Тихий Дін - Михайло Шолохов
Оксана, нашорошившись, слухала, чекала, ламала відняту в комахи билинку. Глянула Григорію в обличчя — впіймала сухий і тривожний блиск його очей.
...Надумав я, давай з тобою прикінчимо...
Хитнулась Оксана. Скрюченими пальцями вчепилася в жилаву березку. Роздуваючи ніздрі, чекала кінця речення. Вогонь жаху і нетерпіння жадібно лизав їй обличчя, сушив у роті слину. Думала скаже Григорій: "...прикінчимо Степана", але він досадливо облизав пересохлі губи (важко рухались вони), сказав:
— ...Прикінчимо цю історію. А?
Оксана встала і, натикаючись грудьми на жовті голівки сояшників, пішла до ворітець.
— Оксано! — придушено покликнув Григорій. Протягло заскрипіли ворітця.
Григорій скинув кашкета, щоб не видно було червону околичку, мружачись, подивився Оксані вслід. Не вона йшла, хвацькою якоюсь, хитливою ходою, а інша — чужа й незнайома.
XVII.
За житом — не встигли ще звезти на тік — підоспіла й пшениця. На глинкуватих місцях, на пагорбах жовтів і скручувався. підгораючи лист, пересихало, відживши своє, стебло.
Врожай,—хвалилися люди, — добрий. —Колос дорідний, зерно важке, пухле.
З весни йрихопило хліба східнім суховієм, тому стебло низьке вийшло, порожнє. Солома — нікудишня.
Пантелей Прокопович, порадившись із Іллівною, поклав, що як посватають у Коршунових, відкласти весілля до крайнього Спаса.
По відповідь ще не їздили: тут косовиця надійшла, а тут свята чекали.
Косити виїхали в п'ятницю. В косарці йшло троє коней. Пантелей Прокопович підтесував на гарбі люшню, готував ходи хліб возити. На косовицю виїхали Петро з Григорієм.
Григорій ішов, тримаючись за передок, на якому сидів Петро, супився. Від нижньої щелепи, навскоси до вилиць, тремтливо качалися жовна. Петро знав, що це — вірна ознака того, що Григорій кипить і здатний на всякий безглуздий вчинок, але, посміхаючись у пшеничні свої вуса, піддрочував брата:
— їйбо розказувала!
— Ну, й хай, — мурчав Григорій, прикушуючи пухнастий волосок вусини.
— Іду, — каже, —з городу, чую в Мелехівських сояшниках, .мов би людські голоси.
— Петро, кинь!
— Та-а-ак... голоси. "Я це, мовляв, заглянула через тин..."
Григорій зчаста заблимав очима, посірів з лиця.
— Покинеш? Ні?
—, От, чудний, дай бо доказати!
— Гляди, Петро, поб'ємось,—погрозив Григорій відстаючи.
Петро поворушив бровами і пересів задом до коней, обличчям до Григорія, що йшов ззаду.
— Заглянула, мовляв, через тин, а вони, голуб'ята лежать пригорнувшись. —"Хто?""—питаю, а вона: — "Та Оксанка Астахова з твоїм братком". "Я кажу..."
Григорій ухопив-за держално короткі вила', що лежали на задку косарки, і кинувся до Петра... Той, кинувши віжки, плигнув з сидіння, вильнув наперед до коней.
— Тю, навіжений!.. Сказився!.. Тю! Тю! Диви на нього!..
Вищіривши, мов той вовк, зуби, Григорій кинув вила.
Петро впав на руки, і вила, пролетівши над ним, на вершок увійшли в кремнясту суху землю, задрижали видзвонюючи.
Потемнілий Петро держав за повіддя схвильовані криком коні, лаявся.
— Вбити міг би, наволоч!
— І вбив би!
— Дурень ти. Чорт скажений. От у батька вдався, нестем-нісінький черкесяка!
Григорій висмикнув вила й пішов слідом за косаркою.
Петро поманив його пальцем.
— А йди лишень до мене! Дай но вила!
Він передав у ліву руку віжки і взяв вила за вибілений зубець.
Вперіщив зненацька Григорія вздовж спини.
— Протягнути треба б було! — пожалкував оглядаючи Григорія, що відскочив убік.
За хвилину, закурюючи, глянули один одному в вічі й зареготали.
Христонина жінка їхавши з возом іншою дорогою, бачила, як Грицько запустив вилами в брата. Вона стала на возі, на жито, що коливалося під ногами, але не могла роздивитися, що відбувалось у Мелехових, — застила косарка та коні. Не встигли в'їхати в провулок, гукнула сусідці:
— Климівно! Побіжи, скажи Пантелею туркові, що їхні хлопці коло Татаровської могили вилами попоролися. Зчепились, а Грицько — він же скажений! — як садоне Петра вилами вбік, а цей, тим часом його. Там крови тієї натекло — страх!
Петро вже захрип4 кричати на знуділі коні і заливисто посвистував. Григорій спираючись чорною від пороху ногою в поперечину, спихав з косарки наметені крилами вали... Коні до крови посічені мухами, крутили хвостами і недружньо натягали посторонкй.
На С'ґепу ген-ген аж до блакитних бережків виднокола, копошилися люди. Стрекотіли, чечекали ножі косарок, плямували степ вали скошеного хліба. Перекривляючи погоничів, свистіли в горбках бабаки.
— Іще два загони — і закуримо, — крізь свист крил і перестук ножів крикнув, обертаючись, Петро. Григорій кивнув головою. Обвітрені порепані губи важко було розтуляти. Він зручніше перехвачував вила, щоб легше було скидати важкі ворохи хліба, поривчасто дихав. Мокрі від поту груди свербіли. З-під бриля стікав гіркий піт, попадаючи в очі, їв як мило. Спинивши коні, напилися, й закурили.
— Шляхом хтось верхи біжить, — дивлячись з-під долоні промовив Петро.
Григорій вдивився і вражений підняв брови.
— Батько немов.
— Очманів ти! Чим же він пожене, коні в косарці ходять.
— Він.
— Обігнався, Грицьку!
— їйбо, він!
За хвилину виразно було вже видно коня, що скакав швидким чвалом і вершника.
— Батько... — переполошений затоптався на місці Петро.
— Певне дома щось... — висловив Григорій спільну думку.
Пантелей Прокопович, не доїжджаючи саженів із сто, придержав коня, потрусив ристю.
— ГІе-ре-шма-га-ю-у-у-у... собачі діти... — заревів він ще здалека і розмотав над головою ремінного гарапника.
— Чого він? — остаточно здивувався Петро, засовуючи до половини