Домбі і син - Чарльз Діккенс

(не кажучи вже про душу),- допровадила своїх модисток та інших постачальників ледь не до руїни. Отож місіс Ск’ютон не ставила жодних запитань і не виявляла щонайменшої цікавості. До того ж при виході з дому чималого клопоту завдав їй оксамитно-персиковий капелюшок, що під рвучким вітром шалено силкувався збутись її товариства і не йшов ні на які угоди. Коли ж дверцята карети зачинили і вітру не стало, на штучні троянди знову напав параліч, термосячи ними, мов ціла богадільня перестарілих зефірів. Загалом кажучи, роботи в місіс Ск’ютон було досить і велося їй не найкраще. Не покращало їй і надвечір, бо коли містер Домбі велично-врочисто і щораз нетерплячіше походжав по вітальні (вони втрьох мали їхати на званий обід), до місіс Домбі, що вже півгодини, цілком одягнена, чекала на матір у своїй гардеробній, прибігла сполотніла Флаверс-покоївка зі словами:

- Прошу вибачення, мадам, але я нічого не можу з місіс зробити!

- Що сталося? - спитала Едіт.

- Та я й сама не знаю, мадам,- відповіла перелякана покоївка.- Вона кривить гримаси!

Едіт побігла з нею до материної кімнати. Клеопатра була в повному парадному строї - з діамантами, рукавцями, рум’янцями, кучериками, зубами та всяким іншим молодечим приладдям... Але пана Параліча годі було обдурити - він вже давно обрав її жертвою і розбив її перед дзеркалом, де вона й лежала, наче почварна лялька, що гепнулася на землю.

Її безсоромно розібрали на частини і ту дещицю, що була таки справжньою місіс Ск’ютон, поклали до ліжка. Послали по докторів, які незабаром з’явились. Ужито міцних ліків; висловлено думку, що від цього удару вона очуняє, але другого не переживе; і так пролежала вона багато днів, безмовно втупившись у стелю, іноді,- коли її питали, чи знає вона, хто біля неї або щось подібне,- видаючи незрозумілі звуки, а іноді взагалі не відповідаючи ні знаком, ні жестом, ні порухом очей.

З часом до неї стала повертатися свідомість і почасти здатність рухатися, але не говорити. Одного дня вона почала володіти правою рукою і, явно чимось стурбована, жестом прикликала до себе покоївку та показала, що потребує паперу й олівця. Покоївка негайно подала їх, гадаючи, що пані хоче написати заповіт чи останнє своє бажання, а що місіс Домбі не було вдома, то покоївка в урочистому піднесенні чекала на результат.

Після довгого й марудного шкрябання, викреслювання і вставляння зайвих літер, що, здавалось, самі по собі зривалися з олівця, стара простягла покоївці ось такий документ: «Рожеві запони».

А що та геть остовпіла (причину можна зрозуміти), то Клеопатра вдосконалила рукопис, додавши ще два слова, і тепер він звучав так: «Рожеві запони для докторів».

Покоївці прийшло наздогад, що запони їй потрібні для поліпшення кольору шкіри в очах вищезгаданих фахівців, і оскільки всі, хто знав місіс Ск’ютон, не сумнівались у правильності цієї думки (вона невдовзі й сама це потвердила), то їй над ліжком повішали рожеві запони, і від того дня вона стала дуже швидко одужувати. А незабаром вже могла сидіти - в кучериках, мережаному чепчику та в пеньюарі - і дозволяти собі деякі вкраплення штучного рум’янцю в западини на щоках.

Моторошно було дивитись на цю стару жінку, що пускала бісики, гримасувала та кокетувала зі смертю, наче з майором. Але й психічні зміни, що сталися по тому як її побив грець, були не менш жахливі й так само наводили на роздуми.

Чи то, ослабнувши на розумі, вона стала ще хитріша і облудніша, ніж досі, чи то перестала відрізняти свою вдавану подобу від свого справжнього єства, чи то в ній прокинулись іскорки сумління, неспроможні ні розгорітися, ні згаснути, чи то внаслідок удару, якого зазнав її організм, випливли всі оті чинники вкупі (останнє припущення і є, мабуть, найвірогідніше),- але результат був такий: вона стала надзвичайно гостро вимагати від Едіт уваги, пошани та вдячності; на всі лади вихваляла себе як взірець матері, якій і ціни скласти не можна, і страшенно ревнувала Едіт до всіх. Ба більше, ніби забувши про їхню домовленість уникати розмов на цю тему, вона раз у раз натякала, що шлюб її доньки - найпевніший доказ її незрівнянної материнської любові. І все це разом із немічністю й вередливістю, природними для такого стану, правило за саркастичний коментар до її легковажно-молодечих манер.

- Де місіс Домбі? - питала вона в покоївки.

- Поїхала з дому, мадам.

- Поїхала з дому! Що ж це - вона цурається своєї матінки, Флаверс?

- Господь з вами, мадам! Звісно, ні! Місіс Домбі поїхала прогулятися з міс Флоренс.

- Міс Флоренс. Хто така ця міс Флоренс? Не кажи мені про міс Флоренс. Що для неї та міс Флоренс, порівнюючи зі мною?

Сльози, які от-от були готові пролитися, звичайно спиняли, чіпляючи на неї якусь прикрасу, показуючи їй діаманти чи оксамитно-персиковий капелюшок (вона сиділа у ньому, налаштована до прийому гостей, не один тиждень, перш ніж здужала вийти надвір), і вона тихомирно чекала, аж прийде Едіт, а тільки-но забачивши горде обличчя дочки, зривалася знову.

- Ну, я так і знала, Едіт! - скрикувала вона, трясучи головою.

- В чому справа, мамо?

- Справа! Якби-то я знала, в чому справа. Світ став такий неприродний і невдячний, що я починаю думати,- серця - чи чогось подібного - у ньому явно не лишилося. Для Візерса я рідніша, ніж для тебе. Він набагато уважніший до мене, ніж моя власна донька. Аж жаль стає, що так молодо виглядаю... і взагалі... а то б, може, на мене більше зважали.

- Чого ж ви хочете, мамо?

- О, багато чого, Едіт.

- Хіба ж вам чогось бракує? А якщо й бракує, то самі тому винні.

- Сама винна! - починалося пхикання.- А якою ж матір’ю я для тебе була, Едіт! Подругою від самої колиски! І ти, що нехтуєш мною, що вділяєш мені не більше серця, аніж чужій-чужениці,- таж, Флоренс ти у двадцять разів дужче любиш - я ж бо лише твоя мати і, по-твоєму, можу за день її розбестити! - і ти ще мені дорікаєш, що я сама винна?

- Та нічим я вам не дорікаю, мамо. Чого ви весь час говорите про це?

- Хіба це не природно? Як же мені не говорити, коли я