Тихий Дін - Михайло Шолохов

З Клечальної почали косити луки. З раннього ранку зацвіло займище святковими бабськими спідницями, яскравим шитвом завісок, барвами хусток. Виходили на косовицю всім хутором зразу. Косарі та громадянці прибиралися мов на храм. Так повелося здавна. Від Дону до далеких ольхових зарослів ворушилися і зідхали під косами спустошувані луки.

Мелехови спізнилися. Виїхали на косовицю, коли на луках була вже мало не половина хутора.

— Довго спиш, Пантелею Прокоповичу! — гомоніли припо-тілі косці. .

— Не моя провина, бабська! — посміхався старий і підганяв волів плетеним з сириці батогом.

, — Доброго здоровля, односуме! Припізнився, браток, припізнився... — хитав головою, мантачачи край дороги косу, високий у брилі козак. у

— Мо' трава пересохне?

— Клусом поїдеш — встигнеш, а то й пересохне. Твоя ділянка в якому місці?

— А під Червоним яром.

— Ну, поганяй рябих, а то не доїдеш нині.

— Вони у мене й клусом бігають.

Ззаду на гарбі сиділа Оксана, затушкавши від сонця все обличчя хусткову. З вузької залишеної для очей щілини вона дивилась на Григорія, що сидів проти неї, дивилась байдужо й сувсро. Дарка, теж запнута й причепурена, звісивши з гарби ноги, годувала довгою в прожилках груддю немовля, що засинало на руках. Докійка підскакувала на полудрабку, щасливими очима розглядаючи луки й стрічних по дорозі людей. Обличчя її веселе, торкнуте сонцем і круг перенісся ластовинням, мов промовляло: "Мені весело і гарно від того, що день, підсинений безхмарним небом, теж веселий і гарний: від тою, що на душі отакий самий спокій та чистота. Мені радісно, і більш я нічого не хочу". Пантелей Прокопович, натягаючи на долоню рукав б'язевої сорочки, витирав піт, що набігав з-під козирка. Зігнута спина його, щільно облита сорочкою, темніла мокрими плямами. Сонце наскрізь пронизувало сивий каракуль хмар, спускало на далекі срібні над-

Ч і

дінські гори, степ, займище і хутір віяло димчастих зломлених променів.

День перекипав у спеці. Обсмикані вітром хмарки повзли в'яло, не переганяючи волів Пантелея Прокоповича, що пленталися дорогою. Сам він важко підносив батога, помахував ним, мов би вагаючись: вдарити по гострих волячих крижах чи ні. Воли, видно, розуміючи це, не прискорювали ходу, так само повільно, помацки переставляли клішнюваті ноги, мотали хвостами. Куряно-золотистий з жовтогарячим полиском сліпак крутився над ними.

Луки, викошені коло хуторських гарманів, світліли блідо-зеленими плямами: там, де ще не зняли траву, вітрець кошлатив зелений з блискучою черню трав'яний шовк.

— Ось наша ділянка, — махнув батогом Пантелей Прокопович.

— Від лісу починатимемо? — спитав Григорій.

— Можна і з цього краю. Тут я глаголь вирубав лопатою.

Григорій розпряг знуджені воли. Старий, виблискуючи сергою, пішов шукати відзнаку — вирублену накраю глаголь.

— Беріть коси, — небавом гукнув він, махаючи рукою.

Григорій пішов, приминаючи траву. Від гарби по траві

потік за ним хвильний слід. Пантелей Прокопович перехри-стився на біленький стручок далекої дзвіниці, взяв косу. Горбатий ніс його блищав, мов свіжо-полякований, в западинах чорних щік томилася випарина Він посміхнувся, разом викривши у вороній бороді незліченну кількість білих змочених слиною рясних зубів, і наміривсь косою, повертаючи зморшкувату шию праворуч. Саженне півколо знесеної трави лягло йому під ноги.

Григорій йшов за ним слідом, примруживши очі, стелив косою траву. Попереду розсипаною райдугою цвіли бабські завіски, але він шукав одну, білу з мережаною крайкою; оглядався на Оксану і, знову приміряючись до батьківського кроку, махав косою.

Оксана невідступно була в його думках; напівзаплющивши очі, в думках цілував її безсоромно та ніжно, проказував їй не знать звідки набіглі на язик гарячі й німі слова, потім відкидав це, ступав разуючи — раз, два, три, пам'ять підсовувала уривки спогадів: "сиділи під вогкою копицею... в ян-долі гудів бугай... місяць над займищем... і з куща в калю-жину рідкі краплі отакечки ж — раз, два, три... гарно, ах гарно як!.."

Коло табору засміялися. Григорій оглянувся: Оксана, нахилившись, щось казала Дарці, що лежала під гарбою, та замахала руками, і знову обидві засміялися. Докійка сиділа на війї, тонесеньким голоском співала.

"Дійду до отого-о кущика, косу помантачу", — подумав

Григорій і відчув, як коса пройшла через щось мастке. Нахилився подивитись: з-під ніг з писком пошкутильгало в траву маленьке дике каченя. Коло ямки, де було гніздо, валялося друге, перетяте косою надвоє, інші кулюкаючи розсипалися по траві. Григорій поклав на долоню перерізане каченя. Жовто-брунате, десь недавнечко вилуплене з яйця, воно ще таїло в пушку живе тепло. На плискатому розкритому дзьобику рожевий пухірчик кровиці, бісеринка ока хитро примружена, дрібне тріпотіння гарячих ще лапок. Григорій з раптовим почуттям пекучої жалости дивився на мертву грудочку, що лежала в нього на долоні.

— Що знайшов, Грицуню?..

По викошених ручках, підстрибуючи, бігла Докійка. На грудях у неї метлялися дрібно заплетені коски. Кривлячись, Григорій кинув каченя, злісно махнув косою.

По обіді баби почали громадити. Скошена трава в'яла і сохла, повіваючи густим дурманливим ароматом. Обідали похапцем. Сало та козацька присяга — відкидний кисляк, привезений з дому в торбі — весь обід.

— Додому їхати нічого, — сказав за обідом Пантелей Прокопович,— хай воли попасуться в лісі, а завтра, як підбере сонце росу, докосимо.

Смеркало, коли кинули косити. Оксана догребла останні ручки, пішла до табору варити кашу. Весь день вона злісно висміювала Григорія, дивилась на4 нього ненависними очима, ніби мстилася за велику незабутню кривду. Григорій, похмурий і якийсь злинялий, погнав воли напувати до Дону. Батько наглядав за ним та Оксаною весь час. Неприязно поглядаючи ,на Григорія, сказав:

— Повечеряєш, а потім стережи воли. Гляди, в траву не пускай. Сіряк мій візьмеш.

Дарка положила під гарбою дитину і з Докійкою пішла до лісу по хмиз.

Над займищем по чорному недосяжному небі вибочившися