Тихий Дін - Михайло Шолохов

— Спасибі за вісті.

— Хотів попередити... Ти звиняй... Так, мовляв, і так вдома...

Томілінжалісливо ляскнув себе по холоші й пішов до нероз-сідланого коня. Табори в гамі голосів. Приїхали,, з рубання козаки.

Степан хвилину якусь стояв, розглядаючи зосереджено й суворо чорну пляму на кашкеті. На чобіт йому лізла здихаючи напіврозчавлена п'явка.

XII.

Залишалось півтора тижні до приходу козаків з табору.

Оксана шаленіла в пізньому гіркому своєму коханні. Не вважаючи на загрози батька, Григорій, таючись, уходив до неї з вечора і повертався світанком.

За два тижні він вимотався, мов кінь, що зробив надсильний пробіг. Від неспаних ночей брунатна шкіра його обличчя відбивала синню, з запалих орбіт стомлено дивились чорні сухі очі. Оксана ходила не запинаючи обличчя хусткою, жалібно чорніли глибокі ями під очима; припухлі, злегка вивернуті, жадібні губи її неспокійно й задирливо сміялись.

Такий незвичайний і одвертай був шалений їх зв'язок, так несамовито горіли вони одним безстидним полум'ям, людей не соромлячись і не таючись, марніючи й чорніючи з лиця на очах у сусідів, що тепер на них, зустрічаючись, чомусь стидалися люди дивитися.

Григорієві товариші, що перш кепкували з нього за той його зв'язок із Оксаною, тепер, зійшовшись, мовчали, в товаристві Григорія ніяково зв'язано почували себе. Баби, в душі заздрячи, судили Оксану, зловтішалися, чекаючи приходу Степана, лудились, поривані звірячою цікавістю. Навколо розв'язки плелися їх домисли.

Коли б Григорій ходив до жалмерки Оксани, удаючи, що ховається від людей, коли б жалмерка Оксана жила з Григорієм, зберігаючи це у відносній таємниці і в той же чає не цуралася б інших, то в цьому не було б нічого незвичайного, що, прикро впадає в вічі. Хутір погомонів би і перестав. Але вони жили майже не ховаючись, в'язало їх щось велике, неподібне до короткого зв'язку, і тому на хуторі вирішили, що це — злочинно, незвичайно, і хутір прижухнув, ницо вичікуючи: прийде Степан — вузла розв'яже.

В світлиці над ліжком напнутий мотуз. На мотузочку нанизані білі й чорні порожні, без ниток, коточки. Висять для краси. На них ночлігують мухи, від них же до стелі прядиво павутиння. Григорій лежить на голій прохолодній Оксаниній руці і дивиться під стелю на ланцюжок коточків. Оксана другою рукою, — загрубілими— від роботи пальцями — перебирає на закинутій, голові Григорія шерсткі, мов кінський волос, кучерки. Оксанині пальці пахнуть сиродоєм; коли повертає Григорій голову, носом тикаючись Оксані під пахву, — хмелем невиїйумуваним б'є в ніздрі гострий, солодкуватий баб'ячий піт.

У світлиці, крім дерев'яного фарбованого ліжка з різьбленими шишками по краях, стоїть коло дверей кована містка скриня з Оксаниним посагом та одягом. На покуті — стіл, церата з генералом Скобелевим, що мчить конем на схилені перед ним торочені прапори, два стільці, вгорі образи в паперових ясно-вбогих авреолях. Збоку на стінці засиджені мухами фотографії. Група козаків,—чубаті голови, випнуті груди з ланцюжками від годинників, оголені лізка палашів, — Степан з товаришами ще з дійсної служби. На вішалці висить неприбраний Степанів мундир. Місяць видивляється у віконну прорізь, недовірливо намацує дві білі урядницькі лички на наплічниках мундира.

Оксана зідхаючи цілує Григорія вище перенісся, на розвилку брів.

— Грицю, колосочку мій...

— Чого тобі?

— Лишилося дев'ять день...

— Ще не швидко.

— Що я, Грицю, робитиму?

— Хіба знаю.

Оксана стримує зідхання й знову пестить і розбирає сплутаний Грицьків чуб.

— Вб'є мене Степан... —не то питає, не то стверджує вона.

Григорій мовчить. Йому хочеться спати. Він насилу роздирає повіки, що вже злипаються, просто над ним міниться синню чорнота Оксаниних очей.

— Прийде чоловік, надісь, кинеш мене? Побоїшся?

— Мені що його боятись, ти — жінка, ти й бійся.

— Зараз з тобою я не боюся, а серед дня роздумаюсь і острах мене бере...

Григорій позіхає, перекочуючи голову, каже:

— Степан прийде — це не штука. Старий он мене оженити збирається.

Григорій посміхається, хоче ще щось казати, але почуває,— рука Оксанина під його головою якось ураз в'яло м'якне, втискується в подушку і, дрігнувши, за мить знову дебелішає, стає, як і перше.

— Кого засватали? — приглушено питає Оксана.

— Лише збирається їхати. Мати казала, либонь, до Кор-шунових, їхню Наталку.

— Наталка... Наталка дівка гарна... Дуже гарна... Що ж, женись... Якось бачила її в церкві... Вбрана добре була...

Оксана говорить швидко, та слова розповзаються, не доходять до слуху, неживі й безбарвні слова.

— Мені її вроду за халяву не класти. Я б з тобою одружився.

Оксана рвучко висмикує з-під голови Григорія руку, сухими очима дивиться у вікно. На дворі жовтавий нічний холодок. Від повітки важка тінь. Сюрчать коники. Над Доном гудуть бугаї, похмурі басовиті звуки пнуться крізь одинарне віконце в світлицю.

— Грицю!

— Надумала що?

Оксана хапає неподатливі, скупі на ласку Грицькові руки, притискає їх до грудей, до холодних помертвілих лиць, кричить стогінливим голосом:

— Нащо ти, проклятий, прив'язався до мене? Що я робитиму?..' Гри-и-и-цьку!.. Душу ти мені виймаєш!.. Загинула я... Прийде Степан — як відвітуватиму?.. Хто за мене заступиться?..

Григорій мовчить. Оксана тоскно дивиться на його гарний хрящуватий ніс, на вкриті тінню очі, на німі губи... І враз прориває греблю стриманосте потік почуття: Оксана шалено цілує обличчя його, шию, руки, цупку, кучеряву порість на грудях. В проміжках, задихаючись, шепоче, і тремтіння її відчуває Григорій.

— Грицю, друженьку мій... Рідний... геть подаймося. Любий мій! Кіньмо все, ходімо. І чоловіка і все кину, аби ти був... На шахти підемо, далеко. Кохатиму тебе, жаліти... На