"Буревісник" виходить у море - Тендюк Леонід

Але вірш не вдався: до слова "вінок" ніяк не міг підібрати рими. "Каток", "кок", "дитсадок" — бралася в голову недоречна мішанина. Пошматував свій ліричний "шедевр", залишивши одну строфу:

Земля лежить, далека і незвідана.

Встають світанки сяєвом пожеж.

Дороги, що вели Мартіна Ідена,

Непереборно ваблять мене теж.

Боцман сказав, що хоч це й не на рівні зразків класичної поезії, проте колорит мандрівок передано. А мене він назвав Чайльд Гарольдом — блукачем, в очах якого затамована світова скорбота.

… І тоді з пригаслого проміння, з голубуватої імли надвечір'я вигаптувало барвистий серпанок, кинуло його на скелясте нагір'я, а пінявий прибій коралових рифів, що оточував острови, зблиснув перламутрово, — немов коштовне намисто на шиї полінезійки.

Ми наближалися до Самоа. Потім причалили… ходили в джунглі: науковці збирали зразки тамтешніх рослин. І вже коли залишили архіпелаг, простуючи на південь, я вибрав-таки вільну годину, заходившись (що найбільш запам'яталося) записувати до щоденника.

Ось вони, мої нотатки. Нотатки, які я мережив потай.

Розділ двадцятий

НА ОСТРОВАХ НАВІГАТОРІВ

Сторінка перша

"Небо, гойдаючись, торкається землі", — так розповідається в самоанській легенді. А перед нами воно довго гойдалося. Де ж берег?

Опівночі підійшли до острова Савайї. Хмарно. І ген на видноколі пробивається серповик.

Землі не видно, хоч вона, відчуваємо, поруч. Вітерець доносить її дихання, пахощі квітів.

На світанку хитливі снасті нашого корабля перекреслили краєвиди, захлюпані смарагдовою повінню джунглів.

Самоа — острови Полінезії. Східна група належить американцям (вони там збудували військово-морську базу), Західне Самоа, куди ми припливли, недавно стало незалежною республікою.

Що знав я про них, ці суходоли? В уяві вимальовувались казкової краси острови, смагляві рибалки, шукачі перлів…

Архіпелаг той розкинувся за екватором, на чотирнадцятому градусі південної широти. Він лежить збоку від морських второваних шляхів, і його рідко відвідують мореплавці. От, мабуть, і все.

Боцман тут уже бував… Перепочиваючи, вилізли ми з трюму, всілись на кормі.

Підійшов Олег Захарович.

— Послухайте, матросики! — заговорив.

Хоч і злий через те купання в океані, а проте став розповідати нам, ніби нічого й не трапилось.

Виявляється, назва Самоа походить від імені казкового вождя перших пришельців. Для європейців острови відкрив Бугенвіль. Точної дати, коли відкрито острови, Олег Захарович не знає. В усякому разі, десь наприкінці позаминулого століття.

— Самоа — серце Полінезії, — вів далі боцман. — Тут складалася культура багатьох народів Океанії. Хоч, правда, самоанці й понині не знають, хто ж їхні предки, звідки вони прийшли на ці береги. Та і вчені не можуть дійти згоди, звідки на островах Полінезії з'явилися люди.

Ми петляємо між численними кораловими рифами та невеличкими вулканічними острівцями… На хвилях гойдався човник. У ньому сиділо кілька остров'ян. З ними й погоджуємось переправлятися на берег.

З хвилі на хвилю жбурляє океан полінезійського човна. Разом з остров'янами веслуємо щосили. Наближаємось до бар'єрного рифу океанської безодні, що раптом виростає. Її покриває кількаметрова водяна товща, а далі скам'янілий вал з відмерлих коралів і черепашок.

Та ось і берег. Уклін тобі, земле! За довгі дні і ночі плавання засумували за нею.

Ми на острові Упола.

На пірсі людно. Нас зустрічають остров'яни — смагляві кремезні чоловіки, тендітні, мрійноокі жінки, метушливі діти.

На тілі багатьох самоанців — барвисті татуїровки.

За полінезійським звичаєм, дівчата надівають кожному на шию вінки.

Ага! Недаремно ж я у своєму вірші згадував вінки, довго так б'ючись над римою. Моє поетичне чуття мене не підвело — вінки тут таки є!

Далеко в джунглях розкинулось поселення. Невеличкі, криті пальмовим віттям хижки — майже такі, які бачили ми на Новій Гвінеї. На підлозі циновки, в кутку — черепашки: символ добробуту.

У центрі села галява, на ній височіє гробниця вождя; тут же майданчик для сушіння копри. Жінки вправно і швидко плетуть кошики, натільні пов'язки, в яких вони танцюють хулу. Інші самоанки з черепашок виготовляють намисто.

Місцевого вождя, кремезного, літнього чоловіка, повідомили про наш приїзд.

Він запросив усіх до хижки.

Скрипучими східцями увійшли ми до тієї господи.

Вождь говорив барвисто й довго — вітав, значить, нас із щасливим прибуттям.

Потім біля хижок почалося гуляння.

День згас. Враз, як це буває тільки в тропіках, настав темнозоряний вечір. У небі спалахнув Південний Хрест, заяскравіли численні сузір'я. Озвалися джунглі. Зашепотіло листя. А потім змовкло і це. І от запалало багаття.

У строкатих натільних пов'язках, з вінками на шиї, вишикувані в кілька лав, вийшли до лагуни хлопці й дівчата. Загриміли барабани, басовито обізвалися гітари. Ватажок танцюристів щось вигукнув — і десятки рук зметнулися вгору, мов крила. Потім чоловіки згуртувались окремо. Танцюють, а здається: на витягнутих руках піднімають човна, а дівчата обережно прив'язують весла.

Танок так і зветься "Як будують човен".

Потім — то квапливо, то спроквола — вийшло кілька дівчат. Присідають, знову підводяться; лише одна, мов зачарована, стоїть заціпеніло, а біля неї, в такій самій позі, хлопець.

І мені розповіли… Щоб дістатися до незнаної землі на півдні, стародавнє плем'я побудувало човен. Головний вождь Паарікі наказав зрубати на сусідньому острові пальму. Туди треба було добиратися вплав. У лагуні ж повно акул, підводні течії вирують, а на самому острові живуть злі духи. Ви бачите, як шепотять казуаринові й мангові дерева? То прислужники бога Танаруа, що обернув красуню-полінезійку в пальму, а юнака Чіаві у дерево везі — велетенського мовчазного гіганта на протилежному березі. І хоч би який вітер шумів, не можуть хлопець і дівчина дотягнутися одне до одного руками-віттям. Лише часом блукач-альбатрос приносить їм слова-тужіння.

Та ця сумовита мелодія змінилася веселою й нестримною. Почався танок, до якого остров'яни запросили і нас.

Я мовчки сидів під пальмою, не збирався танцювати. Раптом вибігла полінезійка — дочка вождя. За місцевим звичаєм, привіталася зі мною, притуливши свого носа до мого. Наділа мені на шию вінок. І ми почали танцювати. Танцюємо довго. Годину? Дві? Можливо. Можливо, вічність. А музика радіє, і кожен удар озивається лунко, тонкострунно…

Я попросив води, і дівчина піднесла мені кокосовий горіх, вміло надрубавши його збоку. Отоді й почув під зітхання хвиль і шепіт пальмового віття легенду про те, як виросла кокосова пальма.

Жила на Савайях красуня Сіна. Вона відмовляла усім женихам. Тоді юний вождь, Туна, перетворившись на вугра, приплив до дівчини. Та вона і його уникала. І сказав вугор голосом людини: "Відрубай мені голову і посади в землю; з неї виросте дерево; а коли тобі буде жарко, з гілля того зроби віяло, а спрагу втамуй напоєм горіха. Побачиш: у тому горісі мої очі і мої вуста — ти завжди їх цілуватимеш, а я буду щасливий".

— Помітив, — мовила самоанка, показуючи на невеличкі заглибини в кокосовім горісі, з якого я пив прохолодне молоко, — то очі й вуста фіджійського хлопця.

Розділ двадцять перший

ЗА ТРИДЕВ'ЯТЬ ЗЕМЕЛЬ

Сторінка друга

Навіть не віриться, що так далеко можна забрести — аж на Таїті, котрий на протилежному боці планети, забрести за тридев'ять земель, далеко від рідного степового краю. Острове мій, моє романтичне вітрило! Я наївно омріяв тебе, я стільки думав про тебе, що, коли зійшов на довгожданий берег, зостався байдужим, бо сто разів у душі пережив омріяну радість.

Кілька днів тому з островів Кука спустились ми на південь, до тридцятої паралелі.

Несподівано з південного сходу набігли великі хвилі. За таких умов працювати неможливо. Геологи опускали драгу, але хвилі її потрощили, обірвавши трос. Батометри теж не повернулися. І ми взяли курс на Таїті, щоб відпочити й забункеруватися.

Проте довго побути на островах не вдалося. Розпочинався шторм. Наступного дня, віддавши швартові кінці, лягли курсом на Фіджі.

Звідусюди нас оточили острови, схожі на гостроносі полінезійські катамарани.

До них ми підійшли впритул.

Причал відвели хороший — той, де колись стояла шхуна Джека Лондона, коли він закінчував подорож до південних морів.

Праворуч від нашого корабля стало судно "Матуа". А коли завели швартови, кинув якір і фіджійський вантажно-пасажирський теплохід.

Фіджі — острови вічної весни. Тепло, сонячно, але й не така спека, як на землях, розташованих біля самісінького екватора.

На піщаних мисах, у затінку таїтянських каштанів причаїлись котеджі англійців. Широко розчиненими вікнами дивляться вони в золотавий пісок: чи не заіскриться там крупинка золота. Банькаті вікна пронизують товщу вод, на дні яких чудові перламутрові черепашки трохус, що так поцінюються в Англії.

На Фіджі багато пальм. Перед пальмою, як перед святинею, схиляються з побожністю. Вона — годувальниця остров'ян. М'якуш кокосового горіха — славнозвісна копра; з неї виготовляють їстівну олію, а з волокнистої оболонки горіхів — канати й циновки.

Вночі випав дощ, і краплиста роса блищить на смарагдовому гіллі, на дахах будинків.

Загомоніло місто: вулицями помчали легкові автомобілі — машини знаті. Фіджійці ж ходять босоніж.

Першими прокинулись торговці. Навантажені запашними бананами, золотистими ананасами, кокосовими горіхами, візки поспішають до причалу, на базар.

Довгасті ряди прилавків, і на них фрукти, різні дива морського дна; гігантські панцири черепах, риба. Не базар — підводні сади Нептуна. Сила-силенна намиста, насіння тропічних рослин, фігурки, вирізані з дерева, до блиску відполіровані зуби кашалотів. А ще — чудові вироби з дерева. На сидінні стільця вирізьблено справжню карту фіджійського архіпелагу: великі острови і ледь помітні коралові рифи й низинні атоли.

Світ коралових рифів вражав своїм дивовижжям — барвистими водоростями, різноманітними молюсками, химерними мешканцями царства Нептуна.

Дорога то петляла вгору, то звивалась унизу між вузьких скель. Навіть скелі людина примусила родити — на них теж ростуть банани й манго.

На невеличкому лузі жовтіють рядочки рису. За худою шкапиною йде фіджієць. Так обробляють поля А ось вихід до плантації. Масними літерами на арці виведено "Стоп!".