякими словами, невловиме й неуявно далеке... Слава його манить. Цього не можна казати. Ніхто не сміє на землі знати, що й Володько хоче бути славним... Матвіїв син... Запханий в якийсь куток на землі... Трохи зацькований, зо всіх боків обставлений сторожею. Ах, яка та дорога брудна, грузька й далека... Але кому треба...
На пошті сердита (обов'язково!), гарна панночка кинула Володьків пакуночок назад.
— Полєцони? Шестьдєсьонт гроши!
Він це знав. Лист тяжкий, а так звичайно пустити його не можна... Можна б ще зайти до Лазюка. Тих десять грошів... Позичить. Давно в нього не був. Соромно заходити. Він, ніхто інший, казав Володькові: нема там України, а той не послухав. За один неповний рік людина може багато пережити й багато навчитися.
Лазюка нема дома. Стара господиня сказала:
— Посидьте. Він на лекціях... Зараз прийде. Подивилась на стінний старий годинник і додала:
— Десь скоро.
У кімнаті висить велика мапа Європи. Є ще інші оздоби, але мапа забирає всю увагу. Барвисті плями держав, державок, розкиданих випадково, в непорядку, червоні, поплутані жили залізниць, чорні — річок... Велетенська, зелена Росія... Зелена. Ціла зелена, ніби овоч недостиглий. Під нею синя Україна. Посередині розгалужений Дніпро... Йде не просто до Чорного моря, а на південний схід до Азовського, але потім роздумує й поволі вертається. Ах, Дніпре, Дніпре .. Дивишся на тебе й думаєш... Ми недостойні тебе, старий діду. Потім Володько дивиться на Німеччину — ясно-жовта, ніби розлита пляма барви. Берлін, Гамбург, море... І Англія... Блідо-червоний, розтягнутий острівець, а навколо океан, вода, Атлантика. Дивно дивитися на той острівець і думати, що на ньому живуть люди... Пани світу... Володарі морів, океанів...
У сінях тупіт, брязкіт дверей...
— Ой, йой! Кого я бачу! Зараз, зараз! — це Лазюк. Убіг розчервонілий, в окулярах... За шкельцями блискучі очі. Володько уперше бачить його в окулярах. Він мусить краще витерти ноги. На вулиці таке болото... — Тепер поважання! Де пропадали? Дяка Богові — знайшлися. Ну, ну... А виглядаєте добре... Я чув... Я все чув... Скільки? Сім місяців? Вісім? Ого! Трохи багато. Але тепер... Е, буде добре... Все буде добре. Альо! Пані Виспянська! Два борщі!.. Поїсте зо мною? Так? От це гаразд!
Перерва. Говорить Володько. Село, боротьба, читальня — все нудні й знані речі. Приходить борщ — один, другий... Тарілки на білому настільнику; блискучі, витерті, мідяні ложки, ножі, видельця... Карафка з чистою, прозорою водою, тонкі кришталеві шклянки.
— Будь ласка. Прошу...
— Вам треба Заходу... — продовжує перерване Володьком Лазюк, розстеляє на колінах серветку, бере ложку... — Казав вам... Вам треба туди. Тут... Так! І тут земля... Своя, дідівська, але там Берлін, там Париж, там Рим. Що ви хочете? У нашому доброму Крем'янці є все, тільки нема головного:
Європи! А нам треба її. Треба! Більше її, як сонця... Я там був і знаю. Мусимо казати: ми й Європа. Інакше нічого не вийде.
