"Буревісник" виходить у море - Тендюк Леонід

Це — гирло ріки. Залишивши мене й Антипа Чмихуна в гирлі, Басарудін й Отер на легкому човні виїхали до вузенького коралового рифу. Видно, як вони один за одним пірнають у затоці, довго затримуючись під водою. Коли ж з'являються на поверхні, в руках тримають, бачу, щось велике й важке.

За годину човен повернувся до берега. В ньому лежало з десяток черепашок тридакн. Папуаси скидають їх на берег. Заклавши гострий тесак між стулки однієї з черепашок, Басарудін розділяє їх навпіл. Всередині слизька маса, її папуаси їдять, перламутрові ж стулки тридакни, вагою по кілька десятків кілограмів, використовують замість посуду, роблять з них браслети, наконечники стріл, фігурки померлих.

Махаючи серповидними ластами, пливла велетенська морська черепаха.

Якірний ланцюг — остання нитка, що єднає нас з берегами Нової Гвінеї. На причалі папуаси. Вони не махають руками — у них інший звичай прощання. Один за одним на воду падають вінки барвистих квітів. Ті вінки тихо пливуть за нашим судном.

Почуття, думки, так би мовити, підсумок побаченого? — запитав я себе і відповів: чогось дуже сумно, боляче чогось.

Боцман ніби вгадав мій настрій, мовив:

— Отак-от вони живуть! Знедолені, бідні…

І, скойлавши швартовий кінець, подався в каюту.

Розділ сімнадцятий

ЕКВАТОРІАЛЬНІ ВОДИ

Екзотики на Новій Гвінеї ми не побачили. В усякому разі, моє уявлення про тропічні країни виявилось хибним — замість вабливих дивосвітів зустрілося пекло. Бо як інакше назвеш злиденне життя папуасів! Та й мало що змінилося на тих берегах звідтоді, як їх відвідав Маклай.

Коли вийшли в океан, Чмихун у судновій бібліотеці знайшов книгу "Друг здалека". Гуртом заходилися її читати.

Це була повість про життя Миклухо-Маклая. Автор розповідав про зарубіжні подорожі вченого, відвідини його Нової Гвінеї, про те, як работорговці полювали на "чорних птахів", папуасів, силоміць вивозячи їх з рідних місць і продаючи в рабство, і з яким гнівом проти цього виступав Маклай.

— Можливо, тепер і не торгують "чорними птахами", одначе життя остров'ян не полегшало, — мовив боцман.

На зміну німецьким колонізаторам сюди прийшли голландські. Щоправда, останніх, як нам розповіли в Соронзі, недавно вигнали, і Західний Іріан став індонезійською територією.

Хтозна, скільки-то мине часу, поки папуаси заживуть вільно й щасливо. Хтозна…

Береги Нової Гвінеї давно вже зникли в мареві океану, а ми не розходилися з палуби, поглядаючи в бік, де ще недавно видніла земля. Кожен думав про своє, і всіх об'єднувало єдине — спільне почуття, яке можна передати хіба що такими словами: вабливі чужі краї, а рідна земля — найкраща.

Прийшли на перший градус південної широти. Води тут тихі, непорушні. У надвечір'я океан налитий голубінню. На ній де-не-де золотий наплив. Та коли сонце сховалося за хмари, небо спалахнуло оранжево-червоним сяйвом. Хмари, що пір'я диво-птахів, видовжені, з казковим забарвленням — пір'я, розгублене навічно в Польоті.

Тепер голубіні в океані поменшало; його захлюпала полота повінь з блакитними прожилками. Легкий пасат ледь-ледь погойдував судно. Щоглами воно, здається, торкалося зірок.

Це небо… воно, мовби давно знайоме, покраплене ластовинням обличчя, схиляється наді мною.

І знову ловлю себе на думці, що всі мої помисли — про рідну землю. Значить, мав рацію моряк-незнайомець, що записав у тому щоденнику, який мені потрапив до рук: "Мандри п'янять. Але в морі ми з такою ж силою мріємо про землю, як ще недавно на землі мріяли про море".

— Ти поглянь, яке диво! — показав Чмихун за борт.

Там справді діялось щось надзвичайне. Океан лежав, охоплений вогнем. Міріади зірок бились об борт і, згасаючи, падали у воду. Вода палала — темно-голуба, нескінченно бездонна.

Над нами цвіло небо, але й під нами, внизу, лежало рясно всіяне зорями небесне склепіння.

— Цікаво? — запитав іхтіолог, крадькома підійшовши до борту.

— Дуже, — відповів я.

— Фосфоресценція, світіння моря, — пояснив. — Світло випромінюють живі мікроорганізми.

Раптом у повені вогню блискавкою майнула довга смуга. Мов хвостатий метеорит з космічних висот.

— Здоровенькі були! — привітався іхтіолог.

Я впізнав у тому "метеориті" акулу. Навіть видно було обабіч неї дві тоненькі вогнисті лінії — слід від рибок-лоцманів, залишений в палаючій воді.

Дивні місця ці екваторіальні води! Сюди стікаються не лише повітряні, а й морські течії. Минувши екватор, південна пасатна стає особливо швидкоплинною. Води свої вона несе далеко на захід. Їх і вивчають океанологи.

Щойно з глибин піднято чотирьохкілометровий трос, який ми прикріпили до буя. На тросі погойдуються вертушки — прилади, що фіксують швидкість і напрямок течії. Цього разу буй приніс чимало клопоту. Перш ніж підняти з води, під нього слід завести кінці. Цей же з пробоїнами, сидить у воді глибше, ніж треба. Хоч плач, ніяк не заарканити! Добровольців, хто погодився б пірнути в океан, щоб зачепити гаком за металеву скобу, виявилось чимало. Та старпом наказав підготуватися дракону.

На боцмані рятувальний жилет, у руках ніж. Він наблизився до борту, підвівся на повен зріст — і опукою в океан. Зверху видно, як за ним у глибину потягнувся сріблястий ланцюг повітряних бульбашок. Помах руки — і боцман випірнув. Течія його зносить — він змушений чимдуж гребти. Бачимо: гак зачеплено за скобу велетня-плавника.

Зачувши команду "віра!", що значить "угору", натискаємо на важіль лебідки. Стріла піднімає буй, вкладає його на кормі в гніздовину.

Відв'язавши від троса вертушки, океанологи переносять їх до лабораторій. Мені цікаво, як-то вони розшифровуватимуть напрямок течій, зафіксованих вертушками. Та ніколи: боцман наказав з Михайловичем — нашим баталером — спуститися в трюм.

Потрапити до рук баталера для нас — нещастя. Михайлович змушує давати лад у задушливих трюмах, де лежить провізія. Кілька разів я допомагав йому переставляти ящики з тропічним вином, мішки з цукром і крупою. Тепер мені випало інше.

У трюмі десятки мішків з картоплею, вона почала проростати, і її треба перебрати, перенести на інше місце.

… Великий поміст; угорі з боків огороджені поручнями майданчики — щось подібне до театральних лож бенуар! З тих майданчиків ми і стягуємо мішки, відносячи їх у куток, до дівчат. Сидір Михайлович низенький, натоптаний, як цей куль, що донизу гне мені плечі. Якщо інших хитавиця доводить до виснаження, то на Михайловича вона впливає позитивно. У штормові дні и нього розгоряється нелюдський апетит. І от маєш: щоки пухкенькі, видуті, ніби за ними по яблуку. Я — цілковита протилежність баталеру: як тичка, високий, худий.

З Михайловичем ми схожі, мабуть, на героїв якоїсь драми чи, може, навіть трагікомедії. Мені б, молодшому, звісно, грати провідну роль у цьому лицедійстві, але я виступаю в другорядній.

Чим не сцена з "Бахчисарайського фонтана", що його я бачив колись у театрі!..

У відкритий люк падає сніп сонця — там, на підлозі трюму, з Михайловичем я роблю зараз чергове "па". Промінь вихоплює з темряви наші постаті: мою — вишку, сухоребру і низеньку Сидора Михайловича. А обабіч нас на купах картоплі сидять дівчата — майже все суднове жіноцтво: днювальні, камбузниці, океанологи — і, щось наспівуючи, перебирають бульби.

І співом, і виглядом своїм дівчата теж схожі на героїнь "Бахчисарайського фонтана".

Заглянув Чмихун. Зареготав:

— Комедіанти!

За хвилину над люком вже схилялися десятки людей — увесь екіпаж "Буревісника". Антип скликав! Сміються, кепкують.

Гаразд, коли-небудь пригадаю йому цю, як він вважає, дотепну витівку!

Мар'янович ловив рибу. Кілька матросів йому допомагали. Перехилившись через фальшборт, вони кидали вниз сачки, де над океаном, як горобці, крилато пурхали невеличкі, схожі на линів, рибки. Сачок їх накривав, і здобич не могла вже вирватися з чіпких рук рибалок. Рідко коли літали вони поодинці — більшість зустрічалися табунцями. Дивина! Риба, а літає, планерує над водою десятки метрів, а потім, плюхнувшись, повисає в прозорій купелі, широко розпросторивши крила.

Дехто вважає: риба ця змушена, мовляв, вискакувати з води, тікаючи від переслідування коріфенів та акул. Але я не раз бачив, як вона просто-напросто залюбки випірнала з води, планеруючи над поверхнею океану.

Летючок ми ловимо для розваг, та в Мар'яновича риболовля — особлива. З-поміж пійманих екземплярів він відбирає окремі, кидає їх у формалін або запаює цинкові ящики, прозвані нами домовинами.

Не лише летючок ловить іхтіолог. Щонайменші рачки, комахи, мікроорганізми, стеблинки морської трави — все потрапляє до його беручких рук, а потім ні мікроскоп у лабораторію.

Вперше сьогодні піймав він кальмара, головастого, майже кілограмового молюска. Вдень кальмар нібито не піднімається з глибини і тільки ввечері виходить "на прогулянку". При вечірньому сяйві молюск міниться золотаво-синім. Коли його мацати руками, він втрачає барвисту гаму відтінків. Чим не привид! Очі випуклі, злі. Довгі, зібрані в пучок щупальця висунуті од тулуб далеко вперед. Зсередини на них присоски, якими кальмар присмоктується до своєї жертви.

Коли іхтіолог підняв це чудовисько на палубу, між щупальців помітили невеличку, ще живу рибку. Хтось із хлопців торкнувся й собі пальцями присосків. Щупальця одразу прилипли — важко було відірвати.

Та найбільше дісталося самому рибалці. Кальмар, обороняючись, щоб замаскуватися, вихлюпує струмінь чорної рідини. Потрапивши на тканину, вона ніколи не змивається. Не встиг іхтіолог витягти з пащі молюска гачок, як звідти, неначе з димоходу, враз заструмила чорна рідина.

Змінившись з вахти, я побачив іхтіолога, схиленого над колбами біля корми.

— Що ви робите?

— Змію вивів на прогулянку, — пояснив мені.

На мокрому, слизькому настилі справді щось повзло — гидке, страхітливе.

То були "підопічні", морські змії Мар'яновича.

Він почав розповідати про них. З його слів я зрозумів, що отрута морської змії в десять разів сильніша, ніж отрута кобри. І ще багато цікавого й нецікавого довідався від Мар'яновича: як він ловив ту гидь, як годує, оберігає, аби змія не виповзла з банки.

Та про це можна було б і не говорити: варто заглянути в іхтіологічну лабораторію, як все стає зрозуміло. Там одна біля одної десятки банок із заформаліненими восьминогами, лангустами, кальмарами.