Волинь - Самчук Улас
Все клопочеться, прибирається, чиститься на завтра... Мати качає рублем білизну. Її тонкі, засукані по лікоть руки справно працюють рублем... Накочена на качалку сорочка вирівнюється, м'якшає, гладшає.
Володько дуже добре знає кожну її думку. Любить її таку, як є... Таж вона знає всього дві літери... Одна, як круглий калачик — О... Друга, як жук, лапата — Ж. Знала колись і А — як кроковка, але вже багато років згасли її очі й не добачають... Візьме книжку, дивиться на неї здалека перед собою й каже:
— Колись ще знала три букві... Не можу вже їх пізнати...
Увійшов до хати Хведот.
— Володьку. Тебе кличуть,— сказав він. Не сказав, хто кличе, тільки дискретно посміхався. Видно, хтось такий небувалий... Володько швидко встав, наложив на голову солом'яного бриля й вийшов...
Надворі нікого... Вийшов до брами... Рипнула фіртка, і на дорозі побачив чорну постать...
— Володьку,— чує тихий голос. Пізнав його одразу... Наталка. Як вона прийшла? Підійшов до неї. Вона зніяковіла, І схвильована...
— Я так боялася... Так боялася. Думаю, як його викликати... Ходила довго попід бгіжем... Аж то побачила Хведота... Чому ти не прийшов у село?
— Я ж сказав, що не прийду,— відповів Володько.— Моє все зроблене... Треба було батькові помогти. У нас цього року запізнилась косінка. А що там?
— Ходім... — сказала вона,— Я тут боюсь.
— Чого?
— А як мене побачать? Я все чекала, що прийдеш... A там стільки праці, що Господи... Вінки, біганина, варять, печуть... Всі: де Володько? Де Володько? Привезли скриньку горілки. Там ціле село...
Вони звернули на дорожину, що веде до кущів. Наталка все не могла заспокоїтись. Говорила не своїм голосом. Серце її швидко билося...
—... І я не видержала... Піду. Трохи стемніло і я пішла... А знаєш? — вона взяла його за руку й зупинилась. Підступила ближче,— Знаєш? Був знов Ілько.— Маленька перерва. Володько здивований. Наталка не дочекалась відповіді — Прийшов з Бухловим...
— З Бухловим? — перебив Володько...
— З ним... Боже! Я собі думаю: таж Бухлов з козаком, з поліцією. А Ілько втік з іншими хлопцями... Як же так? А вони собі принесли шпроти... Знаєш? Такі рибочки в бляшанках... Бухлов трохи п'яний... Виймає рибочку й дає мені — Я одвернулась. А Ілько до мене; "Дурна! Їж!" Я вибігла з хати... Цілий день про це думала... Думала собі: чи сказати це кому? Потім рішила: тобі. Кому інакше?
— І більше не кажи нікому,— сказав Володько. Вони пішли просто на темну стіну гаю. Там тихо. З села долітає пісня, 3 другого боку, з Угорщини чути також пісню, тільки ночліжанську.
Вертався Володько зовсім пізно. Йшов через село, повз новий будинок. Село вже спало. Будинок стояв уквітчаний. Перед ним така ж уквітчана брама. З неба світив оточений сірим кільцем місяць. Буде зміна погоди, думає Володько. Коли б хоч видержала до завтра. Мав на увазі завтрішнє свято, а за скошений овесь і не згадав...
Це було не саме посвячення будинку на площі села Тилявки. Це було щось більше й краще. Тягнулись роки, вкладались у десятиліття, століття, але навкруги було тихо, сонно, ніби безлюдно. Були чудові весни, пишно цвіли черешні... Були поля зелені... Вітер віяв з далеких морів... Було не одно густе, як мед, літо, що заливало землю щирим золотом; були пахучі дні осені, повні жовтих, червоних і синіх овочів, були білі, яскраві зими; поля вкриті застиглим білим металом, зненацька схвильованим і ствердлим химерно... Була велична, маєстатична, свята земля — гордість Бога й натхнення людини. Чорна земля, дужа, вузлувата й тверда... Сувора, як чоло Саваофа, і радісна одночасно, як гарний спів.
Не було тільки на ній людини. Було безліч недокінчених задумів, безліч початків, нарисів... На кожному проекті видно було велику, натхненну руку творця... Рішучі, несподівані зариси, потужні, налиті силою обриси м'язів, дебелі кусні, литі з кращих металів... Бракувало їм відповідної душі. Великої душі. Твердої душі. Розумної душі...
Цілі віки вагітніла стара, чудова земля своїм великим плодом... Небо, обрії, дерева, цвіт яблуні, хвиляста чорна рілля, швидколеті птахи, й дикі звірі, і риби в чистих водах напружено чекали одного, надзвичайного дня, коли ступить Бог на цю землю й мудрою своєю правицею відхилить завісу темноти. Скаже Бог: дарую вам від сьогодні душу. Будьте мудрі, як я. Хочу бачити вас володарями, а не рабами. Воскресніть!
Ні, ні... Це не було тільки посвячення будинку. Це посвоєму воскресало й зводилось село. Це не була квітуча весна, це було густе, налите снагою літо з бронзовим чолом. Треба було бачити, як того ранку сходило сонце. Ніколи воно не вставало так. Сам Бог зійшов зі свого трону й зводив його обома своїми руками... Як горіли золоті стерні розлогих і ланів, як суворо, рівно стояв на обрію ліс, як гнулись тяжкі віти яблунь — про все це немає сили сказати... Село виступало — хата за хатою, всі лавою, мов живі, білі, веселі, усміхнені... Дзвін від самого рання бушував над селом і розлітався навкруги, ніби розбитий гураган; всіх зводив, всіх гнав до Тилявки, всіх випростував і бадьорив.
Он яром з Башковець йдуть все в чорному парубки... За ними в білому, в червоному, в синьому йдуть дівчата... Там далі йдуть дядьки в тяжких, кованих чоботях, що залишають на стежці глибокий слід. Всі вони .йдуть, бо кличе тилявець-кий дзвін... Там буде сьогодні празник... Про це знають всі навкруги...
І на полях від Людвищ квапляться на поклик дзвону парубки, дівчата, дядьки... Тилявецькі поля вітають їх своїми стернями, своїми півкопами... Здається, півкопи знають, кому вони належать і які руки складали їх.
На сході знов від Жолобок з густого, чорного лісу виходять юрба за юрбою, йдуть стежками вздовж вкритого курявою широкого шляху просто назустріч дзвонові, що реве над Тилявкою... Йдуть поспіхом (бо можуть спізнитись) дівчата з червоними, веселими лицями... Он перед ними вже хати Тилявки, що стоять сьогодні гордо... Білі хати під зливою яскравих променів ранкового сонця...
А з півночі також ідуть... Там запало в глибокий яр старе лісове село Угорське. Угорщани встали сьогодні рано. Вони ж довідались, що сьогодні в Тилявці велике свято. Вони ж знали, що там бігали весь час якісь люди, сходились, розходились, ходили по ночах, ранками, цілими днями. Вони знали, що туди вселили "постерунок", що послали туди військо... Вони знали також свого "вуйта". Не раз погрожував він, що Тилявку "присадить, знищить, рознесе, загладить". Вони також знали, що Тилявка жила б тому, і росла, і працювала... Кожний день хтось приносив вістку, яку передавали з хати до хати, про яку говорили коло церкви, на посиденьках, при гостинах... Скрізь на кожному кроці чути було про Тилявку, і як не піти туди сьогодні, коли так голосно реве великий дзвін і так завзято, сильним, металевим голосом кличе до себе...
Село встало. Було все на ногах, шуміло все, квапилось, вдягалося святочно. Всіма дорогами, всіми стежками через сади й перелази йшли радісні, святочні люди. Зо всіх боків вступали в село гурти, ніби процесії, що йшли вулицями, весело вітались зі знайомими.
— Дай Боже, дядьку Семене! Як маємось? — твердий, соковитий бас.
— Здорова була, Яринко! А ходи з нами! — дзвенів дівочий голос.
— Кумо! З святом будьте здорові! Ходіть до церкви! А дзвін все гуде, все б'є, ніби на сполох, ніби розпачливим криком своїм хоче пройняти саме нутро землі й звідти викликати навіть тих, що відійшли у вічність. Дзвін б'є і б'є тяжким, залізним серцем, і кожний його удар здвигає селом, струшує з нього віковий сон, зводить і жене... Село встало, село йде, село рушило, мов велика повінь якоїсь загаченої ріки, що раптово прорвала свою перепону.
Посередині села стоїть стара, дерев'яна, біла, мов чайка, церква. Більше ста літ стоїть вона на тому місці... Старі, розлогі дерева оточили її зо всіх боків... Зелені їх корони майже зливаються з зеленою банею церкви, і тільки хрест блищить золотом у соняшник променях ранку. Така саме стара дзвіниця. Тесані сокирами дубові сходи, старі дзвони... Дзвонар Григор Вакула без перерви б'є в великий дзвін... Обличчя його ніби зі старого ременю тиснене, глибокі зморшки, кілька бородавок, що ніби дерев'яні цвяхи вбиті в чоло, і цілий ліс густої рослинності... З шкіряного його чола сочиться піт... Тяжка, зачовгана рука безупинно шарпає мотуз дзвону, а залізне серце з кожним ударом випускає на всі чотири боки світу через вікна дзвіниці велетенські, крилаті звуки, що летять і бушують над селом...
А внизу, як гляне око, море людських голів... Ціле церковне подвір'я залите людьми... Вуличкою, стежками через сади й городи спливаються все нові й нові струми, що вливаються в загальне море... Ось перед дзвіницею блищать мідяні труби музики. Ось у чудовому, густому від сонця повітрі задзвеніли перші звуки труби, що сповістили Службу Божу.
Безліч голів обнажилося, безліч рук заворушилося й склало знак хреста. З церкви вирвалося назовні перше хорове "Господи помилуй". Було воно, ніби на Великдень, таке дзвінке, таке бадьоре, таке радісне.
Урочистий, налитий сонцем і радістю час ішов поволі вперед... Ось на церковних сходах з'явилися корогви. Ось вийшли спортовці й зробили коло перед сходами. Море людей похитнулося й відлилось взад. Ось з'явився на сходах престол, хрест... Ось вийшли три священики в святочних ризах... За ними вийшло два диякони, а далі хор... Почався молебен, оркестра заграла гімн, люди клякнули до землі... Запанувала велика, урочиста тиша, і тільки звуки гімну маєстатно здіймаються вгору й десь там високо, високо розпливаються в блакиті... Вийшов священик і почав проповідь... Згадав про "світло Христової правди...". Згадав про добрі й злі сили, що борються на землі... Згадав, що все живе на землі і намагається жити так, як сказав Бог, бо людина є Божа подоба... Хто не вірить цій заповіді, той служить темній, злій силі... Той іде проти закону Божого... "Сьогодні,— говорив священик, — наше село святкує великий, можливо, ще небувалий день. Трудами, працею здвигнено велике діло, що його правдиво оцінять тільки ті, що будуть жити тут колись... Хай Бог благословить ту працю й хай принесе вона зріст і розціт нашого села й нашого народу".
Ще раз грала оркестра, блищали на сонці мідні труби, гойдались корогви...
