Якщо вірити в диво... (збірка) - Олійник Галина
Іні та Ані помчали за ним, наздоганяючи… І Тея – теж… Чарівні черевички несли її над стежками, кущами й деревами – до святкового столу, що на галявині.
Там було ще багато всякої смакоти. Мама, тато, дідусь і бабуся, а також гості, що ще не встигли порозходитися, про щось гомоніли і пили чай.
– Прощавайте! Мені час додому! – мовила Тея, по черзі обійнявши їх всіх.
– Зажди! Я тебе проведу! – гукнув Малюш.
Мешканцям Лісочудовії дуже сподобалась ця земна дівчинка...
– Не забувай нас! Щасти тобі, Теє! – з легким смутком промовляли вони на прощання.
На Лісочудовію опустився вечір. Сонце томливо котилось за обрій, таємничо розсипаючи між дубів прощальні багряні промені. Тея поспішала. Чарівні черевички несли її над похмурими лісовими стежками. Малюш не відставав – линув поряд.
– Стривай! – раптом вигукнув. Зупинився, дістав зі своєї великої кишені жолудь і подав його Теї. – На! Це тобі на згадку!
– Спасибі, друже! – сказала дівчинка і помітила на жолуді дірочку. Якийсь із жучків пробуравив його наскрізь. – А ти бачив? Цей жолудь – щасливий! Його можна нанизати на ниточку… й носити на шиї…
– Авжеж! – весело сказав хлопчик і вмить витягнув зі своєї білої свитки нитку. – Ось, бери! Вона слугуватиме довго, – зауважив він. – Прощавай, Теє! Бажаю тобі великого щастя!
Сказавши це, Малюш струснув головою і, коли його волосся розпушилось, здійнявсь у повітря.
– Ти ж не забудь загадати бажання! – нагадав він їй, а сам розкрив долоньку і підкинув свою квіточку високо в небо.
Бузкову, маленьку… її підхопив переднічний вітерець і поніс над задумливим лісом. Малюш все далі стрибав по верхівках дерев і вже невдовзі був вдома.
– Який хороший друг! Цікаво, чи ми ще зустрінемось? – вимовила дівчинка.
– Зустрінетесь! Якщо залишишся тут, у Лісочудовії, – тихо озвались дуби. А за ними кущі і трава.
– Лісочудовія, Лісочудовія – зелений рай!
Теє, не вагайся – з нами залишайся, – промовляли вони.
– Ні, – відповіла дівчинка. – Я не можу залишитись! Вдома мене чекають мама і тато… Але я повернуся... – сказала вона.
– Ні, Теє… Ми є свідки…
Ти не повернешся… Хоч квітка, Що ти тримаєш шанобливо, Здійснити може це бажання.
Один лиш раз… Одне бажання… – видихнули дуби і сказали:
– Квіточка, яку ти тримаєш в руці, – особлива, вона не зів'яне доти, доки ти не загадаєш бажання.
Довкола скоро стемніло.
– Як же тепер я знайду те місце, де ростуть два старезні дуби? – розхвилювалася Тея, – Адже там – шафа… І кімната…
– Не хвилюйся! – озвалися її черевички і, вдарившись один об один, засяяли, як два зелені ліхтарики.
– Ой! Ви так яскраво сяєте! – раділа дівчинка.
– Сяємо! Ми ж чарівні! – мовили черевички.
Тея більше не боялася темного лісу. Смарагдові черевички осяювали шлях і несли до заповітного місця.
І ось… попереду показалися два велетенські дуби. Ті ж самі... Між них дівчинка побачила маленьку сяючу цятку… Вона ставала все більшою і яскравішою.
Поки Тея дивилася на неї – дуби зникли, а її черевички перестали світитися. Довкола зробилось дуже темно. І раптом перед очима виникла сяюча смужка.
– Здається, я знову опинилася в шафі, – сказала дівчинка, коли крізь щілину дверцят побачила світло від кришталевої люстри.
Зраділа і вийшла із шафи. Посеред кімнати так само – на одній товстелезній нозі – стояв стіл, навкруг нього дружнім хороводом вишикувалися стільці… Тея підійшла і сіла на один із них. Але сидіти одній за таким великим столом виявилося зовсім нецікаво. Вона підвелася, поставила стілець на місце і враз помітила на підлозі свої кросівки: один лежав посеред кімнати, інший – в кутку.
– Не хочу перевзуватися! – сказала вона і відвела від них погляд.
І тут… щось негадане і незриме їй дало зрозуміти, що черевички їй не належать, і вона повинна негайно роззутися.
Ох… як же не хотілося дівчинці їх скидати! Та все ж…
Після того, як вона це зробила, гарненькі смарагдові черевички самі стали в шафу.
Тея причинила дверцята. Та, коли обернулась… То… ні великого круглого стола зі стільцями, ані люстри, ні оксамитових стін та і самої загадкової кімнати наче і не було. Навколо стояли їй знайомі з дитинства бабусині меблі… А на підлозі лежали її кросівки: один – посеред кімнати, інший – в кутку.
Стрілки настінного годинника злічували час – маленька була на трійці, а велика – на п'ятірці. В кімнаті було світло і затишно, а за вікном сяяло сонце.
– Невже минуло лиш кілька годин? – сплеснула долонями Тея і підійшла до годинника – перевірити, чи він справний. – Цокає! Цок-цок-цок, – повторила за ним. – Невже мені все привиділося? – промовила вона до себе і зайшла у сусідню кімнату.
– Так і є! У підлозі величезна діра! – вигукнула Тея і, вдивляючись в її темний отвір, задумалась. Насправді усе це трапилося з нею чи ні?
Напевно б дівчинка там стояла і досі, якби не квіточка чарівного бузку.
Згадавши про неї, Тея поглянула у свої вологі долоні.
У них нічогісінько не було.
– Привиділося… Все чисто привиділося! – розчаровано зітхнула і підійшла до вікна. На підвіконні лежало і виблискувало кругленьке дзеркальце, яке вона колись шукала і не ніяк не могла знайти. – Так ось де воно! – зраділа Тея і вже хотіла покласти його до кишені, як помітила у ній жолудь, полотняну нитку і квіточку бузку.
– Ні! Таки ж не привиділось! – сказала і обережно взяла пальчиками сизу квіточку. – Бажання... Лише одне бажання... – звучали в думках, наче відлуння, слова.
– Що ж загадати? Іграшки в мене є... В школі все добре... Друзів багато... – роздумувала дівчинка… І тут вона пригадала Малюша і всіх жителів Лісочудовії, яким було так багато літ.
Звісно, Теї дуже хотілось ще хоча б один раз потрапити у Лісочудовію.
Але, загадавши таке, вона зостанеться там назавжди.
– Одне бажання… Лише одне… Що ж загадати? – повторювала вона. А потім поглянула на комод, де стояв портрет її бабусі... – Як прикро, що
люди старіють і помирають. Хоча… Так! Так! Я знаю, що загадати! – щасливо вигукнула Тея і легенько доторкнулась вустами чарівної квіточки.
– Хочу, щоб люди ніколи не переставали робити добрі справи і мріяти!
Так… Дівчинка промовила ці слова. Їй хотілось, щоб всі жили довгодовго… Так само, як і мешканці Лісочудовії. Бо саме таким було її найбільше бажання.
На годиннику була четверта година. Тея поклала квіточку між сторінок своєї улюбленої книжки. А потім дістала з кишені дірчавий жолудь, що подарував їй Малюш, ниточку… Зробила підвіску. І, надівши її, вирушила додому.
15.09.16 р.
Завжди вибачайся і вибачай
В одному казковому місті жила стара чаклунка. Вона була дуже самотньою. Ніхто до неї не приходив, не телефонував… Хоча колись було все інакше. Тоді була вона юною, веселою і мала
чарівний голос. Її спів линув чарівним відлунням по місту. Один молодий поет почув його, закохався… Він запропонував красуні "руку і серце", і вони одружилися.
…Та з роками ласкава дівчина зробилась холодною. Вона й забула, коли востаннє посміхалася, говорила приємні слова, прибиралася в домі і готувала для коханого вечерю. Цілими днями вона лежала на канапі та читала підручники з магії. Чоловік це бачив. Сам прибирався в домі, готував їжу, був люблячим і уважним. Але що б не зробив він, що б не купив – їй не подобалося.
Минали роки. Дружина робилася все сварливішою, все прискіпливішою… Чоловік не витримав і покинув її, відправившись у омріяну кругосвітню подорож.
Ніхто не міг догодити чаклунці – ні родичі, ні сусіди. А сталося все через те, що з малку вона на всіх ображалася і нікого не вибачала. Так тривало завжди. За своє довге життя чаклунка нікого жодного разу не простила.
Напевно, вона і не вміла прощати… так само, як і вибачатись за те, що мала необережність і сама когось ненавмисно образити.
Чаклунка сумувала. Одна жила у маєтку, що дістався їй від прабабці… і вже й не пам'ятала, як давно в її домі з'являлися гості.
Та ось… одного дня хтось-таки прийшов до її порогу.
– Шер-шур-шор, – почулося від вхідних дверей.
– Невже про мене згадали? – зраділа вона й пішла відкрити.
Тільки-но відчинила двері, як до будинку вбігла величезна вухата миша.
– Куди!.. Куди!.. Геть, бридке створіння! – кричала чаклунка. Але миша не зважала – бігала кімнатами, ніби хазяйка.
– Та я… Та я тебе… перетворю зараз на попіл! – вигукнула бабця і вимовила заклинання: – Ні-за-що, ні-ко-ли, грин-жоли, ба-на-бу-ра, бджо-ли!
Дивиться, а миша не перетворюється на попіл. Сидить і уважно слухає, що то за слова вона каже.
– Ні-за-що, ні-ко-ли, грин-жоли, ба-на-бу-ра, бджо-ли! Ні-за-що, ні-ко-ли, грин-жоли, ба-на-бу-ра, бджо-ли! – повторювала стара, але на мишу це ніяк не діяло.
Схопила тоді вона швабру. І, намагаючись дістати мишу, почала лупцювати нею об підлогу. Гупала, та марно. Тільки втомилась.
– Та ну тебе! – глянула сердито на мишу і лягла – перепочити. Крізь сон чаклунка відчула, як хтось тихесенько лоскоче їй п'яти, піднімається все вище, вище… По спині, потім по руці і вмощується на грудях. Приємне тепло нагадало старій її дитинство.
– Невже я… ця маленька дівчинка, що зловила сонячний промінь і пригорнула до себе, – прошепотіла вона крізь сон. Потім відкрила очі і побачила мишу, що, скрутившись калачиком, солодко спала у неї на грудях.
– А-а-а-а! – заверещала стара. – Без запрошення вбігла… Ще й спиш на мені!?! Геть, нахабо! – вигукнула, схопила віник і мерщій за мишею, що стрибонула на підлогу і сховалась за шафу. – От… дістану й дам патериці! – приказувала чаклунка, шурхаючи віником за шафою... А тоді знов промовила заклинання (хотіла перетворити мишу на сміття). – Ні-за-що, ніко-ли, грин-жоли, ба-на-бу-ра, бджо-ли! – повторювала вона і не розуміла, чому не діють чари?
Дістала тоді стара із шафи товстелезну книгу, відкрила її...
– Авжеж… Все роблю вірно! За інструкцією, – упевнилась і закрила книгу. – Що ж діється сьогодні? – не розуміла. А потім вирішила, що їй необхідно набратися сил – тобто поспати.
Їй це вдалося. Миша тихенько сиділа за шафою.
Відтоді миша не часто з'являлася чаклунці на очі. Іноді вибігала з-за шафи, чим дуже її дратувала.
"Чому не діє заклинання? Можливо, щось інше спробувати начаклувати?" – розмірковувала стара.
– Хочу полуничного морозива… З'явись! – вигукнула і звично промовила: – Ні-за-що, ні-ко-ли, грин-жоли, ба-на-бу-ра, бджо-ли!
Перед нею на круглому столику з'явилася креманка з полуничним морозивом.
– О! Вийшло! – зраділа чаклунка.
