"Буревісник" виходить у море - Тендюк Леонід
Довгенько я там був, на берегах туманного Альбіону, серед вояків її величності, як каже Степан. Поворітьма в Льодовитому океані нас ледь не потопили. Німецький військовий корабель, піднявши американський стяг, попрохав сповістити крижану обстановку в протоці Вількицького. Капітан зметикував: щось тут негаразд. І справді, невдовзі по нас відкрили вогонь.
Відстрілюючись, ми лягли курсом на схід, дійшли до Владивостока.
А потім до останнього дня війни в Америку плавав — доріжку ту он і боцман знає. Кочегаром я працював. Та й на "Буревіснику" з цього почав, ще коли він у перший рейс виходив.
Був теплий, напоєний казковими чарами вечір. Він якось несподівано засинів в ілюмінаторі, огнисто спалахнув довкола, коли ми, лишивши задушливу каюту, висипали на палубу. Над головою височіло темно-синє, аж чорне, плесо неба. На ньому рятувальним колом погойдувався місяць. Ледь зволожені сизою імлою — чи не лілеї в косах морської царівни? — квітли рясні зірки й сузір'я.
Були вони такі повновиді й огнисті, що кожна палала, як сонце.
Під пасатним вітром погойдувалися щогли; рипіли заколисливо корабельні снасті; ванти чорним ниттям помережили згаслі виднокола.
О-о-ох!.. О-о-ох! — то десь внизу сопуть повітряні, виведені з танків назовні труби. Дихання глибоке й довге — здається: поруч, у пітьмі, велетенська істота борсається знесилено в лихоманці.
Нас кожного зачаровує вечір. Вадим Погорілий вголос говорить:
— Диво яке!
Ось вони, люди, що зі мною в рейсі! І чутливі до краси, й сердечні. А я-то думав…
Чував-бо, що в морі кожен, мов равлик у мушлю, ховається зі своїми думками на самотині. Та навіть цей вечір спростовує всі ті вигадки про моряків. І він, Степан Вяткін, наш іменинник, людина, що навічно пов'язала життя з морем, і боцман, і Вадим Погорілий, і Мар'янович — хіба вони криються в чомусь один від одного і чи не єдина сім'я — усі ми?
А небо темніє, і темніє вода. Буряно.
Хвилі розбиваються об борти, скуйовджені вітром, — немов з пітьми підводяться скелі. Вже ні чайок, ні берегів — пустеля.
Ми повертаємося на схід, виходимо в океан. І от над нами, над розбурханими хвилями повисають раптом крилатими привидами буревісники.
Крилатим привидом повис над судном буревісник.
Дужим крилом черкають вони хвилі, зникають за високими валами і, як вітер, знову шугають у небо. Ширококрило, непорушно над щоглами, над серцями нашими — мов гордий дух океану.
Мореплавці немало легенд склали про них…
Розділ чотирнадцятий
КРИЛО ТАЙФУНУ
Штормило. І навіть боцман зауважив:
— Він ледве тримається на "ногах".
Хто-хто, а боцман не кидав би слів на вітер: значить; була підстава так твердити.
Вибиваючись із сил, "Буревісник" протистояв натиску океану. Раз по раз перелітав він з хвилі на хвилю, немов з долоні на долоню розгніваного велетня. Удари були нищівні, безконечні. А коли налітала надто велика хвиля, судно на якусь мить зупинялося. Здавалося, воно — жива істота, а вдар такий дошкульний, що їй забило памороки і нічим дихнути… Тремтіли перебірки, здригався увесь корпус: от-от розпадеться на шматки!
Вахта кінчалася, і в судновому журналі штурман занотував останні слова. З точністю до однієї секунди пін указав наші координати, описав умови плавання, назначивши, між іншим, що шторм дев'ять балів, а видимість два кабельтови. "… В лівий борт сильні удари, місток накритий могутньою хвилею. На палубу виходити небезпечно — може змити в море. Боцман і старпом оглянули підшкіперську. Все гаразд — пробоїни немає. Ідемо на південь колишнім курсом. В кают-компанії побито посуд, а в гідрологічній лабораторії — кілька батометрів. Розмах хитавиці ±40°. Щоб вирівняти небезпечний крен, у паливно-баластний танк взято п'ятдесят тонн забортної води".
— Довідайтесь, — скінчивши заповнювати журнал, наказав мені, — який прогноз прийняли синоптики.
— … Хто сказав, що океан тихий?
— Магеллан.
— А бодай йому!
— Не лайся: великий мореплавець сам став жертвою власної помилки — тут, на Філіппінах, в океані, прозваному ним же Тихим, він і загинув.
Ми наближалися до Лусону, найбільшого острова Філіппінського архіпелагу.
Лабораторія містилася на останній найвищій на судні палубі. Обабіч, закріплені по-штормовому на кран-балках, виснули рятувальні шлюпки: по дві на кожній палубі. Навіть коли судно накренювалось, вони лишалися непорушними. Вгорі, на невеликому майданчику, під грот-щоглою знаходились прилади для метеорологічних спостережень: дощоміри, флюгери, термометри. Самі метеорологи розташувались у двох тісних каютах, заставлених науковою апаратурою.
Коли я завітав туди, застав Бакланова й Захарчука, що приймали синоптичну карту. На вологій електрохімічній стрічці ("Точнісінько газетна сторінка!" — майнула думка) фототелеграфний апарат креслив хвилясті, що замикалися в коло, то розбігалися широко, лінії. Ще одна, вже просохла карта лежала на столі.
Нарешті фототелеграф замовк.
— Ну, от — маєш, — розклавши карти, обурився Захарчук. — Токіо передає одне, а синоптичний центр з Гуаму зовсім інше. Не розумію! Якщо пониження атмосферного тиску спостерігається в південній частині Філіппін, тоді чому Гуам твердить, що шлях тайфуну проляже на північний схід? Адже о цій порі тайфуни, як правило, дійшовши до Лусону, повертаються на північний захід.
— Ми маємо справу з ненормальним тайфуном, — схилившись над картою, мовив Бакланов і до свого напарника — Захарчука: — А втім, поглянь-но сюди, — він показав олівцем на якісь спіральні лінії, прокреслені трохи на схід від островів Рюкю.
— Ось де собака заритий! — вигукнув Бакланов. — Коло Японії ширшає улоговина низького атмосферного тиску. Це по-перше. Така ж сама западина на півдні Філіппін, по-друге. І, нарешті: чи не здається тобі, що повітряні потоки обох улоговин скоро мають з'єднатися, злившись воєдино в оцій точці?
Захарчук поки що не міг йому відповісти нічого вагомого. Мовчав.
Потім подав голос і він:
— Виходить, ти згоден з прогнозом Гуаму?
— В усякому разі, вони недалекі від істини. І тим прикріше, бо в даній ситуації з тайфуном нам не розминутися. Зустріч буде лобова.
Але тайфун, якому ще під час народження дається ім'я (цього охрестили Дот), мов кіплінгівський кіт, гуляв сам по собі.
Події наступних днів розгорталися так.
Виписка з метеорологічного журналу Захарчука:
"… Сьогодні синоптичний центр Гуаму передав карту зародження слабкої депресії в південно-східному напрямку від Філіппінських островів.
Капітан запитав мене, як, на мою думку, розвиватиметься пониження атмосферного тиску. Я відповів, що таких депресій в цих широтах восени чимало. Але більшість з них короткочасні, живуть день-другий і безслідно гаснуть. Лише деякі розростаються в тайфуни. Щодо цієї депресії, то вона не повинна поширитись, наполягав я: адже сила вітру незначна.
… Та висновки мої були передчасні. Я знав, що напрямок хвиль вказує, де розташовано центр тайфуну в момент його зародження. Якщо цей напрямок постійний, тайфун прямо пронизує район, в якому перебуває судно. Коли напрямок несталий, зокрема, якщо він змінюється проти годинникової стрілки, центр тайфуну пройде справа наліво щодо курсу судна. Але тут, біля Лусону, якась незрозуміла водокруть. Можливо, через те, що Куросіо бурунить шалено — тут беруть розгін його могутні витоки, — чи то, може, о цій порі вітри біля Філіппін дмуть звідусюди, а тільки даремно я намагався за напрямком хвиль визначити місцезнаходження центру тайфуну і передбачити шлях, яким він промчить. Вода вирувала, кипіла, мов у кратері вулкана.
Сумніву не було: назустріч ішов тайфун неймовірної сили. Це підтвердили і з Маніли.
… Позавчора вранці вітер був лише двадцять метрів на секунду, з радіусом п'ятдесят миль, нині ж сила його збільшилася вдвоє, а радіус — понад двісті миль.
Ми звернули різко ліворуч, в океан, уникаючи зустрічі з тайфуном. Прогноз синоптиків з Гуаму, на щастя, не справдився: тайфун відхилився на північний захід і через Південно-Китайське море вийшов до берегів Південно-Східної Азії.
Ось "урожай", зібраний ним на тих берегах. Повідомлення Філіппінського радіо: "Тайфун Дот, зі швидкістю вітру двісті кілометрів на годину, обрушився на англійську колонію Гонконг. Зруйновано сотні будинків. Загинуло 150 чоловік, сотні поранено". Проте нас Дот черконув лише кінчиком крила".
Я віддав штурману метеозведення і почвалав у каюту. Та не встиг влягтися перепочити, як влетів боцман.
— Вставай! — пробасив. — Нічого вилежуватися. Шторм наробив халепи. У малярці все догори дригом. Дайте лад, решта матросів трудиться на кормі.
З Чмихуном вискочили на палубу. Вона — ходором. І океан — голуба розгойдана колиска.
Хвилі в самісіньке небо — зуби дракона, вишкірені хижо.
— О-ох! — долинуло з каюти. Це новачок, хлопчина-гідроакустик. — Висадіть мене де-небудь! — виснажений штормом, волав він.
— Де ж тебе висадити, якщо навколо безлюдні острови?
— Висадіть хоч на безлюдний острів.
— Догідроакустився, — уїдливо кинув Антип.
Океан розгніваний, він свою лють зганяє на морехідцях. Треба мати неабияку спритність, щоб утриматися на ногах.
І мені б оце полежати, як той хлопчина, та де там! Хто ж за мене працюватиме?
У малярці — хаос: сурик змішався з білилом, охра з ультрамарином, паризька зелень з кіновар'ю — воістину багатюща палітра!
А за кілька хвилин ми з Чмихуном теж з ніг до голови в мастилах.
Тут як тут старпом.
Оглянув критично, гукнув боцмана.
— Востаннє попереджаю, щоб люди у тебе не ходили замазуреними, як сажотруси!
Люди — це Антип Чмихун і я.
Штормить. Гори води перекочуються через палубу. Ледь спустився в каюту.
І впав, не роздягаючись, на лаву.
Крізь задраєний наглухо ілюмінатор вода проникла всередину, тоненькими цівками задзюркотіла по перебірках, враз, коли судно накренилося, захлюпала на підлозі. І тоді, як тупоносі баркаси, там з кутка в куток майнули мої й Чмихунові черевики.
— Ви що — зовсім знепритомніли? — подав голос дядя Кася. — Ліньки поставити взуття до рундука, щоб воно не грюкало?
Чмихун спокійно підвівся, простяг руку до підлоги, вмочив палець у воду і, лизнувши його, удавано закричав:
— Полундра, тонемо! В каюті морська вода. Перекинувшись на другий бік, став додивлятися сни. А мені не заснути. Пластом лежу на мокрій лаві.
