Якщо вірити в диво... (збірка) - Олійник Галина

– Хай моє ім'я буде таким гарним, як квіти, що квітнуть у нашім саду.

– Ми не чули, щоб так називали дівчаток. Та, якщо ти так хочеш, то хай так і буде.

Мальвочка підросла. Її віддали до школи. Там вона старанно навчалась, а вдома допомагала батькам. З татком – доглядала квіти, а з мамою – вчилась художньому ремеслу.

Увечері, коли довкола поночіло, і з'являлися зорі, вони разом виходили на подвір'я – помилуватися їхнім сяйвом. І, коли з неба падала зірка, чоловік та жінка не загадували нічого… А тільки дякували небу за те, що воно почуло їхнє щире і земне – взаємне бажання.

Звісно, у казках трапляються всілякі дива!

Але якщо хтось лінуватиметься розчісуватися, забуватиме чистити зубки і буде не акуратним та вередливим, то можна сказати з точністю, що такий хлопчик, а можливо, і дівчинка можуть перетворитися на мавпеня.

Жовтень 2013 р.

Кораловий перстень

На краю села, біля річки, жила дівчина.

Одного літнього дня вона вирушила до лісу по липовий цвіт. Та коли ішла з дому, то не помітила темну хмару, і в лісі її застав

дощ. Вона сховалась під дубом і звідти спостерігала, як дощ полоще дерева, кущі, й чекала, коли він нарешті скінчиться.

Несподівано у верховітті дуба почувся шурхіт. Дівчина підвела очі й побачила селезня. Він промайнув повз неї і впав на землю. Дівчина підхопила його і помітила, що в нього поранене крило.

– Де ж ти так поранився? – промовила вона і почула:

– Я твоя доля… Я твоя доля… Я твоя доля…

"Певно, почулось", – подумала, а потім помітила в дзьобі у селезня перстень. Взяла його. Одягнула на палець. Кораловий перстень виявився трішечки завеликий, і вона поклала його у кишеню.

Дощ скінчився. Дівчина нарвала липового цвіту і поспішила додому. Їй жаль було пораненого птаха, то ж вона взяла його із собою.

Прийшла… І стала думати, куди ж його посадити? У курник нести не хотілося… То ж вона увійшла до хати, посадила селезня у куточку... А сама дістала з кишені кораловий перстень, помилувалася ним і сховала у скриньку.

Дівчина полюбила селезня. Куди б не йшла, брала його із собою.

Увесь час їй чулися одні і ті ж самі слова "Я твоя доля" і думка надіти кораловий перстень. Та вона знала, що він завеликий, і не спішила діставати зі скриньки… А потім і взагалі – забула за нього.

Довго доглядала дівчина селезня. Його крило поступово зрослося…. І він здійнявсь над подвір'ям… над хатою… і полинув... Увечері ж… повернувсь на подвір'я.

Минав час, а селезень жив у дівчини.

– Лети, любий селезню… на волі краще… Лети… – гладячи його шовкове пір'ячко, приказувала вона.

І от одного ранку селезень здійнявся у небо і полетів... На подвір'я він більше не повернувся.

Дівчина сумувала, бо звикла до нього. Увесь цей час їй снився один дивний сон. Снився далекий берег, море і квіти. Снився і селезень. Він летів над морськими хвилями і, коли опускався на берег, перетворювався на гарного парубка, що дивився на неї і промовляв:

– Я твоя доля… Я твоя доля… Я твоя доля…

Якось уранці дівчина вийшла на ґанок. Дивиться, а над подвір'ям пливе темна хмара… От-от розпочнеться дощ! Згадала вона тоді про кораловий перстень… Дістала його зі скриньки… Перстень був якраз на її пальчик.

У ту ж саму мить дівчина відчула, як з нею коїться щось незвичайне: вона зменшилася, замість носа з'явився качиний дзьоб, шкіра вкрилася пір'ям, руки перетворились на крила… Дівчина стала качкою! Знялася у небо і полетіла услід за дощовою хмарою. Коли хмара зависла на вершині гори, опустилася і вона.

На світанку хмара попливла далі, і качка полетіла за нею.

Хмара пливла, сунулася над світом, а потім перетнула широке море і розтала. Качка опинилася в чарівному далекому краї. Тільки-но опустилась на берег, як її крила перетворились на руки… пір'я облетіло… Дівчина знову стала собою. Вона упізнала цей далекий чарівний берег, що бачила уві сні...

Раптом до неї прилетіла чайка.

– Нарешті ти тут! – промовила вона до дівчини і покликала за собою.

– Куди ми поспішаємо? – питала дівчина.

– До о-о-н того маєтку, – показала чайка і сказала: – Селезень, якого ти виходила, насправді – не селезень… А молодий пан, що мріяв зустріти дівчину – добру і щиру. Якось прийшов він до моря. Саме в той час над морем насунула темна дощова хмара. Хвилі здійнялися і викинули на берег кораловий перстень. Красень його підійняв. І коли надів на палець – пе-

ретворився на селезня й полетів за дощовою хмарою. Минув час, і юнак повернувся. Але так і зостався селезнем, бо залишив перстень тобі. Коли його крило загоїлось – перстень став тобі впору. Надівши його, ти б перетворилась на качку, і ви удвох – прилетіли б сюди. Довго він чекав тебе на березі моря… А тоді засумував і занедужав.

– Що ж це за перстень такий? – поцікавилась дівчина.

– Не знаю, – сказала чайка. – Це таємниця! Те, що іноді нам не збагнути, – для чогось потрібно. Інакше життя було б не цікавим!

Чайка привела дівчину до маєтку. Там давно не господарювали дбайливі руки. Дівчина походила безлюдними кімнатами, а потім піднялася на горище. В куточку, на солом'яній постільці, лежав селезень. Дівчина взяла його, пригорнула... Вона гладила його шовкове пір'ячко і чула, як змовка його серце.

– Я твоя доля… Я твоя доля... Я твоя доля... – казала вона крізь сльози.

І він почув її... Його серце радісно затріпотіло і він відкрив очі...

– Я твоя доля… Я твоя доля... Я твоя доля... – прошепотів він і відчув, як облітає з нього пір'я…

Мить…І перед дівчиною стояв гарний парубок.

Довіра і ніжність здіймали їх до десятого неба. Їм здавалося, що одне одного вони знали завжди.

Чайка повернулась до моря – сповістити, що на його березі оселилося щастя… А потім море і само це побачило. Ласкавим приливом воно вітало закоханих і чуло їхні розмови.

– Я повертаю перстень тобі! – промовила дівчина і подала коханому.

– Нехай він залишиться в тебе. Він знадобиться тобі, якщо захочеш повернутись додому!

Дівчина подивилася на перстень та й закинула його в море.

Відтоді вони ніколи не розлучалися. Тримались за руки і йшли по життю. Їхні сліди зберігає і досі піщаний берег… Хвилі вклоняються їм, шумлять… високо в небі сяє сонце, а їхня світла, одна на двох – душа – співає про незбагненну і не підвладну нікому – таємницю любові.

29.05.15 р.

Чорне перо

Так було завжди. В усі часи, так само, як і тепер, діти прагнуть бути схожими на дорослих... Їм хочеться скоріше вирости.

Маша давно хотіла сходити до лісу. Не з батьками, а сама.

"Що я – маля? Ось візьму і піду!" – подумала і пішла, нікому не сказавши. У лісі, між стрункими й пухнастими соснами блукали промені вечірнього сонця. Дівчинка гуляла, слухала пташок, шепотання і дихання лісу і не по-

мітила, як настав вечір.

Вона поверталась додому, як їй здавалось, тією ж самою стежкою… Та ніяк не могла вибратися із лісу і сердилася на ніч, що все дужче огортала

стежки і галявини, на траву, за яку зачіпалися ноги… на сову, що озивалася і лякала своїм глухим "Угу-уг… Угу-уг…".

– Як темно і страшно! – тремтячим голосом прошепотіла Маша, шкодуючи, що пішла до лісу одна. Вона дивилась на зоряне небо, що прозирало крізь темні соснові віти, і блукала.

Сова, що озивалася в лісовій тиші, манила іти за собою. І вона йшла… йшла...

Аж ось вдалині блиснув вогник. Маша зраділа. Підійшла і побачила хатинку. Зійшла на ґанок, постукала… І тут двері самі відчинилися, і вона увійшла.

Хатинка виявилася розкішною і просторою, хоча зовні – маленька. Посеред кімнати лежав м'який мережаний килим. Штори, накидки на канапі і кріслах, скатертина на столі і навіть люстра – були з мережева...

– А чи є тут хто? – запитала дівчинка.

– Угу-угу! Угу-уг… Проходь далі, – почулося згори, і вона підвела очі.

Вгорі, на ажурній люстрі сиділа сова.

"Яка розумна сова! Певно, це вона привела мене до хатинки", – подумала Маша і помітила двері іншої кімнати. Коли підійшла… двері відчинилися перед нею, і вона потрапила у невеличку затишну кімнату. Там, у величезному кріслі, сиділа бабуся. Її темна мереживна сукня нагадувала хмарку, а маленький чорний капелюшок, що зсунувся їй на чоло, прикрашала величезна чорна пір'їна.

– Проходь, неслухнянко! – сказала вона, обдивляючись дівчинку крізь скельця свого пенсне́*.

– Добрий вечір! – привіталася Маша і, втираючи сльози, сказала:

– Я заблукала…

– Звісно! Інакше не могло й бути, – всміхалася старенька. У неї це так мило виходило, що дівчинка посміхнулася їй у відповідь. Як же вона здивувалась, коли бабуся простягла долоню і схопила її посмішку, що у її старечих руках перетворилась на сонячного зайчика.

– Сюди можна потрапити тільки так – заблукавши, – сказала бабуся, сховала посмішку у мішок, що висів у неї на поясі, і додала: – Як добре, що є на світі неслухняні діти, які так щиро посміхаються! Ану, посміхнися… – попросила вона, і дівчинка посміхнулася.

Бабуся ж… знову схопила посмішку, сховала в мішок і тугенько його зав'язала. Її маленькі, глибоко посаджені очі казали про її хитру вдачу. Довгий ніс нагадував воронячий дзьоб… Зморшкуваті вуста все щось шепотіли, і кільця сережок на її великих звисаючих вухах від цього погойдувалися. Бабця встала з крісла, підійшла до маленьких дверей, що в кутку кімнати, і сказала:

– Ходи сюди, неслухнянко!

– Бабусю, мене зовуть Маша!

– Гарне ім'я, хоча для мене ви всі неслухнянці, – пояснила старенька і щось тихо пробурмотала перед дверима. Двері відчинилися, і Маша побачила двох дівчаток. Вони сиділи на килимі і в'язали крючечками величезну мереживну ковдру.

– Ось, привела до вас ще одну неслухнянку. Навчить її в'язати мереживо, – веліла старенька і розпливлася у посмішці. Її посмішка була такою широкою, що дівчатка посміхнулись у відповідь.

* Пенсне́ – окуляри без завушних дужок.

Бабця зловила їхні посмішки, поклала у свій мішок і пішла. Маша кинулася за нею, але двері вже були замкнені.

– Відчиніть! Випустіть негайно! – гупала вона у двері.

– Не кричи… – прошепотіли до неї дівчатка, – бо розгніваєш чаклунку і вона перетворить тебе на ворону!

– Що?! Та хіба це можливо? – здивувалася Маша.

– Можливо! – кивнули дівчатка. – Скажи краще, як тебе зовуть.

– Маша.

– А я Настуня! – промовила одна дівчинка.

– А я Оля, – сказала інша і запитала Машу: – Ти опинилася тут, бо заблукала?

– Так, – заплакала Маша.

– Ми теж заблукали! – сказали дівчатка.