Домбі і син - Чарльз Діккенс

Едіт кивнула головою, але, виходячи, Флоренс таки зіштовхнулася з гостем. Тим же фамільярним і водночас поблажливим тоном, яким говорив з нею вперше, містер Турбот і зараз якнайлюб’язніше заговорив до неї: сподівається, вона почуває себе добре... Зрештою, й питати зайве, бо вигляд її промовляє сам за себе... ледве мав честь упізнати її вчора - так вона змінилася,- і поки вона, зіщулившись, проходила, притримував двері з затаєним відчуттям своєї влади над нею - відчуттям, якого уся ця запобіглива ввічливість так і не змогла приховати.

Потім він на мить схилився над милостивою рукою місіс Ск’ютон і нарешті вклонився Едіт. Холодно відповівши на поклін, не дивлячись на нього, не сідаючи сама і його не запросивши, Едіт чекала, що він скаже.

Озброївшись панцирем пихи та влади, прикликавши до себе всю незламність духу, вона відчувала, однак, як відбирає їй силу і певність давнє її переконання, що цей чоловік від самого початку знає про неї з матір’ю все щонайгірше, що кожне її падіння у власних очах є для нього таким же очевидним, як і для неї, що він читає в її житті, немовби читав якусь низькопробну книжчину, демонстративно гортаючи сторінки ледь помітними поглядами чи змінами в голосі, зрозумілими тільки їй. І дарма що стояла перед ним горда, що владне обличчя вимагало покори, зневажливо стулені вуста відпихали, груди задихалися від гніву, а темні вії темним віялом прикривали блиск очей, щоб ані промінчик звідти не впав на нього; дарма що стояв перед нею смиренний, благально-скривджений, цілковито покірний її волі,- в глибині-бо душі вона знала, що насправді все було якраз навпаки, що це він брав гору, він був переможцем і прекрасно це усвідомлював.

- Я насмілився просити цього побачення,- сказав містер Турбот,- і дозволив собі покликатись на важливу справу, тому що...

- Мабуть, містер Домбі доручив вам переказати мені його докори,- перебила Едіт.- Він звіряється на вас, сер, до такої незвичайної міри, що я не здивуюся, коли ваша справа в цьому і полягає.

- Я не маю жодних доручень до леді, яка додає слави його імені,- сказав містер Турбот,- Але від свого імені я уклінно прошу цю леді бути справедливою до людини невільної, що чекає на справедливість з її рук... людини, залежної од містера Домбі, і через те невільної. Я благаю вас узяти до уваги мою повну безпорадність минулого вечора й цілковиту неможливість ухилитися від участі, що була мені нав’язана, у вельми прикрому випадку.

- Моя кохана Едіт,- стиха промовила Клеопатра, відводячи від ока лорнет,- це надзвичайно мило з боку містера Як-його-там. І так сердечно.

- Я дозволив собі,- шанобливо-вдячно глянув на Клеопатру містер Турбот,- дозволив собі назвати цей випадок прикрим тільки тому, що він був прикрий для мене, бо я мав нещастя бути присутнім. Така дрібна незлагода між великими людьми... між тими, що кохають віддано й безкорисливо і ладні на будь-які самопожертви, це, в даному випадку, ніщо. Як цілком справедливо і щиро висловилася вчора місіс Ск’ютон, це - ніщо.

По короткій мовчанці, і далі не зважуючись глянути на нього, Едіт спитала:

- А ваша справа, сер?..

- Едіт, крихітко,- сказала місіс Ск’ютон,- таж містер Турбот увесь час стоїть! Сідайте, прошу, любий містере Турбот.

Не відповівши матері, він пильно глянув на горду дочку, немов мав слухатися лише її і чекав дозволу з її вуст. Едіт несамохіть сіла сама й жестом вказала на крісло йому. Ніщо не могло бути холоднішим, погордливішим і образливішим, ніж цей зверхньо-шанобливий жест, але вона бунтувалася навіть проти такої поступки і піддалася тільки з примусу. Цього було достатньо! Містер Турбот сів.

- Ви дозволите мені, мадам,- блиснув він білими зубами до місіс Ск’ютон,- а людина з вашим тонким розумом і почуттями, напевно повірить, що в мене є для цього підстави,- адресувати все, що я маю сказати, місіс Домбі з тим, що вона сама перекаже це вам, своєму найближчому й найкращому другу - після містера Домбі?

Місіс Ск’ютон хотіла було вийти, але Едіт стримала її. Вона хотіла стримати і його - вимогою, щоб говорив відкрито або не говорив зовсім, але він тихенько почав: «Міс Флоренс - та юна леді, яка щойно тут була...».

Едіт промовчала, даючи йому говорити, і тільки тепер глянула на нього. Коли він нахилився, аби бути ближче до неї, демонструючи найвищу повагу, делікатність і два ряди зубів, виставлених у самопринизливій посмішці, Едіт відчула, що охоче вбила б його.

- Міс Флоренс,- сказав він,- було тут недобре. Мені нелегко говорити про це вам, бо при ваших почуттях до її батька, вас, природно, зачіпає все, що пов’язане з ним.- Він завжди говорив виразним і м’яким голосом, але годі описати ту виразність і м’якість, з якою говорилися ці слова - та й будь-які інші, подібні за змістом.- Та хай мені - людині, що по-своєму теж віддана містерові Домбі і незмінно захоплюється ним,- хай же мені буде дозволено, не ображаючи вашої подружньої любові, сказати, що міс Фло, на жаль, була занедбана... її батьком. Чи смію я сказати «її батьком»?

- Я це знаю,- відповіла Едіт.

- Знаєте! - з явно удаваним полегшенням вигукнув містер Турбот.- Гора з плечей звалилася! Чи можу надіятись, що ви знаєте і те, з чого воно почалось? Що це зумовлене його гордощами, тобто його вдачею?

- Можете це оминути, сер,- відповіла вона,- і тим швидше закінчити.

- Я розумію, мадам,- мовив Турбот,- повірте, я чудово розумію, що у ваших очах містер Домбі не потребує ніяких виправдань. Але судіть про мої почуття, виходячи з ваших власних, і даруйте мені мою зацікавленість містером Домбі, якщо вона десь переступить межу й заведе не туди.

Який то був меч в її горде серце - сидіти з ним тут, лицем до лиця, коли він раз у раз тицяє їй в обличчя її облудну присягу перед вівтарем, наче недопитки в гидкій чаші, а вона не сміє ні відвернутися, ні виказати свою бридливість! Який сором, каяття і лють бушували в її душі, коли, випроставшись перед ним у всій своїй красі, вона почувала, що насправді лежить у нього під ногами!

- Міс Флоренс,- вів далі Турбот,- доручена доглядові,- якщо це можна назвати доглядом,- слуг і різних наймичок, в