Українська література » Класика » "Буревісник" виходить у море - Тендюк Леонід

"Буревісник" виходить у море - Тендюк Леонід

Читаємо онлайн "Буревісник" виходить у море - Тендюк Леонід

Біля них завжди "ворожить" Мар'янович; часом, коли в доброму гуморі, демонструє нам, на що здатні ті його "вихованці". З усіх номерів цього лицедійства нам найбільше до вподоби те, як акула гризе палицю, та змія, що ганяється за летючками.

Сьогодні зранку на судні всі напружено стежать за роботою геологів.

В океан опущено металевий черпак. Він пронизує товщу води і торкається дна. Цим черпаком геологи збирають корінні породи землі. Проте їх переслідують невдачі: то лопне трос, то сіть порветься.

І все починається спочатку.

А все ж улов багатий! Дослідники підводної комори ходять іменинниками. На їхньому місці кожен пишався б! Крім корінних порід та груддя залізомарганцевої конкреції — барабульок, якими встелено океанське дно, черпак приніс уламки перідотитової магми. За припущенням учених, ця речовина — серпентиніт, вичавлений на поверхню Землі з її розжарених глибин. Раніше жодній експедиції не вдавалося дістати серпентиніту.

Виходець із земних глибин перед нами! Звичайний камінець, грудка. Та йому немає ціни. Коли геологи проведуть хімічний аналіз серпентиніту, розкриється чимало таємниць. Камінець розповість, які процеси відбуваються там, у серці Землі — в загадковій країні Плутонії.

Матросики, ми не причетні до цього відкриття. Гм, боцман ясно висловився: наша справа — скребло, в'юшки, гальюни. Та все ж кожен потай радіє. Бути свідком такого відкриття не всім щастить!

Розділ вісімнадцятий

БІКІНІ

Ми йшли на схід, потім зупинилися, знайшовши потрібні координати. Хоч судном командує капітан, маршрут вибирають науковці-океанологи.

Настала чарівна тропічна ніч: залягла тиша, довкола розхлюпалась темрява. Лише тут, за бортом, біля відкидного майданчика, на якому стоять океанологи, від прожектора хитливе коло світла. Воно в такт хвилям гойдається з боку на бік. Погойдується й судно, рипить такелаж. І від хитавиці під музику корабельних снастей — вант, штагів, тросів, що помережили згаслий обрій і до яких, мов до арфи, раз по раз дотикається тепловій, — починають танцювати зорі.

Гойдається не вода, не судно — зорі! Одна, друга, третя, кружеляючи, шугають згори. Низько — рукою дістати. Так метелики кружляють або пелюстки рояться, коли на сад війне степовий вітер…

Сніп світла впав на воду, і вона стала прозоро-синьою.

Вільні од вахти, ми дивимось, як з глибин піднімають батометри.

Цей район неабияк зацікавив дослідників: вже вкотре беруть вони пробу забортної води на радіоактивність.

У глибині щось майнуло, — ніби тінь видовженої риби. То з'явились батометри.

Дядя Кася натиснув на важіль — і рух троса уповільнився, хоч за ним, як і раніше, вгору, до самої кран-балки, потяглася срібляста водяна цівка. На якусь мить повисла непорушно, потім, зібравшись у пучок — іскристе гроно! — розсипалась міріадами палахкотливих зірок.

Пожадливо ловлю вечірню прохолоду і це іскристе диво розгойданих зірок. Ловлю губами, тілом — усім-усім своїм єством.

Мене хвилює все: тропічний вечір, крик чайки, мрійлива пісня, почата кимось на півбаку. Хвилює радість, байдужим не залишає смуток. І, якщо бути відвертим, я шалено закоханий у життя: в степ, у небо, в море. І жити б мені тисячі, мільйони літ — людям стільки б жити! Щоб так ось неквапно й тихо завжди віяв лагідний вітрець. Щоб зорі незгасно схилялися над головою.

Так думав я, лишившись у самотині на палубі, коли друзі розійшлися спочивати. І ще, не знаю чому, тут, серед океанського безмежжя, постало раптом передо мною інше — наше село, поле… Загриміло серед ночі. Крізь сон вчулося: тріскоче звідусюди. Неугавно, дрібно, — ніби в печі, коли загаєшся помішати, зненацька лопнуть кукурудзяні баранці.

Зіскочивши з лежанки, я зупинився коло вузького, памороззю заштрихованого вікна.

Пп-а-ах… ах-ах! — розпанахало сторожку тишу.

Прохукавши шибку, побачив: над самою землею разок трасуючих куль.

Потім стрілянина вщухла, а на дорозі в тьмяному сяйві місяця з'явилися хиткі постаті. Розгледів навіть криваві плями на їхніх маскхалатах.

То були фашисти.

Тієї ночі нас вигнали з села, а хату спалили. Спалили село і в хаті старої Гнатенчихи п'ятдесят полонених червоноармійців.

Вітер часу розвіяв попіл пожарищ. З руїн підвелося й село. І сад закучерявився. Та ніколи вже не піднімуться ті п'ятдесят юнаків і ще тисячі юних, хто загинув, щоб ми бачили сонце.

"Чи сонечко світить? Чи квітне земля?" — озивається тихо, гомонить з поля.

То голос полеглих, їхнє відлуння…

На світанку залишили екваторіальні води, взявши курс до десятого градуса — туди, де десята паралель перетинає сто вісімдесятий меридіан, — знову, отже, назад, у Північну півкулю. Океанологи ще раз хочуть опустити в глибину свої батометри.

По лівому борту з'явилося кілька острівців, випірнувши несподівано з океанського марева. Обчухрані пальми. Кволе верховіття.

На човнах-катамаранах остров'яни квапляться до "Буревісника" — смагляві, в натільних пов'язках бородані. Простягають руки — прохають сигарет. Дають нам кокосові горіхи, намисто.

У рубцях, у виразках тіло…

— Впізнаєте? — звернувся капітан, віддаючи бінокль штурману.

— Бікіні?

— Він. Смертоносний атол. Значить, оце він і є, Бікіні!

Друкарня на заміській вулиці; ніч, коли набирали повідомлення про "Буревісник"; світанок і хмарки прудкокрилі — згадалося раптом, майнуло блискавично і щезло. А перед очима розкинулось не уявне — стояло зримо: білий кораловий берег, прив'ялі кущі, високі щогли радіомаяків, квадрати веж над ними.

Це був "екзотичний" суходіл — Бікіні.

Дехто з "Буревісника" тут уже пропливав — знайомі місця. Та й ті, хто в те далеке літо попав під радіоактивний дощ, зараз були на борту.

Як усе змішалось, шляхи як переплелися!

З розкосими крилами чайки ширяють у небі. Розпачливість, сум у їх квилінні.

Піднявшись на місток, я побачив штурмана з морським довідником у руках. На генеральній карті Мікронезії (район, в якому ми перебували), що лежала перед ним розгорнута, масною чорною лінією накреслено коло.

— Читай! — наказав мені.

Я пробіг очима кілька абзаців.

"У районі, обмеженому колом, — застерігав довідник, — періодично провадяться небезпечні для суден операції".

— Які саме? — поцікавився я.

— А такі, — відповів Климчук, — що все нищать. Атомні вибухи.

… Тієї ночі фашисти вигнали нас із села, а хату спалили. Спалили село і в хаті старої Гнатенчихи п'ятдесят червоноармійців.

І їм уже ніколи не побачити сонця: ні цього, тропічного, ні нашого, степового.

Бікіні!

Якщо від зустрічі з ним у мене й залишилася згадка, то ймення її — гнів.

Розділ дев'ятнадцятий

ЗНОВУ ЗА ЕКВАТОР

Там, де оббивали ватервейси, стояв неугавний гул. І стугоніли суднові машини — билося сталеве серце корабля.

Через кілька днів, повідомив капітан, наше судно відвідає якийсь полінезійський острів. Серед Тихого океану їх безліч. Та який випав нам на долю, ніхто не знав.

По правому борту розкинувся архіпелаг Гілберта — десятки невеличких коралових суходолів; ліворуч траплялись поодинокі, самітно загублені між хвиль атоли. Далі, за екватором, до самого двадцять третього градуса південної широти, по всій неозорості океану були розпорошені сотні великих і зовсім малих островів: Самоа, Туамоту, Фіджі.

Стрічалися й землі, названі іменами наших співвітчизників, — атоли Єрмолова, Рум'янцева, Суворова. В минулі століття тут побували наші земляки.

Перед заходом у порт треба було причепурити судно. На "Буревіснику" оголосили аврал.

Одні оббивали ватервейси, інші мили перебірки, давали лад на палубах, у каютах та службових корабельних приміщеннях.

Нас четверо фарбували борти.

Вже кілька годин на довгій підвісці, дошці, що гойдається за бортом, намагаємось ми утримати рівновагу, фарбувати, не залишаючи огріхів.

Від фальшборту до води кількаметрова відстань. Щоб добратись туди, тричі доводиться спускати підвіску. Ті, що стоять угорі, над нами, опускаючи і піднімаючи нашу гойдалку, мабуть, не здогадуються, чого дві верхні підвіски ми проходимо втричі швидше, ніж останню, що біля води. А розгадка проста: з цієї, останньої, поки боцман кудись відлучиться і, отже, нікому лаятись, ми… стрибаємо в океан. За технікою безпеки це категорично заборонено. Та що нам техніка безпеки! Тропічна задуха; океан же вабить до себе владно й непереборно.

І ми — біля води. Пологі, довгі хвилі, набігаючи, розбиваються об форштевень. Хоч судно й дрейфує, навколо нього шалена водокруть. Видно, як сріблясті бульки завихреної води спускаються в глибину і, розчиняючись у ній, поволі згасають.

Хлюп… хлюп!

Ми купаємось.

Вгорі погойдується підвіска, височіють неприступні борти. Раптом збоку — смарагдова блискавка! — шугнула тінь. Акула!

— Акула! — чуємо, кричать з палуби.

— До борту, мерщій до борту!

Легко сказати "до борту!". Хвиля відсахнулась — і нам його не дістати. О-ох!

Вчепившись за вірьовку, що править за штормтрап, підтягуємося вгору. Та вискочити з води не вдається — стомились. Намагаємось пересилити хвилі, аби ті не змили нас з дошки.

Підвіска високо над головою, і щоразу, як набігає хвиля, погойдується судно, а дошка то крилато злітає над океаном, то знову черкає хвиль, і через неї перевалюють десятки тонн води.

Черговий наліт хвиль — вода безжально обрушується на нас.

Тільки б перебороти цей напад, не дати хвилям змити себе з дошки!

Як не старались — не вдається. І ми потрапляєм знову під воду.

Шастають акули.

Видно цілу метку.

Потім, коли хвилі відступили, всі ми, як на крилах, на розгойданій дошці повисли над океаном.

Та скінчилося купання погано: всі четверо одержали по догані. Боцмана капітан викликав "на килим". І, як наслідок, наступні дні ми працювали в трюмі — далеко від людей і взагалі подалі від білого світу. Штрафники!

Нестерпно пекло сонце. Повітря було напоєне млосними випарами, а довкола залягла мертва тиша. Швидше б минути ці екваторіальні води!

Корабель просувався на південь. Що далі відходили від екватора, то ставало все вітряніше — дули південно-східні пасати. Для моряків вони відрада — несуть прохолоду. А за часів вітрильного флоту взагалі були рятівними, надимаючи вітрила шхун і бригантин.

Десь там недалеко полінезійські острови… Я не втерпів — заходився навіть віршувати. Про човни-катамарани та вродливих — яких одначе ще не бачив! — дівчат-полінезійок.

Відгуки про книгу "Буревісник" виходить у море - Тендюк Леонід (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: