Тихий Дін - Михайло Шолохов

Оксана, розплескуючи з відер воду на порепаиу землю, похитуючись, підійшла до ґанку. Степан у крислатому брилі запрягав коні в косарку. Поправляючи шлею на кобилі, що дрімала в хомуті, позирнув на Оксану.

— Налий воДи в боклагу.

Оксана, вилила в боклагу відро, обпекла руки об залізні склепані обручі.

— Льоду б треба. Нагріється вода, — сказала дивлячись на мокру від поту спину чоловіка.

— Піди візьми в Мелехових. Не ходи!.. — крикнув Степан згадавши.

Оксана пішла зачинити кинуту навстіж фіртку. Степан, спустивши зіниці, ухопив батіг.

— Куди?..

— Фіртку причинити.

— Вернись, падлюко... Сказано — не ходи!

Вона швиденько підійшлаі до ґанку, хотіла повісити коромисло, але тіпнувшись руки відмовилися служити,—коромисло покотилось по сходах.

Степан кинув на передок брезентовий плащ; сідаючи, розправив віжки.

— Ворота відчини.

Відчинивши ворота, Оксана насмілилась спитати:

— Коли приїдеш?

— Надвечір. Склався косити з Анікушкою. Харчів йому віднеси., З кузні приїде — поїде на поле.

Дрібні колеса косарки, повискуючи, врізаючись в сірий плюш пороху, викотились за ворота. Оксана ввійшла в хату, постояла, притискаючи долоні до серця, і, накинувши хустку, побігла до Дону.

"А що як вернеться? Що тоді?" — обпалила думка. Стала, ніби під ногами побачила глибокий яр, глянула назад і — мало не ристю понад Доном до займища.

Тини. Городи. Жовта мар соняшників, що заглядають сонцю в вічі. Зелена в пробілому цвіті картопля. От шамі-лівські баби, запізнившись, дополюють картопляну ділянку, зігнуті в рожевих сорочках спини, короткі змахи сапої падають на сіру ріллю. Оксана, не переводячи духу, дійшла до Мелехівського городу. Оглянулась і, скинувши петлю відчинила ворітця. Втоптаною стежкою дійшла до зелених шта-хетів сояшничиння... Пригинаючись, залізла .аж у гущавину, вимазала обличчя золотистим квітковим пилком і, підбираючи спідницю, присіла на розшиту березкою землю.

Прислухалась: тиша, аж у вухах дзвонить. Десь угорі самотньо гуде чміль. Порожняві, в щетинястому пушку со-яшничини мовчки смокчуть землю.

З півгодини сиділа, мучаючись непевністю — прийде чи ні, — хотіла вже йти, підвелась трохи, поправляючи під хусткою волосся, коли це протягло заскрипіла фіртка. Кроки.

— Ксанко!

— Сюди йди...

— — Ага, прийшла.

Шелестячи листям, підійшов Григорій і сів поруч. Помовчали.

— В чому це в тебе щока?

Оксана рукавом розмазала жовтий пахучий порох.

— Мабуть і з сояшника.

— Іще ось тут, коло ока...

Витерла. Стрілася погляди. І, відповідаючи на Грицькове німе запитання, заплакала.

— Не сила. Пропала я, Грицю.

— Чого ж він?

Оксана злісно сіпнула комір кохти.'На оголених зарожевілих дівоцьки-міцних персах вишнево-сині часті синці.

— Не знаєш чого?.. Б'є щодня!.. Кров 'висмоктує!.. І ти теж гарний... Напаскудив, як пес, і набік... Всі ви... — тремтячими пальцями застібала кнопки і перелякано, — чи не образився,— дивилася на Григорія, що відвернувся.

— Винуватого шукаєш? — перекусюючи зілинку протягнув він.

Спокійний голос його плеснувся на Оксану окропом.

— Хіба ти не винний? — крикнула запалисто.

— Сучка не схоче, так і пес не скоче.

Оксана закрила лице долонями. Дошкульним розрахованим ударом впала образа.

Кривлячись, Григорій збоку подивився на неї. В долинці, між вказівним та середнім пальцями, просякалася в неї сльоза.

Кривий запорошений в хащах сояшників промінь просвічував прозору крапельку і сушив залишений нею на шкірі вогкий слід.

Грицько не переносив сліз. Він неспокійно засовався по землі, розлючено скинув з холоші брунатну комаху, і знову коротко зиркнув на Оксану. Вона сиділа, не змінивши пози, лише на тильному боці долоні замість однієї вже три слізні протинки котилися наввипередки.

— Чого заходишся? Образив? Оксанко! Стривай но... Зажди, хочу щось сказати.

Оксана відірвала від вогкого обличчя руки.

— Я по пораду прийшла... За що ж ти?.. І так гірко... а ти...

"Лежачого вдарив..," — почервонів Григорій.

— Ксанко... збрехнув слово, ну, не ображайся...

— Я не нав'язуватись прийшла... Не бійсь!

В цю хвилину вона сама вірила, що не за тим прийшла, щоб нав'язуватися Григорію; але, як бігла понад Доном до займища, думала, не усвідомлюючи виразно:

— Значця, скінчилося наше коханнячко? — спитав Григорій і ліг на живіт, спершись на лікті й випльовуючи пожовані під розмову пелюстки березкового цвіту.

— Як скінчилось? — злякалась Оксана. — Як же це? — перепитала вона, намагаючись зазирнути йому в вічі.

Григорій поводив синіми опуклими білками, відводив очі.

Тхнула вивітрена, виснажена земля пріллю, сонцем. Вітер шарз'дів, перелистуючи зелені сторінки сояшникового листу. На хвилину затуманилося сонце, заступлене кучерявою спиною хмарки, і на степ, на хутір, на Оксанину похилену голову, на рожеву чашечку квітки кучерявистої березки впала, вихрячись і упливаючи, димчаста тінь.

Григорій зідхнув, — кінське з вихрипом вийшло зідхання,— і ліг горілиць гріючи лопатки гарячою землею.

— От що, Оксано, — заговорив він повільно, розставляючи слова — смутно, ——'так от, — ссе десь у грудях... Я надумав...

Над городом, повискуючи; поплив скрип гарби.

— Соб, лисий. Цабе! Цабе!..

Оклик здався Оксані такий голосний, що вона ниць1 впала на землю. Григорій, підносячи голову, прошепотів:

— Хустку скинь. Біліє. Як би не побачили.

Оксана скинула хустку. Гарячий вітер, що струмив між сояшниками, затріпав на шиї кучерки золотистого* пуху. Стихаючи поверескувала гарба, віддаляючись.

— Я от що надумав, — почав Григорій і пожвавішав, — що сталося, того ж не повернеш, чого ж тут винуватого шукати? Треба