Якщо вірити в диво... (збірка) - Олійник Галина
А потім збагнула, що ластівки уже відлетіли.
Руде ні про що не жаліло. Співало на проводі пісеньки. Кружляло у небі, пірнаючи в хмари… Врешті опускалось і щасливо гойдалося на гілочках пожовтілої черемхи. Надмірна увага дятла, ґав, горобців і синиць більше його не бентежила.
"Що вдієш… у мене руді крильця, спинка і хвостик. Навіщо перейматися тим, що ти не в силі змінити? Хіба ж не краще милуватись навколишнім світом?".
Осінь. Гаї одягалися в золото. Ластів'я бачило, як сумно линуть у теплі краї журавлі, лебеді, гуси, качки… Й не знало, що буде далі, бо ніколи не бачило зиму. Воно раділо кожному ясному дню, милуючись синім-синім, осіннім небом, що простяглося над його рідним краєм.
– Яке щастя – завжди бути вдома! – визнавало Руде, спостерігаючи за горобцями, синицями, сойками, голубами та ґавами, які стрибали з гілки на гілку, ласуючи сухими ягідками черемхи.
Дні і ночі зробилися холоднішими… Мошви на березі ставало все менше і менше... Вдарив перший мороз, і з дерев опало останнє листя. Тихо…
непомітно за дощами й туманами минула осінь.
Зима запорошила снігом стежки і дороги, дихнула сизим морозяним вітром… Біла мошкара, що люди звуть снігом, виявилася холодною і не смачною. Ластів'яті увесь час хотілося їсти, затишне гніздечко не захищало від холоду… І йому довелося шукати тепліший куточок.
Раптом під стріхою Руденьке помітило покинуте горобцями житло – із пуху, сухої трави та решток соломи… Забралося туди… зігрілося. А потім
помітило, щілину… І опинилося на горищі.
Там, серед пилу і павутиння, було безліч сухих мух, комарів, метеликів, шашелю...
– Яке гарне місце! – раділо Руде, втамувавши голод. Хоча надалі так не налягало на їжу, не знало, як довго триватимуть холоди, і з'їдало лиш декілька мошок.
На горищі було краще, ніж на вулиці. Ластів'я назбирало міллю посічених клаптиків, що лишились від вовняної свитки і біля комину зробило собі кубельце. Там було гарно, як у раю! Комин постійно дихав теплом...
Вдень Руде літало по горищу… дивилося крізь віконечко на засніжений двір, стрибало з крокви на крокву… А довгими синіми вечорами й зимовими ночами слухало, як завиває хуртовина, як стугонять гіллям голі яблуні, і скрипить, сумуючи за теплом, стара черемха.
Так минали зимові місяці...
Якось на горище забралася мишка. Побачила ластів'я, здивувалася…
– Що ти тут робиш? – пискнула. – Ластівки ж відлетіли ще восени!
– Так, відлетіли… – сказало руде.
– А ти… чому не з ними? – спитала мишка.
Ластів'я не сказало нічого…Той, хто ніколи не залишав рідний дім, не зрозуміє…
– Скоро весна! – весело сказала мишка, так і не дочекавшись від нього відповіді.
– А звідки ти про це знаєш? – раптом спитало Руде.
– Звідки… звідки… Знаю! – мовила вона і через дірочку в стелі покинула горище.
Їжі вистачило до весни. Зима, що виявилася для перелітного птаха справжнім випробуванням, скінчилась. Крізь маленьку шибку вливались яскраві промені сонця, і горище пашіло теплом.
З вулиці доносився дзвін щасливих синиць… і тиха чарівна мелодія.
– Що це за музика? Що це за дзвін? – прислухалось Руде. І, знайшовши щілину, покинуло горище і невдовзі визирнуло з-під стріхи.
А там… Ласкавий вітер підхоплював і розносив по світу срібну музику талої води. Зі стріхи падали краплі… Вони сяяли, співали, сміялись… стрімко линучи до землі…
Всюди танув сніг. Довкола грайливо жебоніли народжені від сонця і криги струмки. Весняне тепло лагідно торкнулося крихітного ластів'яного серця. Ластів'я розправило крила і полетіло назустріч сонцю.
Красиво пробуджувалася земля… пахли набряклі бруньки… радістю бриніло небо… Серед розмаїтих пташиних ключів, що вертали з далекого вирію, ластів'я виглядало свою родину.
І коли зашелестіли в повітрі гостренькі крильця, і над краєм покотився галас ластів'яної радості, Руде відчуло себе по-справжньому щасливим.
Все своє довге життя незвичайне ластів'я не розлучалося з рідними… Воно стало дорослим, і його стали кликати Дядьо Рудий.
Він завжди був щасливий і радів, коли на світ з'являлися нові допитливі ластів'ята, яких він вчив мудрості:
– Не має значення, яка в тебе зовнішність… Головне, що ти – є!
09.11.2015 р.
Осіння казка
еред лісу, на пагорбі, височіє дуб.
З давніх-давен кремезний велетень спостерігає за плином життя: за тим, як уночі сяють зорі, як народжується світанок, і по-
чинається новий день; як травицю вмиває роса, і промені сонця зливаються з пахощами лісових квітів. Дуб радіє, зачувши, як сперечаються краплі дощу, коли бачить веселку, і стежить, як пори року яскраво змінюють одна одну: весна – зиму, весну – літо…
Як і зазвичай, після літа настала осінь. Листя на дубі пожовкло, обсипалися жолуді... Духмяне опадаюче листя підхоплює вітерець: розносить по
лісу і розповідає усім, що не за горами зима. Вигуки ґав губляться в таємничому листяно́ му шепоті... Ніщо не порушує тишу.
Міцним вузлуватим гіллям дуб-старожил тягнеться вгору, щоб почути,
про що мріє небо…
– Воно мріє про те, що і я, – промовив він і побачив, як над його розлогою кроною у далекий ірій летять останні перелітні птахи… Це були лебеді. В їх голосах чувся смуток.
– До весни! До весни! – кричали вони на прощання.
Весна… – зелене щастя землі. Почувши про весну, дуб радо зашумів… посміхнувся своїми зморшками... і пригадав пісню шпака.
Коли настає весна, шпак повертається з теплих країв і на найвищій гілочці дуба з ранку до ночі насвистує свої веселі мелодії… Адже колись дуб приютив його у своєму дуплі…
Дуб все пригадував… мріяв… і не помітив, як настала ніч.
Зоряне небо віщувало гарну погоду. І дійсно, новий день видався теплим і сонячним. Неймовірно! На порозі зима, а з-під опалого листя визирає молоденька травичка й питає:
– Невже настала весна?
– Ні, зелененька… Весна не приходить слідом за осінню… Не промине й тиждень як настане зима, – сказав мудрий дуб, і травичка сховалася під килимом прілого листя.
Та через тиждень зима не настала. Минув другий тиждень… третій… четвертий… А довкола – затишно, тепло… У повітрі мерехтить павутиння… У паволоці хмарин сяє сонце… І дуб вже який день зі свого високого пагорба виглядає зиму.
І хоча вночі зорі стверджували, що настав грудень, яскраві верхівки лісу свідчили про те, що осінь і досі лишається в краї.
– Все йде не так… – зашумів дуб, зачувши подих теплого вітру, що нісся з оберемком лісових пахощів.
– Як поживаєте, дідусю-дубе? – запитав вітер. Дуб заскрипів, зітхнув і сказав:
– Скільки живу, а такого не бачив! Чому не приходить зима?
– Певно, через осінь… – видихнув вітер і додав. – Я бачив, як вона ходила стежками, весело фарбувала дерева, пускала у небо павутиння… Та, здається, це було ще в жовтні…
– Дивно… Невже вона заблукала?! – похитав головою дуб.
– Схоже, що так… Полечу і знайду її! – вигукнув вітер і майнув над узліссям… над лісовими стежками… галявинами… Побачив зайця й питає:
– Зайчику, ти знаєш кожне деревце, кожен кущик у лісі… Чи не бачив ти осінь?
– Ні, не бачив. А що трапилось? – поцікавився зайчик.
– Ще тиждень тому, – сказав вітер, – мала прийти зима: запорошити стежки, вкутати снігом дерева, скувати льодом річки й озера… Але вона не прийшла, бо осінь ще тут. Певно, вона заблукала.
– О, ні!.. А як же моя біленька зимова шубка?.. Літня мені вже набридла, – засмутився заєць і пострибав між кущами й деревами теж шукати осінь.
Вітер полинув далі... На одній із галявин побачив лося і запитав його:
– Лосю, чи не бачив ти осінь?
– Бачив! – відповів лось. – Вона прямувала на зелену гору... Але це було давно. Невже заблукала? – спитав і голосно затрубив.
Лісові звірята почули, як трубить лось… Поприбігали. І, дізнавшись, що осінь не покинула край, засумували. Їжачок, жабка та вуж лише тепер зрозуміли, чому їм ніяк не вдавалося заснути, щоб до весни дивитись яскраві сни. Білочка, єнот та куниця навіть образилися на осінь. Бо це через неї не приходить зима… А їм так хочеться викачатися у сніжку.
Усім хотілось, щоб настала зима. Тільки лисиця слухала, як вони журяться, і раділа.
– Дурненькі! Навіщо вам здалася зима? – казала вона. – Чи й не радість – сніг? Якщо він не випаде, то мисливець ніколи не знайде нас по слідах… Не знаю, як ви, а я люблю життя і свою м'яку, яскраву – в колір осені – шубку.
Звірята не знали, що й думати... Їм теж не хотілося, щоб мисливець їх знайшов по слідах. Та якщо осінь зостанеться – не настане зима… А за нею й весна не прийде… з вирію не повернуться перелітні птахи… А раз не буде весни, то й не буде літа.
Дуб сумно похрускував вітами, дивився навколо й казав :
– Невже так буде завжди?! – старому велетню найдужче хотілося, щоб настала зима… А за нею – весна… Адже щовесни до нього з теплих країв повертається шпак. З ним дуб ніколи не почувався самотнім.
– Охо-хох! – зітхав дуб на весь ліс.
Всі шукали осінь: і звірята, і птахи, і метелики, і жучки… Окрім лисиці. Цілий день шукали: і в лісі, і в лузі, і в полі… Та не знайшли. Увечері ж зібрались вони під дубом, на пагорбі – відпочити. І бачать, як лисиця кудись біжить.
– Куди ж вона поспішає? – вітер полетів слідом за хитрункою.
А вона… й не чує – біжить до болота. Прибігла. Біля великого пня, що стримить край болота, зупинилась… І зникла під коренем.
Довкола стемніло. На небі засяяли зорі. І лисиця висунула з-під кореня писок… і вилізла. Але не сама.
– Виходь! Подихай свіжим повітрям... – казала вона своїй полонянці.
– Відпусти! Мені пора покинути цей край і відійти в Казку дитячих снів, – благала змучена осінь.
– Не відпущу! А будеш суперечити – з'їм! – пригрозила лисиця, а потім ласкаво сказала: – Та я ж добра… А ти наївна… Пішла зі мною вночі – фарбувати в помаранчевий колір болото… Повірила, що я тобі допоможу? Але ж я – лисиця! Хитрість – моя вдача!
Вітер уже хотів з усіх сил загудіти, злякати лисицю… А тоді… Діждав, поки вона сховала осінь глибоко під пеньком, закидала хід хмизом, мохом… і побігла в ліс.
Вітер закружляв навколо пенька, розгорнув мох, відкидав хмиз… І осінь вийшла на волю.
– Осінь знайшлася! Осінь знайшлася! – летів і вигукував вітер. Дуб зрадів, звірята, пташки, і всяка комашня – зраділи.
– Де вона? Де була увесь час? – питали.
– Під корчем, що біля болота! Лисиця її там тримала, – сказав вітер і додав: – Вона не бачила, що я за нею стежив і звільнив осінь.
