"Буревісник" виходить у море - Тендюк Леонід
Повів далі трагічний монолог:
— А як я співав! Циганський барон, арія Левка, багатющий репертуар старовинних романсів — усе "витягав"! А особливо це: "Я циганський барон, я в циганку"… К-ахи… ахи! — закашлявся він.
"Таке… — відзначив про себе я, — не зміг, сердега, утриматися на висоті!"
— Це не хвастощі — не подумай, друже! Як я співав! Як співав!!! — І, вбитий горем, розпачливо вигукнув: — Чи варто було владарювати над серцями людей, щоб так бездарно з'їхати з лірико-драматичного тенора на хриплий баритон?!
Акимович належить до тих людей, які схильні тонко, а іноді й несхибно аналізувати вчинки та психологічні порухи інших, проте нічого не тямлять у власних почуваннях. Кок усіх нас так переконав у тому, що до куховарської діяльності він проявив себе талановитим співаком і що в нього від природи не баритон, а тенор; він нас так запевнив у цьому, що я вже вірю: той його жахливий, надтріснутий голос не бас, не козлетон, як думалось раніше, а надірваний баритон.
"Концерти" тривають. Вони стали затяжні. Їм, здається, не буде кінця — Акимович не розлучається з подарованим збірником.
"Я циганський барон!" — лине з камбуза, лунає над океаном.
— Давай, давай! — підморгує боцман.
Наш курс все далі на південь.
Розділ шістнадцятий
НА БЕРЕГАХ ПІВОСТРОВА ВОГЕЛКОП
Як ми екватор переходили та як викуп царю морському давали… смішно навіть згадати! Всіх нас, новачків, "чорти" — хлопці з машинної команди, що вже не раз у тропіках плавали і тому зараховані були до свити Нептуна, — вимастили графітом і жбурнули в басейн відкисати. Танцювали, веселилися — від матроса до капітана — всі. Так споконвіку відзначають свято Нептуна. Цілком морська традиція — переодягання в чортів, русалок. Та мені вона нагадала, як у нашому селі святкують обжинки і щедрі на витівки степовики одягаються циганами, а тоді з бубнами, у вивернутих кожухах ходять попід хатами, співаючи.
Нептун, отже, дозволив увійти в Південну півкулю землі, і судно наше минуло екватор.
Я радів, навіть хвилювався. Аякже, така подія — потрапити на екватор! Але штурман, бувалий моряк, тільки посміхався лукаво.
Ми зайшли в екваторіальну смугу. Про води ці я читав, що вони — найтепліші на планеті і що сюди сходяться пасатні вітри. Зустрівшись неподалік від екватора, вітри стишують рух, ніби натикаються на видимий бар'єр. Та ніякого бар'єра я не побачив, як, до речі, і вітрів, про які стільки читав. Просто-напросто за бортом, мов вода, при цілковитому штилі щось безперестанку хлюпотіло — ласкаве літепло, голублячий вогонь.
Ото й був пасатний вітер.
Наші аерологи пустили в небо радіозонди, намагаючись дослідити, як відбувається обмін повітря між Північною та Південною півкулями Землі.
Зараз усі вони стояли на метеорологічному майданчику, про щось сперечаючись.
— По-моєму, повітря тут переноситься велетенськими, багатокілометровими пластами, — почув я голос Захарчука.
— Точніше, це могутні повітряні ріки. Ось свідчення датчика, — товариш Захарчук розгорнув довгасту паперову стрічку з численними позначками з боків. — У нижній частині тропосфери, на висоті не більше десяти кілометрів, ріки ці течуть у східно-західному напрямку, а в нижній стратосфері виявлено два протилежно спрямованих повітряних потоки.
Я не став гаятись на метеомайданчику, бо треба було йти на корму, де океанологи готували до спуску буй… За кілька годин на воді забовванів спочатку один, а потім другий буй.
У цих широтах, розповіли океанологи, проходить морська течія Кромвелла, що бере початок коло берегів Південної Америки і йде аж до Зондського архіпелагу. Американські вчені простежили її на схід від ста сорокового меридіана західної довготи, наші хочуть дізнатися, наскільки течія сягає на захід.
Води, що трохи вище Соломонових островів, ще звуться гнилим кутком Тихого океану. Дощі майже не вщухають, періщать, ллють як із відра. Одяг мокрий, сухої нитки не зосталося. І тому кожен з нас якийсь пригнічений, невеселий. Вільний од роботи час проводимо на власний розсуд. Я, наприклад, взявся за своє: вдосконалюю майстерність полювання на акул.
Десь у другій половині дня ліворуч заголубіло нагір'я острівця Науру; праворуч від нього, над мисом, кучерявився дим. Думали, вулкан, та лоції засвідчили, що якийсь завод по переробці копри.
Знову припустився густий тропічний дощ, і вахтовий наказав задраїти ілюмінатори… Потім настав вечір, ніч. Ми йшли все далі на південь.
Ген на сході, низько, понад самою водою, зажевріла багряна смуга. Пітьма розтала, і крізь туман проступили сині гірські хребти Нової Гвінеї — відгалуження кряжа Темрау, з найвищою горою Тонгеран.
О сьомій ранку лягли в дрейф у протоці Дампір, що розділяє новогвінейський півострів Вогелкоп з невеличким островом Вайгео. Дампір — неширока протока. Та про те, щоб зайти в порт без лоцмана, не могло бути й мови: в тутешніх водах повно рифів і мілин. З нетерпінням стали чекати лоцманського катера.
Минав час, а на плесі протоки не забіліло жодного вітрила. Тривожно лунали над морем наші сигнали: на них ніхто не озивався. В небо раз у раз злітали аварійні ракети — теж мертве безгоміння. Лише білогруді чайки іноді, насмілившись, залітали на щогли "Буревісника". Та надвечір ген в далечині забіліло довгождане вітрило. Спочатку ми побачили тріпотливу, ледь сизувату пелюстку. Але не минуло й години, як над переливчасто-імлистим виднокругом вже майоріло вітрило.
Гостроносий човен з дерев'яною, для противаги, колодою, прикріпленою півтораметровими палицями до правого борту, розтинаючи хвилі, прямував до нашого судна.
Нарешті нас почули і ми зможемо вийти на берег! Та нас чекало розчарування. Човнярі раптом різко змінили курс. Вони рухалися з такою розміреною одноманітністю, в такій точно взятій відстані від нашого судна, що здавалося: човен той вийшов на орбіту і на нього діє сила тяжіння якогось тіла.
Високо над щоглами затріпотів прапор міжнародної морської сигналізації, прапор, піднятий нами. Просимо, мовляв, дозволу вийти на берег. Але на це ніхто не звернув уваги. Тоді в небі повисло гроно ракет. Та човен, як дзига, і далі кружляв навколо нас. Радист підійшов до прожектора, заходившись вибивати морзянку.
Обліпивши борти, ми відчайдушно махали руками, кличучи тих незнайомих нам веслярів пристати до борту. Все даремно! "Дзига" досі крутилася. І, нарешті, зробивши останній виток, повернулась і зникла в імлистому серпанку.
(Лише на березі дізналися ми, що в бухті Маялібіт, у поселенні Пітшор — колонія прокажених. Вони у цілковитій ізоляції від світу, спілкуватися з іншими їм заборонено. Люди на човні й були прокажені з колонії Пітшор.)
Втративши будь-яку надію на сторонню допомогу, ми вирішили самі добратися до берега. На воду спустили мотобот, лягли курсом до півострова Вогелкоп.
Здалеку його оповивав серпанок, і все ж з кожним разом береги стали вимальовуватися чіткіше. Синьо-голубий колір далини змінився зеленими барвами. Перед нами відкривалося ніколи не бачене буяння тропічної природи. Берег обрамляла пінява, казкової краси корона.
За час плавання нам ще не трапилося жодного дельфіна, а тут їх ціла метка. Звідусюди обступили бот, хвостами зачіпають корму, борти. Ця гра ставала небезпечною — пустуни могли перекинути човен. І ми заходилися захищатися веслами. Незабаром переслідувачі від нас відстали.
Коли увійшли до вузької протоки, що відмежовувала півострів від острівця Буайян, вже добре звечоріло. На березі під високими пальмами спалахнув огонь. Чорні стовбури дерев, звалені у воду, здалися огидними, з витягнутими мордами алігаторами — крокодилами тутешніх місць.
Там, під пальмами, нас помітили. Від темної лінії берега відокремилося два човни прау, чимдуж помчали за нами. Але відстань була значною, тому човнярі нас так і не наздогнали.
У густій, непрозірній темряві бот вдарився об дерев'яний настил причалу.
Берег! Хоч і чужий, але схвильовано забилось серце. Чи не про нього думав я тоді, давно?.. Вигаптуваний пломенистими маками степ під спечним сонцем тихо пряв свою нескінченну думку. І бурунились зеленаві хвилі сінокосів, і білі вітрила хмарин тріпотіли над ними. Як солодко мріялось. Бо степ, як і море, — колиска казок, і найпрекрасніша з них та, яку вигаптувало в серці нашім дитинство. Там, за поруділими, висохлими ярками, чіпко зав'юненими дерезою, в задушливі жнив'яні дні уявляв я, босоноге дитя степів, смарагдовість кокосових пальм (о, як хотілося мені побачити їх наяву!); а пагорби — кургани, що, мов гірське пасмо, велетенською короною обрамляли припорошене серпневою курявою село, — здавалися недосяжно казковими кораловими островами.
На причалі стояв гурт остров'ян. Щойно ми вийшли з човна, вони оточили нас щільним кільцем. Мови їхньої ми не знали, тому, жестикулюючи, почали розтлумачувати, хто ми і звідки взялися. Нас, здається, зрозуміли. Високий папуас запропонував іти за ним.
Він повів нас під широкий дерев'яний навіс, що височів у кінці причалу.
Там чоловік, одягнений у військову форму, перевірив наші закордонні паспорти, подзвонив кудись по телефону. За годину до сторожки під'їхала автомашина.
— Здрастуйте, дорогі друзі! — російською мовою звернувся худорлявий папуас. — Хаті Мартіно з острова Сулавесі, старшина флоту, — відрекомендувався він. — Не раз бував у Радянському Союзі і ось уже другий рік служу тут, на берегах Нової Гвінеї.
Прийшов і капітан порту Тотога Віндіяндо. Дізнавшись, хто ми, зрадів. Хаті Мартіно переклав нам те, про що розповідав капітан порту. Віндіяндо сказав, що радий бачити на землі Західного Іріану радянських друзів. У нього брат навчається в Радянському Союзі.
А потім нас повезли в казарму гарнізону, розквартированого в західноіріанському порту Соронг. Там ми й довідались дещо про ці береги…
На Новій Гвінеї, в Західному Іріані донедавна господарювали голландці. Жорстокі бої точилися на берегах Нової Гвінеї і в роки другої світової війни. В 1942 році півострів Вогелкоп окупували японці. Тоді Союзні збройні сили — США, Англія, Голландія, Австралія та Нова Зеландія — повели рішучий наступ. Як собаки за кістку, гризлися імперіалісти за ці землі.
Для папуасів настали роки іноземного гноблення. І тоді західноіріанці піднялися на боротьбу.
Наше знайомство з Новою Гвінеєю почалося з того, що ми почули оте вітання на причалі, потім приглушений дзвін гітари — мрійливу, неквапну пісню десь у пітьмі.
