Тихий Дін - Михайло Шолохов

До ніг Пантелея Прокоповича підійшов був полащитись рябомизий головатий кіт. Він згорбив спину і дружньо штовхнувся об чобіт. Пантелей Прокопович шваркнув його об лаву і, дивлячись Оксані в брови, крикнув:

— Ти що ж це?.. А?.. Не прохолов чоловіків слід, а ти вже хвіст набік! Грицькові кров спущу за це саме, а Степанові твому напишу!.. Хай знає!.. Ач ти, курва, мать твою суку, мало тебе били!.. Щоб від сьогодні й ноги твоєї не було в мене на подвір'ї. Шашлі заводити з хлопцем, а Степан прийде, та мені ж...

Оксана, звузивши очі, слухала. І раптом безстидно майнула подолом, війнула на Пантелея Прокоповича запахом бабських спідниць і грудьми пішла на нього, кривляючись і скірячи зуби.

— Ти що мені, свекор? А? Свекор?.. Ти що мене навчаєш? Йди свою товстозаду навчай! На своєму дворі порядкуй!.. Я тебе, дідька кульгавого, клишоногого, й зблизька не бачу!.. Забирайся* звідси, не бундючся, мов півень, не злякаєш!..

— Стривай, дурна! ч

— Нема чого стривати!.. Іди, звідкіля прийшов! А Грицька твого захочу — з кістками з'їм і відвіту не знатиму!.. Ось на! Викуси! Ну, любий мені Грицько, ну? Вдариш, чи що?.. Чоловікові напишеш? Пиши, Іхоч наказному отаманові, а Грицько мій! Мій! Мій! Владаю ним і владатиму!

Оксана напирала на сторопілого Пантелея Прокоповича грудьми (билися вони під вузькою кохточкою, мов стрепет в сільці), палила його полум'ям чорних очей, сипала словами — одне від одного страшніші й безсоромніші. Пантелей Прокопович, здригаючи бровами, відступав до виходу, намацав поставлений у кутку костур і, махаючи рукою, задом відчинив двері. Оксана витісняла його з сіней, задихаючись викрикувала, ‘казилася:

— За все життя за гірке відкохаю!.. А там хоч забийте!.. Мій Грицько! Мій!

Пантелей Прокопович, щось булькаючи собі в бороду, зашкутильгав додому.

Грицька він знайшов у світлиці. Не кажучи й слова, дістав його костуром вздовж спини. Григорій, вигнувшись, повиснув на батьківській руці.

— За що, тату?

— За діло, со-ба-а-а-чий сину!..

— За що?

— Не капости сусідові! Не сором батька! Не тягайся, цуцик!— хрипів Пантелей Прокопович, таскаючи по світлиці Григорія, намагаючись видерти костура. ч

— Бити не дамся! — глухо сопнув Григорій і, стиснувши зуби, видер костура. Об коліно його — і хряп!..

Пантелей Прокопович сина по шиї тугим кулаком.

— На сході зашмагаю!.. Ах ти, чортове насіння, прокля-я-а-тий син! — сучив він ногами, наміряючись ще раз ударити,— з Мартою-дурепою оженю!.. Я тебе вивалашу!.. Ач, ти!..

На галас прибігла мати.

— Прокоповичу, Прокоповичу!.. Прохолонь трошки!.. Стривай!..

Але старий розійшовся не жартома: підніс раза жінці, перекинув столика з швацькою машиною, і, навоювавшись, вилетів на двір... Не встиг Григорій скинути сорочку з роздертим у бійці рукавом, як двері гучно грюкнули, і на порозі знову буряною хмарою з'явився Пантелей Прокоповик.

— Женити собачого сина!.. — він по-конячому стукнув ногою, вперся поглядом у м'язисту спину Грицькову. — Оженю!..

Завтра ж поїду сватати. Дожив, що через сина в вічі' глузують!

— Дай сорочку одягнути, потім ожениш.

— Оженю!.. З дурною оженю!.. — Грюкнув дверима, по ганку проторохкотіли кроки і стихли.

XI.

За хутором Сетраковим у степу лавами вишикувалися вози з брезентовими будами. Невидано швидко виросло містечко, білодахове й акуратне, з рівними вуличками й невеличким майданчиком у центрі, де походжав вартовий.

Табори зажили звичайним для травня місяця щорічно-одноманітним життям. Ранками команда козаків, що вартувала на випасі коні, приганяла їх.до табору. Заходило чистіння, сідлання, переклик, муштра. Гучно покрикував завідувач табору, штаб-офіцер, галасливий військовий старшина Попов, метушився військовий пристав, горлали, муштруючи молодих козаків, їх урядники. За горбком сходились в атаках, хитро оточували й обходили "ворога". Стріляли по цілі з дробівниць. З козаків молодші охоче змагались в рубанні, старші — відкручувались від занять.

Люди хрипли від спеки й горілки, а над довгими шерегами критих возів тік пахучий хвилюючий вітер, здалека свистіли ховрашки, степ манив далі' від житла та диму вибілених куренів.

За тиждень до виходу з таборів до Івана Томіліна приїхала жінка. Привезла домашніх пухких калачів, всяких гостинців і купу хутірських новин.

Другого дня вдосвіта поїхала. Повезла від козаків челяді Й близьким вітання, накази. Тільки Степан Астахов нічого не переказував через неї. Напередодні захворів він, лікувався горілкою і не бачив не тільки, жінки Томіліна, а й цілий білий світ. На муштру не поїхав; на його прохання фельдшер кинув йому кров, поставив на груді тузінь п'явок. Степан в самій спідній сорочці сидів під колесом своєї брички, — кашкет з білим чехлом мастився, витираючи коломазь — відставивши губу дивився, як п'явки, вп'явшися в опуклі півкулі його грудей,. набухали чорною кров'ю, збільшувалися.

Поруч стояв полковий фельдшер, курив, проціджуючи крізь рідкі зуби тютюновий дим.

— Легшає? '

— Від грудей тягне. Серцю, либонь, просторіш...

— П'явки — перший лік!..

До них підійшов Томілін. Моргнув.

— Степане, слово сказати б хотів.

— Кажи.

, — Ходім на часинку. ,

Степан, крякнувши, підвівся, відійшов з Томіліним.

— Ну, викладай.

— Баба моя приїздила... Нині поїхала.

— А...

— Про твою жінку по хуторі подейкують...

— Що?

— Славлять недобре.

— Ну?

— З Грицьком Мелеховим сплуталася. У відкриту.

Степан, полотніючи, рвав з грудей п'явки, давив їх ногою.

Останню розчавив, застібнув комір сорочки, ніби злякавшись чого, знову розстібнув... Білі, мов крейду їв, губи не знаходили спокою: тіпаючись, розлазилися в безглузду посмішку, їжились, збираючись у синювату грудку... Томіліну здавалось, що Степан жує щось тверде, неподатливе на