Волинь - Самчук Улас

Мені хотілося скорше зникнути... Трохи далі від вуйта, від ідіотів. Десь заховатися й... Признаюсь. На очах моїх тремтіли справжні сльози. Хай мене Бог скарає, коли кажу неправду: я вже не пам'ятаю, коли плакав, але тепер не видержав.

Потім я перегортав журнал. Стара, зі світової війни картина. Німці вперше пускають трійливі гази. А під нею стаття. На другій сторінці заставка й під нею моє ім'я. Кому б це показати? Батькові, чи матері, чи братові, чи сестрі? Їм всім не скаже це нічого. Це стверджую: я сам! А все-таки дуже тут самотній. У руках моїх моя новела й наказ заплатити тридцять злотих... До всього новий протокол і за ним нова кара... Треба знайти слова, щоб сказати це батькові. А все-таки... Я щасливий... О Боже, як дякую тобі, що я борюсь. Я побіг через сад до копанки стежкою, перестрибнув два рази, туди й назад, через зарослу травою борозну, схватив галузку яблуні й кілька разів поцілував. Вуйта забув зовсім.

Цілу ту ніч я не міг заснути.

День другий. Десятого. Дуже гарний, соняшний ранок і дуже погані події. Вуйт зібрав "сход". Йому прийшла в голову фантазія закрити наш кооператив і читальню. Для того змушував людей підписувати "приговор", що вони не бажають мати в селі такої установи. Пан Рона звернув йому увагу, що це не залежить від підписів, а від суду. Був сердитий, але підписи все-таки збирав. З тієї хмари не буде дощу.

Я був під враженням своєї новели. Показав у читальні Роні. Він мені гратулював. Потім сказав, що хоче мати авторський примірник. Пригадав, що и я не дістав такого примірника. Але завтра йду до Крем'янця й куплю.

...І одинадцятого. Прийшов тільки що з Крем'янця... Швидко занотовую події. Позичив у Сергія два злоти й купив журнали. Два примірники. Роні и собі. Хотів ще Лазякові, але він вже має. Він мені гратулював. Решта людей в книгарні, у "Просвіті", хоч знали, що я молодий автор, не звернули на це уваги. Я на них також не звернув уваги. Зате ціла моя увага скупчена на Лазюкові, Це людина. Решта... Ет, все одно...

Мусив сказати батькові за тридцять злотих і новий протокол. Мовчав, але це для мене було ще гірше, ніж коли б він говорив. Новелу показав також, але... Що може після того вона значити?

Ага! Бачив Ганку. Вона знов у тітки на міщанах. Я показав їй свою новелу. Розібрала моє ім'я і прізвище й не вірила, що то я написав. Зараз біжу до Наталки. Мушу їй також показати. Цікаво, що скаже...".

"І5 травня. Знов подія. Помер о. Клавдій. З цього приводу батько перервав роботу біля хати. Ми всі були на похороні. Сонце, зелень, вінки. Похорон правили кілька священиків. Я спостерігав батька. Він вже давно не був такий особливий. Він любив о. Клавдія. Занотовую кілька своїх похоронних думок.

Признаюся, іноді я переставав вірити в безсмертя душі й позагробове життя. Але перед обличчям небуття не хотілося допустити, що розумне, досконале єство Людина вмирає й на цьому кінець. Це було б мало. Бог не мусив би тоді стільки вкладати в людину.

Увійти в землю й в землю обернутись. Можливо, що раєм є не небо, а земля. В її надрах перероджуються не тільки наші тіла, а й наші душі. Тож земля вирощує овочі, що кормлять тіло. Тож земля родить у нас найкращі думки... І нарешті, вона забирає нас до себе, коли ми нікому не потрібні. Вона турботливо огортає нас своїми суворими обіймами й поволі оберне нас у свою подобу. Ми перестаємо бути трупом, стратимо свій вигляд і запах, обернемось у щось живе — у квітку, у стеблину трави, у колосок жита, у яблуко на дереві. Воістину все чудово створено. Воїстину Великий Бог! Воїстину є душа, безсмертна й розумна...

З похорону вертався з паном Глібом. Оповів мені, що шкільний інспекторат заслав йому додатково декларації за державну мову. Але ж минув термін, сказав я. Нічого, відповів пан Гліб. Я вже вислав декларації назад. З підписами? Так. А "вуйт", а ствердження? Нічого того не треба. Навіть не треба мати шкільних дітей. Тільки двадцять декларацій...

А я все ще під враженням своєї новели. Пан Гліб читав, але не захопився. Я розумію...".

"23. V. Субота. У Василя на Ронівському були "зводини". Зводили хату. Мій батько дуже радів. Він уперше за останні роки випив кілька чарок горілки. "Хай буде, що буде... Знаю, що одлежу, але раз так..." — і випив. Дядько Єлисей співав. Він запитав малого хлопця, що придивлявся на зводинах: "А знаєш, хто була княжна Тмутараканська?" Хлопчина здивовано подивився... Потім йому зробилось ніяково. "Не бійсь, не бійсь... Рости здоров! Можливо, і ти ще будеш генералом..." Дивак той дядько... Я його люблю.

Зі зводин пішов просто до Наталки... Вона згадувала за Ілька. Казала, що довго його не було, а то зненацька з'явився, побув дома, говорив з батьком, переспав у клуні й знов кудись подався...".

"29 травня (тільки уривки). Вчора було Вшестя. Я запріг коні й ми їздили до Жолобок на празник. Я, Сергій, Антін, Кіндрат, Демид і Роман. Співали...

Вечором тренінг... Готуємось до першого матчу..."

"ЗО. V. (також уривки). ...Учора не встиг записати... Знову нещастя. Кооператив обкрадено вдруге... На вулиці військова й сільська варта... Саме вартував Сергій і Никон. Сергія чомусь арештовано.

(Трохи пізніше). Цього самого дня під вечір ми тренували на грищі... Прийшов Никон... Він був на поліції й бачив Сергія. Той казав, щоб я стерігся. Мене хочуть арештувати... А в полудень я був у читальні... Прийшов Роман. Знаєте, каже,, що говорив козак? Коли хочуть знати, хто обікрав кооператив, хай поглянуть на руки Володька...".

"ЗІ. V. (уривки). Раненько я вже був на селі. Заходив до Сергія... Його ще не випустили. Головне, щоб не довідались мої батьки, бо як могтиму їм це пояснити? Минулу ніч а не міг спати... У селі зустрів Наталку. Сказав їй все. Вона дивилась на мене перелякано. Не бійся, казав їй. Хто повірить, що я можу бути злодієм? Козак, вуйт і поліція. Вона засміялася крізь сльози.

(Пізніше). Вернувся Сергій. "Ну, як? Як?" — засипаю його питаннями. Він невинно сміється. Вже, каже, всі з'їхали з глузду; весь час питали за тебе. При цьому він оповів також про ту крадіж. Двері кооперативу були замкнені маленькою колодочкою... Злодій легко відкрутив її залізною палицею. Сергій, що був на варті, почув його, біг за ним і навіть схопив його за полу. Але він вдарив Сергія палицею по руці і вирвався... Трохи далі злодій заплутався в загороді колючого дроту в Семеновому саду. Тепер я розумію, чому козак радив оглянути мої руки. Але цікаво, звідки він знав про той колючий дріт?".

Тут Володьків щоденник на деякий час уривається. Він не мав для цього більше нагоди. Весь час був то на селі, то на грищі, то у Сергія, то у Наталки, то у читальні. Ніколи ще не проявляв такої рухливості. Прибігав до читальні... Подивився, посидів, перегорнув швидко часопис, зривався і біг далі. У Наталки сідав і мовчав.

— Чого мовчиш? — питала вона.

— Хіба не можна? — відповів.

— Але ж не так... Не так... Ти... — вона не знала, як це висловити.

— Не бійся, дівчино. Не збожеволію,— І мовчав далі. Ч до часу сердито спльовував. Наталка присідала до нього.

— Не можна ж так, Володьку,— казала вона і рукою розгортала, то згортала його волосся. Він поволі звертав на неї погляд і вперто дивився до її очей. Вона не ухилялася, а навпаки... її погляд все глибше і глибше вникав до йог очей... Він протягав руку, обіймав її, а потім казав:

— Слухай. А що ти будеш робити, коли мене тут не буде Погляд її швидко відривався від нього й опадав... Дивилась у землю. Потім знизувала плечима й коротко казала?!

— Не знаю.

— Хм... — казав він сам до себе,— От... Так...

Швидко встав.

— Іду, Наталко!

— Йдеш? Куди? — вона не встала, тільки швидко підняла, голову. Руки заціплені в пелені.

— Йду. Сьогодні мене арештують! Так. І то за крадіж.. Вона поволі піднялася, підійшла до нього... Груди її торкаються його грудей. Руками взяла його руки вище ліктів

Дивилася до очей.

— Володю... Я піду... Прошу, прошу... Ти ж був тієї ночі зо мною... Буду свідчити... Він круто одвернув голову.

— Не потребую свідків! — твердо сказав він.— Я? Свідків? — брови його насупились. Уста майже злилися. Потім він обняв тісно Наталку, поцілував, вирвався з обіймів і шов.

Пішов просто додому. Вечоріло. Поки дійшов, на землю лягла ніч. Хотів їсти, але не пішов до хати. Спати ще рано, і подався на садок. Ішов стежкою до копанки й між деревами почув батьків кашель. Зупинився. "Чи знає він?" — майнула в голові думка. Він був у церкві, бачив різних людей.

— Це ти? — чує Володько батьків голос. Він не називає імені, але син знає, що батько думає про нього...

— Я,— відповів Володько. Між батьком і сином стоїть, дерево. Вони бачать тільки свої чорні постаті. Деякий час мовчки вони взаємно наближаються. Ось стоять зовсім близько. Батько бачить виразно синову постать, а син батькову. "Так, так..." — біжать у Володька думки... "Він знає..." Але син не відступив.

— Не спите? — спитав він. Не знає сам, чому спитав це. Не було іншого слова.

— Ні... Ні... Такий вечір... Не спиться... — поволі, лагідно проговорив Матвій. А потім додав: — Немає сну.

— А-а, краще йдіть... Відпочиньте,— сказав Володько так само чужим голосом.

— Ходжу от і згадую... Лізуть на думку молоді літа. Вони обидва, ніби по змові, повернули в напрямку до копанки. Там голосно скреготали жаби й зводився ледве помітний туман. Кущі густих верб поволі в загальних рисах виступали з туману.

— Я оженився в дев'ятнадцять, а то ще було перед женячкою... Був молодий... Силу мав... Дітьми нас не пестили, але, дав Бог, виросли. Я, бувало, зводив у одній руці міх три пуди. На плечі міг і десять взяти. Єлисей... Той трохи слабший. Зате, коли треба звинутися, або підбігти, то я вже з ним не постачив... Я був трохи тяжкий.

А Запорожже наше було тоді ще мале, Трихон (ще молодий), Стратон (пристав пізніше, як взяв Югеню) і ми. Дві хати й городжені клуні. А кругом були лішники... сад... (Тут Матвій себе перебив). Сад? Не такий сад, як це... От сторчало безладно кілька сливок, кілька морель, кілька дичок-грушок і пара, ніби кращих, яблунь-папірівок... Але гарно було... Весна, бувало, прийде, так того квіту... Я щось тепер і не помічаю такого... А що було птаства. Бувало, ранками такий гамір, що в ухах лящить.