Тихий Дін - Михайло Шолохов

— Заїзди!—'гукнув він, повертаючись до воріт.

Хведот завів на підвір'я коні. Спіткнувся через корито, кинуте серед двору, вилаявся. Коні поставили під повіткою. Томілін, видзвонюючи зубами, поліз у хату. В буді залишилися Петро і Христоня.

На світанку зібралися їхати. Вийшов з хати Степан, за ним дріботіла древня горбата бабуся. Христоня, запрягаючи коні, пожалів її.

— Ех, бабуню, як тебе зігнуло! Мабуть, в церкві поклони класти зручно, трішки прихилилася — вже й підлога.

— Лебедику мій, отаманче, мені поклони бити, а на тобі собак вішати зручно..; Кожному своє. — Стара суворо посміхнулася, здивувавши Христоню рясною низкою нез'їдених дрібних зубів.

— Чи ти ба, яка зубаста, чиста тобі щука. Хоч би мені на —бідність подарувала десяток. Молодий от, а жувати нічим.

— А я з чим залишусь, хороший мій?

— Тобі, бабцю, кінські вставимо. Однаково помирати, а на, тому світі на зуби не дивляться: угодники — вони ж не з циганів.

— Верзи, верзи,—всміхнувся, вилазячи на бричку, Томілін.

Стара пройшла із Степаном під повітку.

— Которий?

— Вороний, — зідхнув Степан.

Стара положила на землю свій костур і чоловічим, упевнено-дужим порухом підняла коневі зіпсовану ногу. Скрюченими тонкими пальцями довго мацала скіпицю. Кінь щулив вуха, вищиряючи брунатну стріху зубів, присідав з болю на задні ноги.

— Немає полому, козаченьку, немає. Залиш, лікуватиму.

— Чи пуття буде, бабуню?

— Пуття? А хто ж його знає, хороший мій... Мабуть, що буде.

Степан махнув рукою і пішов до брички.

— Залишиш, чи ні?—'Мружилася вслід стара.

— Хай лишається.

— Вона його вилікує: залишив на трьох ногах,—візьмеш зовсім без ніг; Ветинара з горбом знайшов, — реготав Хри-стоня.

XIV.

— ...Тужу за ним, рідна бабусенько. Вочу сохну. Не встигаю спідницю вшивати — щодень все ширша стає... Пройде повз двір, а в мене серце закипає... впала б долі, сліди б його цілувала... мо' причарував чим?.. Поможи, бабусенько! Женити його збираються... Поможи, рідненька. Що коштує — віддам. Хоч останню сорочу скину, тільки допоможи!

Ясними, в мережеві зморшок, очима дивиться баба Дроздиха на Оксану, хитає головою під гіркі слова оповідання.

— Чий же хлопець це?

— Пантелея Мелехова.

— Турків, чи що? . ‘ ,

— Його.

Баба жує запалим ротом, не квапиться з відповіддю.

— Прийдеш, молодичко, зарання завтра. Скоро на світ благословиться, прийдеш. До Дону підемо, до води. Тугу віділл'ємо. Соли візьми жменю з собою з дому. Такеньки.

Оксана запинає— жовтою хусткою обличчя і, зігнувшись, виходить за ворота.

Темна,постать її зникає в ночі. Сухо черкають підошви чи-риків. Замовкають і кроки. Десь, на краю хутора, б'ються і вигукують пісень.

Удосвіта Оксана, що й не спала крізь ніч, уже під Дрозди-шиним вікном.

— Бабусю! .

— Хто там? ;

— Я, бабусю. Вставай.

— Зараз одягнуся.

Завулком спускаються до Дону. Коло пристані, поблизу кладки мокне в воді кинутий передок гарби. Пісок у березі льодисто колький. Від Дону тече вогка, студена імла.

Дроздиха бере кістлявою рукою Оксанину руку, тйгне її до води.

— Соли взяла? Дай сюди. Христись на схід.

Оксана христиться. Злісно дивиться на щасливу рожевість сходу.

— Зачерпни води в жменю. Випий, — командує Дроздиха.

Оксана, вмочивши рукав кохти, напилася. Баба чорним

павуком розкарячилась над лінивою хвилею, присіла навпочіпки, зашептала:

— Студені ключі, із дна текучі... Плоть палаюча... Звірем в серце... Туга-пропасниця... і хрестом святим... — пречиста, пресвята... Раба божого Григорія;—доносилося до слуху Оксані.

Дроздиха посипала сіллю вогку піщану розсип під ногами, сипнула в воду, — рештки Оксані за пазуху.

— Плесни через плече водою. Мерщій!

Оксана вчинила. З тугою і злобою оглянула брунатні щоки Дроздихи.

— Все, або що?

— Іди, люба, позорюй. Усе.

Засапавшись прибігла Оксана додому. В оборі мукали корови. Мелехова Одарка, заспана й рум'яна, поводячи гарними дугами бровей,, гнала до череди свої корови. Вона, посміхаючись, оглянула Оксану, що повз пробігала.

— Здорова ночувала, сусідко?

— Хвалити бога.

— Куди спозаранку моталася?

— Тут в одне місце, за ділом.

Задзвонили до утрені. Розсипчасто й ламко падали мідно-голосі сплески. В провулку ляскав гарапником пастух.

Оксана, кваплячись, вигнала худобу і понесла в сінці цідити молоко. Витерла завіскою руки, з закоченими до ліктів рукавами, думаючи про щось своє, плескала молоком у запінений цідилок.

Вулицею різко зацокотіли колеса. Заіржали коні. Оксана поставила цеберку, пішла глянути в вікно.

До фіртки, притримуючи шаблю, йшов Степан. Випереджаючи один одного, бігли іверхи на майдан козаки. Оксана зібгала в пальцях завіску й сіла на лаву. На ґанкові кроки... Кроки в сінцях... Кроки під дверима...

Степан став на порозі, змарнілий і чужий.

— Ну...'

Оксана, вихляючись всім своїм великим, огрядним тілом, пішла назустріч.

— Бий! — протягуючи сказада вона і стала боком.

— Ну, Оксано...

— Не таюся, — гріх на мені. Бий, Степане!

Вона, вбравши голову в плечі, зщулившись, захищаючи руками лише живіт, стояла до нього обличчям. З тупого спотвореного жахом обличчя дивилися очі в чорних кругах, не моргаючи. Степан хитнувся і пройшов повз. Тхнуло запахом чоловічого поту і полинною дорожною гіркотою від непраної сорочки. Він, не скинувши кашкета, ліг на ліжко..