Якщо вірити в диво... (збірка) - Олійник Галина
З будиночків визирали дивні створіння – не то ельфи, не то звірі. Забачивши Натті, вони ховалися до своїх осель.
– Чому вони ховаються? – не розуміла Натті.
– Тому, що ти людина. А від людей не знаєш, чого чекати.
Певна річ, Натті хотілося їм пояснити, що вона – хороша, і, познайомившись, завітати до них у гості, але її надто цікавило дещо інше.
І ось… всі ці, схожі на поїзд із кексів, будиночки… вулиці… лишилися вдалині... Стежка вела їх Квітучим степом, все далі й далі…
– Невже вона зникла? – запитала Натті.
– Ти про Фаю?
– Так, про неї.
– Фая не зникла. Хочеш її побачити?
– Хочу! – радо вигукнула Натті, і Нечай повів її туди, де вона ще не бувала.
Вдалині зеленіли Пташині луки. Яких тільки пташок тутечки не було! Їх гнізда були усюди: і на деревах, і в кущах, у траві… І більші… і менші… і зовсім маненькі пташки відгукувалися й співали дзвінкими різними голосами!
Між верб показалося озеро і затишна хатинка. На березі сиділа дивна дівчина. Вона милувалась білим лататтям, що розпускалося на воді.
– Доброї миті! – тихенько озвався до неї Нечай.
Фая обернулася... Від приємної несподіванки її вії-пелюстки затріпотіли, як крильця весняного метелика.
– Доброї миті! – радо озвалась вона і, помітивши Натті, запитала Нечая: – Певно, це та дівчина, що подарувала тобі можливість бути?
– Так! Вона… – з гордістю промовив Нечай. Після того, як він це сказав, Фая підійшла до Натті і простягнула їй ніжну, як квітка льону, долоню. – Мене зовуть Фая! – сказала вона і зазначила: – Мені подарував можливість бути один талановитий юнак. Певно, Нечай тобі розповідав про нього?
– Так, – відповіла Натті й спитала: – Невже нічого не можна змінити?
– Важко сказати, – зітхнула Фая. – Краще не зустрічатися з ним. Хто знає, що криється в його холодному серці.
– Ой! – раптом вигукнув Нечай, поглянувши на латаття, що зачаїлось між тихих хвиль. – Мені здається, чи й справді квіти зробились червоними?
– Ні, тобі не здалось, – зауважила Фая. – Вони такими стають, коли я сумую, – мовила вона стиха, потім кивнула рукою, посміхнулася... – Та що це я? Годі журитися, – сказала і запросила гостей до своєї хатинки.
Її хатинка виявилась невеличка й затишна. Стіни – сплетені з верболозу, крівля – очеретяна. Замість килиму – густа духмяна трава, на вікнах – разки прозорого росяного намиста, а на столі – велика квітка з дзеркальними пелюстками. Фая принесла чашечки, блюдця і пригостила своїх гостей гарячим шоколадом.
Натті із задоволенням пила смачний шоколадний напій. Вона виросла, і алергія від солодкого зосталася десь у минулому.
Друзі весело спілкувалися. Фая розповіла кумедну історію.
– Якось від пташок я почула, – сказала вона, – що на Лисому дубі оселилася зграя метеликів. І вдень, і вночі вони лоскочуть його віти своїми крильцями. Старий дуб скрипить, здригається від сміху… А їх це так забавляє! "Бідне дерево! Воно ж так лусне від сміху!" – подумала я, знайшла той дуб і запросила метеликів пожити на даху моєї хатинки. І вони жили… А тоді десь полетіли.
– Як прикро! – зітхнула Натті, якій завжди подобалися метелики.
– А ось я вам розповім іншу історію! – мовила Фая. – Одного дня троє молодих вітрів пролітали над Пташиними луками… Помітили мою хатинку і попросились поглянути: чи така ж гарна вона і всередині? І я відчинила перед ними двері та потім пожалкувала. Вітри влетіли до моєї оселі, здивувалися і закружляли з такою силою… Ще трохи… і здійняли б мою хатинку до неба. Довелось їх прогнати!
Нечай і Натті слухали… сміялися... Потім подякували гостинній господині і рушили далі. Вони ішли і думали про те, як допомогти князю Марикію.
Пташині луки і Квітучий степ зосталися вдалині. Вони опинилися перед Блакитним яром.
– Не боїшся? – спитав Нечай.
– Якщо тоді не боялась, то зараз тим більше, – відповіла Натті. Земляними сходами вони спустилися в яр і кам'янистою стежкою на-
правились у Зелену долину.
Там було тихо. Довкола пахли стиглі суниці... Але холодом віяло так, що шкіра враз робилася "гусячою". Вдалині виднівся замок у блакитних трояндах.
Діставшись туди, Нечай відшукав у трояндах хід, і вони з Натті потрапили до замку.
Як і минулого разу, серед похмурих тіней і тиші почулися кроки: гуп-гуп, гуп-гуп… Князь Сапфірове Серце ходив коридорами… Він помітив їхні постаті й вигукнув.
– Хто насмілився сюди завітати?
– Доброї миті, князю! – привітався Нечай.
– Нечай?! А я думав, що ти вже й забув до мене дорогу! Чому не приходив? – спитав грізно Марикій.
– Та якось… так вийшло… Відволікся не вартими Вашої уваги справами. Вибачте!
– А що це за красуня з тобою? Звідки взялась у нашому світі?
– Та це ж я – Натті! – озвалася дівчина. – Невже не впізнали? Ми з Нечаєм одного разу заходили до Вас. Щоправда, це було п'ять років тому.
Марикій підійшов ближче, подивився на неї…
– Я не знаю тебе! Хто ти?
– Як же... Невже забули, князю? – стиха мовив Нечай і прошепотів: – Це ж у людському світі минуло п'ять років, а тут – лише мить!
– Досить жартів! – заволав князь, розлючено змахнувши рукою.
Але Натті чомусь його не боялася. Стояла, дивилась у його скаженіючі очі і помічала тінь чогось юного, світлого.
Марикій розлютився ще дужче. Та коли Натті торкнулася його руки, завмер від несподіванки. Його холод пройняв всі пальчики, і вона прибрала руку.
– Я все одно не боюся! – сказала дівчина, відчуваючи, як її гаряче єство бореться з холодом Сапфірового серця.
– Ви добра людина. Хоча, певно, й забули про це, – промовила Натті.
– Добра людина? Та ти смішна! – вигукнув він і вже хотів на неї замахнутись… Як щось зупинило його руку. Він несподівано заспокоївся… Обличчя осяяла посмішка… зморшки розгладились… очі посвітлішали... І він пригадав рідний дім, кімнату, мольберт… Де він тонесеньким пензликом торкається золотої, рожевої, блакитної… фарби і малює дівчину-квітку.
Натті помітила, як на його щоці заблищала сльоза. Покотилась і, впавши на підлогу, розлетілась довкола іскринками. Князь Сапфірове серце знову став Мариком. Те, що змушувало його з дитинства творити, ожило в нім. І його серце зробилось таким гарячим, сповненим радості і надій.
– Доброї миті! Доброї миті! Доброї миті! – повторював він. – Яке щастя бути собою!
Марик зрозумів: ця неприємна історія трапилась з ним через те, що він не виконав свою обіцянку – обов'язково повернутись додому. І цим порушив закон Творчої сили.
– Фая… Як вона тепер? – запитав він з почуттям провини.
– Фантастична… як завжди! – весело кинув Нечай.
Невдовзі вони покинули замок у блакитних трояндах. Зелена долина відтепер дихала їм услід пахощами стиглих суниць і приємним теплом. Крізь товщу зеленого моху пробивалися синьоокі незабудки. Кам'яниста стежка вже не була такою колючою, як раніше… Каміння розрівнялося, утворивши гладеньку доріжку, що вивела їх до крутого схилу, у якому виднілися сходи. Коли вони вибралися з Блакитного яру, їх зустрів яскравими барвами та щедрими пахощами Квітковий степ. За ним простяглися Пташині луки, де у вербах сяяло синє озеро. А біля води на зеленому березі сиділа Фая.
Марик відразу її упізнав. Привітався, вибачився за все, а потім сказав:
– Прощавай! Я повертаюсь додому!
Вони мовчали і лише дивились одне одному у вічі…
– Пора! – стиха мовив Нечай, і Марик пішов. Він був щасливий, хоча десь у глибині свого серця відчував смуток, бо ніколи вже сюди не повернеться.
Фаї теж було радісно і водночас сумно… Та вона посміхалася, відпускаючи усі свої далекі думки.
Натті взяла Марика за руку, заплющила очі і простягнула перед собою долоню. Марик теж заплющився і так само випростав руку. Він так довго пробув у Вигадарії, що і відвик від свого звичного людського життя.
– Немає нічого неможливого! – промовив Нечай. Мить… І вони з Натті опинилися у Земному світі.
Натті і Марик повернулися… кожен – у свій дім, у свою родину. Вони не встигли запитати у одне одного ні адреси, ні номера телефону...
Та ось… одного разу вони зустрілись на вулиці міста. Марик помітив Натті, коли та поверталася з ліцею.
Відтоді вони частенько зустрічалися… Гуляли вулицями міста… відвідували художні виставки... А іноді влаштовували відпочинок на природі: смажили на вогнищі ковбаски, картоплю… сміялися, розмовляли… А тоді брали пензлики, фарби і створювали на полотні незвідані чарівні краєвиди і нових жителів Вигада́ рії.
07.12.16 р.
Стежка додому
В одній небагатій родині зростала дівчинка, яку всі лагідно звали Соля.
Тато і мама дуже її любили, але Соля не зважала на їхню любов і турботу. Коли мама просила її допомогти по дому, Соля неохоче погоджувалась. Знехотя витирала пил, поливала квіти, підмітала… Тоді йшла до дзеркала, що у вітальні… і милувалась собою.
Вона дивилась на своє відображення і думала: "Ну чому я народилася тут? У багатій родині я б почувалася значно краще: носила б найгарніше вбрання, прикраси, щодня б їла шоколад, гралася дорогими ляльками і разом з батьками подорожувала по світу".
Через такі думки настрій у Солі погіршувався. Вона йшла до своєї кімнати, лягала на ліжко і вдавала, що спить.
– Мабуть, наша донечка захворіла... – хвилювалися тато й мама, а потім викликали лікаря.
– Немає чого хвилюватися… Здорова ваша Соломія! – казав лікар, оглянувши дівчинку.
Плинув час. У Солі з'явилася маленька сестричка – Марта, але дівчинку це зовсім не радувало. Татко менше тепер приділяв їй уваги. Мама – теж. Соля ображалася, сердилася… І, коли мама просила її погратись з маленькою Мартою, вона тайкома її ущипне, і та починала плакати.
Відтоді маленька не хотіла іти до неї… Та для Солі це було дрібницею порівняно з тим, що батьки перестали перейматися її поганим настроєм.
Так і було… Соля постійно ходила сумна.
Та от одного дня Соля підійшла до дзеркала, що у вітальні. Величезне, у людський зріст, люстро відображало усе навколо яскравішим, ніж зазвичай, і невимовно вабило.
Соля кружляла перед ним, уявляючи себе у блакитному розшитому перлинками платті… линучи думками в інше життя – в багатство і розкіш.
– Як хочеться, щоб так було насправді! – сказала вона.
– Ти впевнена, що хочеш саме цього? – почувся десь із глибини дзеркала дивний голос. Соля прислухалася, оглянула дзеркало…
– Ти не відповіла… – пролунало… і хтось знову спитав: – Ти впевнена, що хочеш опинитися там, де ти себе уявляєш?
– Так! Хочу! – твердо мовила Соля.
– Ти дуже смілива! – пролунало втішно.
