Якщо вірити в диво... (збірка) - Олійник Галина

– Якби ти тільки знав… – промовив він до Янненхтана, – як мені не хочеться покидати Світ Ангелів!

– Вірю… Але ти мусиш повернутись, щоб зробити світ кращим, – пояснив йому ангел. – ТВОРИ ДОБРО! І ти знову потрапиш сюди. Звісно, це буде не скоро. Бо для того ти повинен зробити дуже багато добрих справ і пронести через все життя у своєму серці істинну радість. І… коли настане час – ти знову сюди повернешся і зостанешся назавжди, ставши одним із нас. А поки що… Прощавай, друже! – промовив ангел і провів хлопця до сходів.

Сходинки були такими ж крутими, огорнуті м'яким, теплим сяйвом… І він ступав ними, притримувався рукою за пасма ликовини і врешті опинився внизу. Коли вийшов з дупла – сходи зникли. Так, наче їх там ніколи і не було.

– Розтали… – з сумом вимовив хлопчик і несподівано на землі побачив білу пір'їнку. Підняв її і прошепотів: – Спасибі, ангеле!

Саша поспішав додому. Йому здавалось, що минув цілий день. Щасливий, він біг луговою стежкою… І відчував, і леліяв у своєму дитячому серці істинну радість.

15.05 – 05.06.15 р.

Так просто – поглянути в небо

Над гамірливим містом, у безхмарному ранковому небі кружляв лелека. Йому, юному мешканцю лісу, було дуже цікаво подивитись на місто, що жило іншим, незрозумілим для нього життям.

Тим більше, що він зовсім недавно навчився літати.

З висоти він бачив як мчать по шосе машини, як вулицями поспішають перехожі: хто в магазин, хто на ринок, хто на зупинку, хто на роботу або по інших справах… А хтось йде до храму, верхівка якого виблискувала серед похмурих багатоповерхових будинків.

Всі так поспішали, що й не помічали прекрасного лелечого польоту… Хоча для цього треба лише підвести очі.

– Агов! Погляньте, як я літаю! Агов… Подивіться вгору – я тут! – гукав лелека, намагаючись перекричати гуркіт машин.

"Які ж незрозумілі створіння ці люди! Біжать і біжать… Певно, їхнє життя значно цікавіше, аніж моє... раз вони не помічають, як я кружляю", – роздумував птах, приземляючись в парку на затишній галявині серед декоративних кущів.

Зелена паркова тиша… Мрійливі відвідувачі… Матусі з малюками… Одна з матусь помітила лелеку, підійшла ближче...

– Який великий птах! Петрику, дивись! – промовила вона до свого маленького сина.

– Ну, нарешті! Дякую, що помітили хоч зблизька, – процокотів лелека. І всі, хто були неподалік, стали підходити і, обступивши, роздивлятися, а також фотографувати.

– Це лелека! Незвично бачити його тут, – почулося з натовпу.

Така надмірна цікавість збентежила лелеку, і птах полетів у глиб парку – на голуб'ятню.

– Ой! Ви тільки погляньте, хто прилетів до нас! – перемовлялися голуби, дещо налякані його зростом. Зазвичай до них прилітали горобці та ґави.

– Доброго дня, птаство! – привітався лелека.

– Доброго… Доброго дня! – дружно промовили голуби.

– Які ж цікаві ці міські люди, – зауважив лелека. – Кружляв над ними – не помічали, а тільки-но приземлився – позбігалися, обступили, тицяють пальцями, наче ніколи не бачили живого лелеки.

– Так і є! – сказали голуби. – Нас теж не помічають, коли кружляємо... А бачать, коли топчімося у них під ногами… Тоді вони пригощають нас крихтами хліба або соняшниковим насінням. Ми ласуємо, а люди посміхаються, тішаться… Вони звикли до нас… А ти для них – справжня диковинка.

– Диковинка?! – засмутився лелека. – От невезіння! А мені так хотілося побути серед них. Щоб пізнати їх краще, зблизька… З висоти я бачу лише, що вони біжать… біжать…

Голуб, що мав схожого на листя каштану хвоста, поглянув на сонце і сказав:

– Скоро тут з'явиться Благознай… Він завжди приходить до нас о полудні.

– Це людина? – поцікавивсь лелека.

– Так. Але він незвичайний: знає мову птахів, все помічає і розуміє.

Сонце здіймалось все вище, котилось на південь. Його гарячі промені вбирала земля, будинки, вулиці, алеї… Трава і квіти хилилися до землі… А кущі і дерева дарували легку прохолоду, відкидаючи недалеку тінь.

– Он він! Іде... – зраділи голуби.

Побачивши лелеку, що на одній нозі стояв на даху голуб'ятні, Благознай здивувався. Адже лелеки живуть у затишних місцях на узліссі або край села.

– Вітаю вас, мої крилаті друзі! – привітався він і сказав: – Бачу, до вас завітав цікавий гість... Скільки сюди приходжу, а лелеку бачу уперше.

– Я прилетів з лісу… що за полями, луками, річками… – ген-ген звідси, – озвався лелека. – Я чув, як мої батьки говорили про місто. Що воно велике, незрозуміле, сповнене висотних будинків, машин, шуму і метушні.

– Так і є! Чого-чого, а шуму і метушні у місті вистачає, – сказав Благознай і, дивлячись на нього вгору, посміхнувся й додав: – Я живу неподалік. І дня не минає, щоб я не прийшов помилуватися парком і навідати голубів.

– І як Вам вдається? – дивувався лелека, розглядаючи його з голуб'ятні. – Ви й справді знаєте мову птахів?

– Та якось вивчив, – кинув Благознай.

– Дивовижно! – захоплено мовив лелека. – Ви не такий, як вони, – показав він крилом на відвідувачів, що вдалині гуляли алеями. – Не дикуватий і нікуди не поспішаєте, як мені здалося...

– Приємно, що ти про мене так думаєш, друже… Хоч дехто вважає мене диваком, – відповів Благознай.

"Диваком? Напевно, це означає не схожим на всіх", – подумав лелека і якимось чином відчув, що Благознаю він може повідати все, що на серці.

– Якби ви тільки знали, як мені хочеться познайомитися з людьми! – промовив лелека. – Побути хоч трішечки серед них… дізнатись, чому вони увесь час поспішають? Але як це зробити, щоб вони не збігалися натовпом, я не знаю.

– Розумію тебе, юний лелеко, – сказав Благознай. – Колись і мені було дуже цікаво дізнатись – про що гомонять птахи? Чим живуть? Про що мріють? От саме відтоді я і розумію пташину мову, – зазначив він, і тихо покликав: – Спускайся, лелеко! Розповім тобі дещо.

Лелека злетів з голуб'ятні. Підійшов до Благозная і відчув: той хоче повідати йому щось таємниче.

– Бачиш… вдалині старого крислатого клена... – прошептав Благознай. – Підійди до нього… і, роздумуючи про своє бажання, дочекайся заходу сонця. Коли тіні розтануть у сутінках, твоє бажання здійсниться! Тільки нікому про це не розказуй.

Благознай дістав із кишені печиво, покришив і став пригощати лелеку і голубів. Вони скупчилися біля крихт і не помітили, як Благознай пішов.

Поласувавши, голуби полетіли на свою голуб'ятню, а лелека пішов до старезного клена, що ріс у гущавині парку… Під його розлогою кроною він роздумував про своє бажання.

Багряне вечірнє сонце котилось за обрій… Його промені вогненнорожевою хвилею заливали вікна висотних будинків, що вишикувалися навколо парку і зашарілись на пишні шати дерев. Коли тінь від заповітного клена розчинилася в сутінках – лелека перетворився на худорлявого підлітка.

О, як він радів своїй новій подобі! Розумів, що ніхто з людей ніколи не здогадається, хто він насправді.

Настала ніч. Він ліг на м'якій траві… Та був у такому захваті, що не міг заснути. Нарешті… дочекався світанку… і побіг до голуб'ятні – похвастати перед голубами.

– Доброго ранку, мої крилаті друзі! – весело привітався.

Голуби здивувалися, бо так з ними вітався лише Благознай. А це – якийсь білявий хлопчик, якому на вигляд років дванадцять.

– Доброго… Доброго ранку! – воркували голуби. – Здається, ми бачилися раніше... – голуби обдивлялися його з усіх боків і намагалися пригадати, де і коли вони бачили цього хлопця?

– Та це ж я – лелека! Не взнаєте чи що?

Почувши це, голуби так здивувалися… сплеснули крилами…

– Як же ти став людиною? Де подівся твій довгий дзьоб? Куди зникли крила? – допитувалися вони.

Та лелека мовчав. Він пам'ятав прохання Благозная: нікому про це не розказувати. А голуби все питали: – Як? Як? Як так сталося?

І, коли він пішов звідти, вони якийсь час летіли за ним... А потім повернулися на свою рідненьку голуб'ятню.

Хлопець з лелечою душею ходив вулицями міста. Він дивився на перехожих, що поспішали, і не зважали на нього… прогулювався дворами багатоповерхівок... А потім, на дитячому майданчику, помітив невеличкого хлопчика.

– Привіт, – якось само злетіло з вуст, коли підійшов.

– І тобі… привіт! – озвався малий і з подивом підвів оченята. – Хто такий? Звідки йдеш?

– Я Леле… – недоказав він, схаменувшись. Це ж треба! Ледь не видав свою таємницю!

– Що за Леле? Ім'я таке чи що? – не зрозумів малий.

– Так, ім'я… А як тебе звати?

– Микитка! Хочеш, підемо на стадіон?

– Чом би й ні! – відповів Леле. – Ходімо! Малий весело взяв його за руку, і вони пішли.

На стадіоні грали у футбол. Микитка і Леле сиділи на лаві, поряд з такими, як і вони – глядачами, і стежили за м'ячем, що летів то в одні ворота, то в інші.

– "Го-о-л! Го-о-л!" – час від часу вигукували гравці у синьому… у червоному одязі... Леле дивився і все соромився запитати: що це за така гра? І чому одні і глядачі, і гравці радіють, а інші – сердяться.

І хоча гра скінчилась, він так нічого й не зрозумів.

Микитка майнув до гравців – попросити м'яча, щоб поки ті перевдягатимуться, трохи пограти з Леле.

– Будеш на воротях! – скомандував малий.

– Добре! – погодивсь Леле. Він стояв на воротях, а малий вправно забивав йому голи.

– Напевно, ти піддаєшся! Так скоро… і скільки голів... Я ні з ким так не грав! – радів Микитка і хотів ще пограти, але треба було повертати м'яч. – Пограємо іншим разом! – вигукнув і поглянув у бік свого двору. – Здається, мене кличе мама… Ще зустрінемось! Бувай, Леле!

– Бувай!

І Леле пішов далі – до перехрестя, яке він бачив з висоти.

Там було шумно. По шосе мчали машини. Він стояв на узбіччі, розгублено дивився то вліво, то вправо і не знав, як перейти на інший бік вулиці. Машини все їхали… їхали… А він стояв і чекав.

Нарешті вони роз'їхалися. Леле став переходити шлях... Аж тут з'явилися інші машини. Вони спинялися перед ним і несамовито сигналили. Знервовані водії щось кричали...

Жінка, що йшла тротуаром, побачила, як він переходить дорогу, спинилась і схвильовано вигукнула:

– Юначе! Нащо ж так ризикувати життям? Он же – пішохідна зебра! Подивившись ліворуч, хлопець побачив смугасту стежку: машини пе-

ред нею спинялись, і люди спокійно собі переходили.

– Дякую, що підказали! – промовив Леле і, перейшовши дорогу, попрямував вулицею.

Йшов… Дивився на високі будинки… кіоски, вітрини… І опинився перед торговельним центром.