Домбі і син - Чарльз Діккенс

- Так грошей не заробиш. Правда ж? - мовила Поллі.

- Грошей, мамо! Та їх у нього ніколи не буде. Він такий чудний, як не знаю хто. Але хазяїн непоганий, мушу сказати. Тільки мені з того користь невелика, бо, думаю, довго я в нього не втримаюсь.

- Не втримаєшся на своїй посаді, Робе! - скрикнула мати, а містер Тудл широко розкрив очі.

- Не на цій... може,- підморгнув Точильник.- Що ж тут дивного... придворні зв’язки, знаєте... та вам, мамо, нічого хвилюватися, тим більше зараз у мене все гаразд, чого ж іще?

Підкреслювання - і цими натяками, і загадковістю поведінки Точильника - того, що він не винен в гріху, приписуваному йому містером Тудлом, могло призвести до нових звинувачень і переполоху в сім’ї, якби, на превеликий подив Поллі, в цю мить не нагодився ще один гість, осяявши всіх з порога приязно-покровительською посмішкою.

- Як поживаєте, місіс Річардс? - спитала міс Токс.- Я до вас у гості. Можна зайти?

Жваве обличчя місіс Річардс у відповідь засяло гостинністю, і міс Токс, прийнявши запрошення сісти й ласкаво признавши містера Тудла по дорозі до запропонованого їй стільця, розв’язала стрічки на капелюсі й заявила, що насамперед хоче просити милих діточок, усіх до одного, підійти й поцілувати її.

Безталанному Тудлу-передостанньому, котрий, судячи з кількості його домашніх пригод, народився під нещасливою зіркою, не вдалося взяти участь у цьому поголовному цілуванні, оскільки, граючись братовою зюйдвесткою, він насадив її на голову задом наперед і так глибоко, що не міг зняти, а перелякана уява намалювала перед ним таку страшну перспективу перебування в темряві й безпросвітній ізоляції від друзів та родини до кінця його днів, що хлопець став шалено борсатись і здушено кричати. Після звільнення лице в нього було геть червоне, гаряче й спітніле, і, ледь живого, міс Токс посадовила його собі на коліна.

- Ви, певне, й забули мене вже, сер? - звернулась міс Токс до містера Тудла.

- Ні, мадам, ні,- запевнив Тудл.- Тільки всі ми постаріли трохи.

- А як зі здоров’ям, сер? - чемно спитала міс Токс.

- Нівроку, мадам, спасибі,- відповів Тудл.- А у вас як, мадам? Ревматизм не докучає? Всі ми з віком до нього приходимо.

- Спасибі,- сказала міс Токс.- Поки що ця недуга мені не давалася взнаки.

- Ваше щастя, мадам,- відмовив Тудл.- У ваші літа, мадам, багато хто нею мучиться. Ось моя матінка...- та піймавши на собі погляд дружини, розважно втопив решту фрази в новім кухлі чаю.

- Невже, місіс Річардс, оце ваш...- скрикнула міс Токс, дивлячись на Роба.

- ...Старший, мадам,- закінчила Поллі.- Він, він. Той самий хлопчик, що без вини спричинився до стількох нещасть.

- Той самий, мадам,- сказав Тудл,- з куцими ніжками,- такими куцими,- в голосі містера Тудла забриніла поетична нотка,- що вони на диво малі були для шкіряних штанців,- коли-то містер Домбі Точильника з нього зробив.

Цей спогад геть розчулив міс Токс. Той, про кого згадувалось, вйкликав у неї безпосередній і особливий інтерес. Вона подала хлопцеві руку й поздоровила його матір із сином, що має таке відверте, чесне обличчя. Почувши це, Роб прибрав вигляд, що мав би відповідати похвалі, але важко сказати, чи то йому вдалося.

- А тепер, місіс Річардс,- сказала міс Токс,- і вам, сер,- повернулася до Тудла,- я щиро й просто скажу, чого я прийшла сюди. Ви, певне, помітили, місіс Річардс,- можливо, й ви помітили, сер,- що останнім часом між мною і деким із моїх друзів виникло невеличке відчуження, і туди, куди я вчащала давніше, я тепер не заходжу.

Поллі, як жінка тактовна, одразу збагнула суть справи і показала це одним коротеньким поглядом. Містер Тудл, який і близько не знав, про що йдеться, теж показав це, витріщивши очі.

- Річ ясна,- вела далі міс Токс,- те, як виникло наше невеличке охолодження, значення не має і не потребує обговорення. Достатньо буде, коли я скажу, що я зберегла якнайглибшу пошану й інтерес до містера Домбі, і...- тут голос міс Токс затремтів,- ... до всього, що його стосується.

Тепер містер Тудл з розумінням хитнув головою й повідомив, що і чув, і зі свого боку теж так вважає, що містер Домбі - доволі норовистий тип.

- О, прошу, сер, не кажіть так! - запротестувала міс Токс.- Дуже вас прошу, сер, не кажіть так, ні тепер, ні будь-коли. Такі слова не можуть не завдати мені болю, а джентльменові з такою душею, яка, я гадаю, притаманна вам, не можуть приносити втіхи.

Містер Тудл, котрий аніскільки не сумнівався, що зауваження його буде прийняте схвально, дуже зніяковів.

- Єдине, що я хочу сказати вам, місіс Річардс,- і вам теж, сер,- це те, що будь-які звістки про життя його родини, про добробут його родини, про здоров’я його родини, які дійдуть до вас, будуть дуже цікаві для мене. Я завжди з охотою побалакаю з місіс Річардс про цю родину, про старі часи. А оскільки між мною й місіс Річардс і найменших незгод ніколи не було (правда, хотілося б, щоб ми були ближче знайомі, але хто ж тому винен, як не я сама), то сподіваюся, вона не заперечуватиме, щоб ми стали віднині щирими друзями і щоб я подеколи забігала сюди, коли мені схочеться, і була тут як своя. Справді, я сподіваюся, місіс Річардс,- повторила вона вельми поважним тоном,- що ви сприймете це так, як і я на це дивлюся,- з доброю душею, якої вам ніколи не бракувало.

Поллі була влещена й не ховалася з цим. Містер Тудл не знав, влещений він чи ні, і зберігав байдужу мовчанку.

- Знаєте, місіс Річардс,- гадаю, ви теж, сер,- провадила далі міс Токс,- коли ви приймете мене як свою, то я потрошки можу стати вам у пригоді в різних дрібничках, і буду страшенно рада цьому. Я можу, наприклад, навчити чогось ваших дітей. Якщо дозволите, я буду приносити деякі книжечки, якесь рукоділля, за один такий вечір, вряди-годи, вони навчаться... о боже, ще й як багато навчаться, ще й