Якщо вірити в диво... (збірка) - Олійник Галина
Спокійно, залишаючи безліч відтінків своєї щирої вдачі, на захід котилося сонце. Це було так красиво, що хлопець спинився. Перехожі проходили, а він все стояв на стежці і дивився на важке надвечірнє сонце.
– Юначе, Ви заблукали? – хтось спитав з перехожих.
– Та ні… Я просто дивлюся... – замріяно мовив Леле.
Певна річ, він не знав міста і йшов навмання, відчуваючи поклик свого крилатого серця… І був щасливий, що може перебувати серед усіх цих людей… Бачити їх, чути… пізнавати…
Попереду виднівся майданчик. Прикрашений яскравими кульками, стрічками, гаслами… Там були люди. Їх було багацько, і вони гомоніли про те, що скоро розпочнеться музичний концерт, кошти від якого підуть на утримання притулків для бездомних тварин.
"Напевно, це щось дуже цікаве", – подумав Леле. Дожидаючи, доки концерт розпочнеться, він спостерігав за оточуючими: хтось розмовляв, хтось замріяно дивився на сцену, хтось читав книжку, хтось переглядав щось у своєму смартфоні, а хтось, так само, як і він, усіх роздивлявся.
І от… концерт розпочався. Зазвучала приємна музика. Вона звеселяла, зачаровувала усіх… і летіла ген-ген за вітром над клумбами, алеями, поміж дерев, будинків… і губилася в настіж відчинених вікнах квартир.
Після концерту хлопець задоволений і натхненний почимчикував далі.
Довкола царював вечір. Сонце встигло сховатися. Воно ніби потонуло у морі широких вулиць і мовчазних будинків… Гомін міста поступово стих. Леле і незчувся, як промайнув день.
Він йшов і думав: як добре бути людиною. Аж раптом у глибині таємничих алей спалахнуло райдужне сяйво. Воно чарівно танцювало на тлі вечоріючого довкілля, пульсуючи веселими барвами. Від нього линули чарівна музика і плескіт води.
– Живий водограй! – вигукнув Леле, коли підійшов. Він був у захваті! Нестримна вода танцювала, ласкаво жебоніла, співала, переливаючись усіма кольорами веселки.
– Це співочий фонтан! – почулося поряд. І Леле обернувся. – Це лише фонтан! – запевняла його приємна жінка, яка стояла поруч і теж милувалася. А потім неквапно пішла.
Леле ж продовжував милуватися фонтаном... А тоді й сам пішов.
Він гуляв задумливими вулицями… Бачив, як таємничо вони поринають у духмяне чорничне марево, стаючи прохолодними і могутніми… Дерева накинули собі на плечі безмежжя густого, стемнілого неба і земних сподівань… У дворах, у вікнах будинків вмикається світло… Вдовж алей і шосе дружно спалахують ліхтарі, що вишикувалися і стоять, мов стрункі вартові.
– Ну от… Нарешті місто заспокоїлося і стало таким чарівним, – замріяно зітхнув Леле і відчув аромат цього незвичайного дня, що в цю мить прощається зі світом.
Звісно, будуть нові дні. Але цей… він розтане… загубиться серед яскравих зірок, залишивши на згадку лиш дотик відлуння.
Настала ніч. На місто опустилася темрява… Вгорі святково й неквапно засяяло зорями небо… Прекрасне і загадкове!
Непомітно текли години. Леле блукав освітленими вулицями… Відчував теплий подих землі, шляхів, алей… Слухав, як сонно, у сповненій ніжних пахощів ночі… серед трави… серед клумб озиваються щасливі цикади...
І ось… несподівано чарівну нічну тишу пронизав дівчачий вереск. Леле озирнувся... Якийсь парубок схопив дівчину і не хотів відпускати.
– Відпусти її! – вигукнув Леле і кинувся заступитись за дівчину.
– Що треба, малий? – озвався до нього той парубок.
– Відпусти, кажу! А то… – пригрозив Леле, наставивши кулаки.
– Боксер чи що? – здивовано кинув грубіян і додав: – Вона мені подобається… Хто ти такий, щоб вказувати?
– Це мій друг! – озвалася дівчина, випорснувши з настирних обіймів.
– Друг? А я його чомусь раніше не бачив поряд з тобою…
– То було раніше! – сказала вона. Потім посміхнулася, взяла Леле за руку, і вони пішли.
Леле почувався незвично і навіть дивно. Його переповнювала гордість, сміливість і якесь незрозуміле… приємне відчуття…
– Прошу вибачення, що так сказала… – промовила дівчина.
– Він зробив Вам боляче? – спитав Леле.
– Трохи! – кивнула дівчина і допитливо подивилася на свого рятівника, який був меншим за неї.
– Я чув, як Ви назвали мене своїм другом… – стиха зауважив він і несподівано, навіть для самого себе, спитав: – А чи погодитесь, якщо я Вас проведу додому?
– Так! – відповіла дівчина і сказала: – Мене зовуть Леся!
– А мене Леле. Радий нашому знайомству!
Вони йшли, розмовляли… Леле був радий, що Леся не питала, чому в нього таке незвичне ім'я, а розповідала про свою роботу в кафе, про те, що вона частенько повертається додому в такий пізній час… А ще – про те, що навчається в коледжі і любить фотографувати… Леся сказала, що давно мріє побачити світ з висоти пташиного польоту.
"Це ж треба! – здивувався Леле. – Її мрія вказує на те, що вона хоче стати птахом". Він помітив, що люди, коли мріють, дуже нагадують птахів... Такі ж щасливі… окрилені…
"А я вмію літати! Я – птах!" – так і хотів він сказали… Але втримався. Лише поглянув у виразні Лесині очі і мовив: – А знаєш… Твоя мрія може здійснитись!
– А ти цікавий! Хоча й зовсім юний, – зауважила вона, осяявши його свою щирою усмішкою.
Ось так, приємно спілкуючись ішли вони нічними алеями… І врешті опинились біля одного із будинків.
– Ось я і вдома! – промовила Леся, дістала із сумочки олівець, маленький аркушик і стала щось на ньому писати.
– Це номер мого телефону, – сказала вона. – Візьми… Я чекатиму твого дзвінка!
Хлопець узяв. Він знав, що таке телефон. І цілий день, походжаючи вулицями міста, навіть спробував зателефонувати з одного вуличного телефону…
– Спасибі тобі, Леле! – промовила Леся, легенько доторкнувшись його руки, і зайшла у під'їзд
Леле ж пішов далі. Безлюдні вулиці, алеї, шосе вільно розкинулись, казково зачаїлись у променях ліхтарів. Над містом нависла приємна тиша. І хоча Леле був дуже втомлений, він ішов… Дивився на зоряне небо, слухав, як час від часу щасливо зітхають будинки… А тоді… зупинився і задивився на стрункі, як свічі, тополі, що відчайдушно сягали ввись, і упізнав вулицю… клумбу… алею…
Попереду показався знайомий парк. Його ліхтарі яскраво виринали у хмарах духмяного листя…
Леле знову опинивсь серед парку. Блукаючи його алеями, повз квітів, освячених сльозами Землі… серед задумливих дерев… він чув, як вітер грається листям, як десь у цій незвіданій тиші озвалась сова, як поміж кленів пролетів кажан… А довкола – у росянистій траві, не зважаючи на шурхіт, що народився від його кроків, котяться хвилями серенади цикад.
За день хлопець так находився! Сівши на лавку, він і не зчувсь, як заснув.
На світанку його розбудив двірник.
– Це ж треба було так звечора погуляти, що заночувати просто неба – на лавці! – підсміювався він, підмітаючи.
Леле засоромився. Хотів усе пояснити двірнику… Та облишив, щоб не промовитись, що він – птах.
Двірник підмітав алеї, відходив все далі, а Леле сидів на лавці і дивився йому у слід.
Парк знову став чистим. Відрадно зітхнули вдячні дерева, заспівали пташки, і в росі забриніли перші промені сонця.
– Доброго ранку, місто! Доброго ранку! – радісно промовив Леле. Аж раптом почулося, як десь у глибині парку воркують голуби. Він підхопився і поспішив до голуб'ятні.
О цій порі голуби вже не спали. Побачивши знайомого підлітка, вони злетілись до нього.
– Доброго… Доброго ранку! – воркуючи, промовляли голуби.
– І вам доброго ранку! – привітався Леле і розповів їм про те, якими цікавими і такими різними насправді є люди.
Голуби слухали. Ні про що не питали (бо не хотіли, щоб він пішов геть). Лише зацікавлено воркували, топталися кругом нього, а потім щасливо затріпотіли крилами, злетівши в повітря… Красиво і так легко голуби злітали вище дерев… кружляли у небі і віталися з сонцем.
– Я теж так можу! – весело крикнув Леле і розбігся, розкинувши руки… Але в нього не вийшло. Він стояв, збентежено оглядав свої руки... дивився на голубів, що майстерно кружляли на тлі ранкового сонця… і йому так захотілося знову стати собою – стати птахом.
Досхочу покружлявши, голуби опустились до нього і запитали:
– А ти так не хочеш?
– Хочу! – зізнався Леле.
– Так лети! Лети в небо!
Голуби дружно воркували, ходили навкруг хлопця... А він все мовчав, дивився на сонце і з нетерпінням чекав Благозная.
Той, як завжди, до парку прийшов пообідні. Леле побачив його здаля… Підбіг... Благознай відразу впізнав у веселому худорлявому хлопцеві щось нестримне, лелече…
– Ну, як ти, мій допитливий друже? Чи пізнав людей зблизька? – запитав він.
– Так! Люди – вони незвичайні… – радо промовив Леле і продовжив: – Вони дуже схожі на птахів. Так само радіють, так само сумують, вірять, надіються… Мені до душі їх життя і це місто… Але я так хочу стати знову лелекою… і злетіти високо-високо в небо.
– Все вірно! Так і повинно бути! – сказав Благознай. – Треба завжди залишатись собою! – зазначив він і, нахилившись до хлопця, тихо продовжив: – Увечері, як стемніє, підійди до того ж крислатого клена і, роздумуючи про те, чого хочеш, дочекайся світанку. Коли ніч зотліє у світанковій заграві, ти знову станеш лелекою. На згадку про те, що ти був людиною, у тебе зостанеться вміння розуміти людей, – сказав Благознай, дістав з кишені печиво, і вони разом стали пригощати голубів. А потім цей добрий чоловік пішов.
Увечері, коли сонце сховалось і довкола почало смеркати, Леле підійшов до старого клена. Під його розлогим гіллям він цілу ніч роздумував про те, як знову стане лелекою. Леле здогадався, звідки у Благозная взялося вміння розуміти мову птахів.
Адже і він теж був колись таким юним і допитливим… Він так любив голубів, що одного разу захотів дізнатись, чим вони живуть? Де літають? Про що думають? Обернувшись на голуба, він злетів високо-високо в небо і побачив, що його рідне місто – не більше за світ.
Леле зрозумів, чому Благознай не такий, як усі.
Коли ніч стала сивою, і перші промені сонця заграли над містом, юний Леле перетворивсь на лелеку і полетів у небо.
Він кружляв… линув до сонця, що здіймалося все вище над світом… і так голосно курликав, що своєю лелечою радістю заполонив усе місто.
І його помітили люди. Ті, що уважно дивляться під ноги, кудись увесь час поспішають... Мріють і не здогадуються, як це просто – вміти літати.
29.06.15 р.
По той бік веселки
І хто ж не любить влітку гуляти після дощу? Міряти калюжі і струмки?
От і Софійка після теплої літньої зливи вийшла на вулицю.
