Якщо вірити в диво... (збірка) - Олійник Галина
– Але знай: тільки-но твоє бажання здійсниться, ти вже ніколи не зможеш повернутися до своїх рідних. А вони тебе дуже люблять, – цей солодкий таємний голос лунав ніби з іншого світу.
– Ну і нехай… Що мені до того?! – заявила Соля.
І ось… після сказаних нею слів у кімнаті закружляла золота віхола. Через її золотий пил дівчинка нічого не бачила… Вона затуляла долонями очі і слухала приємний голос, що закликав іти вперед. І вона йшла, відчуваючи, як грузне в піску, як точить спрага, й те, як об її шкіру боляче б'ється пісок.
– Можеш відкрити очі! Віхола стихла, – раптом почула вона. Попереду простелилася безкрая золота пустеля: гори піску, за якими виднівся високий золотий палац.
– Хочу пити! – знесилено мовила Соля, опустившись на коліна.
– І де ж поділася та смілива, рішуча дівчинка, що стояла перед дзеркалом?.. – почула вона знайомий голос. Підвелася. Озирнулась...
– Це я тебе кликала. Обережно! Не наступи!
Соля опустила очі й побачила перед собою Білу гадюку.
– А-а-а! – заверещала налякана.
– Не бійсь, моя люба!.. Бачиш, ген попереду височіє палац… Там багато нарядів, іграшок, солодощів… Всього, чого забажаєш! А на подвір'ї бринить джерело. Його прохолодна вода вмить втамує твою спрагу! – сказала гадюка і поповзла до свого палацу. Соля пішла слідом.
Зблизька палац був ще яскравішим і гарнішим. Дівчинка помітила на подвір'ї джерело і кинулася до нього напитись… Смачна вода нагадала їй рідний дім, бо пахла вишневим цвітом.
Разом з білою гадюкою Соля піднімалася сходами в замок.
– О… Розкіш із моїх мрій! – раділа вона.
– Ти можеш все це вважати своїм, – сказала Біла гадюка.
– Як?.. Все, все…
– Так! Все, що належить мені, віднині – і твоє. Адже ти, не замислюючись, обрала багате майбутнє… і мене. Віднині будеш мені за дочку, – промовила холодна господиня замку і поповзла до свого трону.
Чого-чого, а такого Соля не ждала: їй було незвично і неприємно називати гадюку мамою… Але розкіш була ціннішою, аніж те, що казало їй серце.
Соля з радістю по кілька разів на день вдягала нове, багате вбрання… гралася найгарнішими ляльками… А довкола стояли тарелі з всілякими фруктами, лукумом і шоколадками.
– Мамо, а коли ми відправимось у подорож? – якось дівчинка запитала гадюку.
– Невже тобі нудно зі мною, моя доню?
– Ні… Але ж цікаво дізнатися, що знаходиться далі Золотої пустелі?
– Гаразд, моя люба. Побачиш… Зараз побачиш, – промовила Біла гадюка і, пильно зорячи їй у вічі, засичала: – Засни… Засни… Засни…
…І дівчинка заснула. Вона бачила незвичайний сон: ніби птаха, вона летіла над лісами, морями, горами і долинами… Якась незнана, невидима сила несла її високо над світом, а потім повернула назад – у замок Білої гадюки. Соля прокинулась і захоплено прошепотіла:
– Я бачила дивний сон! Я летіла високо-високо…
– Тобі сподобалось? – запитала Біла гадюка.
– Так, мамо! Але це тільки сон! Це не насправді.
– Насправді – не вийде… Хіба я не казала, що завжди будеш тут? – запитала гадюка.
Минали дні. Радість від багатства і розкоші скоро обернулась гнітючою нудьгою. Дівчинці набридло усе, чого так вона прагла: наряди, іграшки, цукерки... Лише поодинокі сни, які вона бачила з волі володарки, ставали тонкою розрадою у цьому манливому світі… Уві сні вона літала, як ластівка! Та навіть вони не допомагали їй забути маму і тата. Солі хотілось додому.
Біла гадюка дуже сердилася, коли бачила Солю засмученою, заплаканою… Вона була зовсім не схожою на її рідну матусю – добру, лагідну...
Та в якусь мить дівчинка наважилася втекти. Вона покинула замок у надії вибиратися із пустелі, що не мала кінця-краю. Золотий пісок прибував, наче в річці вода... Чим більше вона його минала, тим дужче грузла... "Мабуть, мені звідси ніколи не вибратися", – плакала Соля, відчувши, що її поглинає пісок, і вона тоне… Аж раптом її ноги торкнулися дна. Дівчинка зраділа. Вибралася… Та була така втомлена, що і незчулася, як заснула.
Прокинулась від пекучого болю: в її долоню вп'ялася зубами Біла гадюка.
– Відпусти! Мені боляче! – кричала Соля.
Гадюка відпустила, але змусила Солю пообіцяти, що та більш не тікатиме.
Дівчинка пообіцяла. інакше гадюка б не відпустила її живою. Повернувшись у палац, володарка наказала їй йти до джерела і вимити руки, обличчя…
Тільки-но дівчинка опустила руки у джерельну воду, як рана, що лишилась від гадючиних зубів, загоїлася… Втома і спрага зникли.
Надалі Соля вдавала, що вона щаслива. Була балакучою і привітною, щоб не розгнівати господиню-гадюку, яка швидко забула про її втечу і задарювала коштовними подарунками.
"Не хочу нового плаття!.. І великої балакучої ляльки – не хочу! А цукерки мені так набридли, що й дивитись на них не можу!" – казала подумки дівчинка…І все ж… одягала розкішне вбрання і посміхалася, щоб не видати свої справжні думки.
– Красунечко моя! Як же тобі личить ця обнова! А лялька… Поглянь яка! Розмовляє, як жива, – промовляла до неї Біла гадюка.
– Гарна лялька! Спасибі, мамо! – відповідала їй Соля, сховавши смуток за посмішкою.
Згодом їй все важче стало його ховати. І вона змушувала себе не думати про дім… А коли наставала ніч, мріяла, щоб їй наснилися тато, мама і сестричка Марта… І так засинала до ранку.
Але сон не снився без бажання володарки Золотої пустелі.
– Чому мені не сняться сни? – запитала Соля.
– А навіщо? Вночі треба відпочивати! Бачу, ти занудилася, моя дівчинко.
Біла гадюка пильно подивилася їй у вічі і прошептала:
– Засни… Засни… Засни…
І Соломійка заснула… Їй снився дивовижний сон: що вона піднялась високо-високо над маківками палацу й полинула; пустеля ніби розтала, а вона – летить і милується світом… та смуток не полиша її серця.
– Як дивно… – раптом мовила Соля. – Чому на шляху мені не трапляються птахи? І ніде не видно ані звірів, ані людей… Де вони?
– Вони на іншому боці Землі – у Світі Життя, – пролунало тихо у відповідь, і вона відчула таку світлу, незриму силу, що несе її високо над світом.
– Хто ти? – запитала вона у незримої сили.
– Ти… – пролунало у відповідь.
– Як це? – питала Соля і оглядала себе.
– Я – це ти! А ти – це я – твоє зраджене серце… Нарешті ти мене почула!
– Серце? Моє?
– Твоє! – зауважило Соліне серце. – Я так хотіло тебе вберегти від біди! Але ти мене зовсім, не чула, бо переймалася лиш тим, чого у тебе немає…
– Якби ж можна було усе повернути, – заплакала Соля. – Я так скучаю за рідними!
– Не плач! – промовило серце. – Коли ти повернешся в замок і прокинешся – підійди до джерела і прислухайся до його сріблястого голосу.
Сон скінчився… Полинув у простори чарівного небуття.
Соля непомітно вийшла з палацу, і підійшла до джерела. Вона опустилася на коліна, зачерпнула долонею води… І почула тихі слова:
Я непросте джерельце́ ! Вмий лице… Я лину в глибинах Землі,
Бачу скарби – і великі, й малі… Бачу багато цікавих речей…
О, скільки ховає земля від людей!
– Живе джерело! – сплеснувши руками, прошепотіла Соля. Вона раділа й боялася, щоб її не почула гадюка… А джерело бриніло, сміялося і промовляло:
– Не хвилюйся, володарка спить. Я чую, як вона сопе.
– Я така рада, що тебе чую! – промовила Соля й відчула себе трішечки щасливою. Тепер вона знає, що таке щастя. Щастя – це коли з тобою тато і мама… в домі затишно, тепло, на кухні пахне смачна вечеря, і мама всіх кличе до столу… А вночі, перед тим, як з головою вкриєшся ковдрою, матуся підійде, поцілує… і тихенько промовить: "Спи, моя доню… На добраніч!".
Дівчинка сумно опустила очі і розповіла джерелу про те, як опинилась у Золотій пустелі.
– Не журись! – сказало джерело. – Краще приходь до мене вночі.
– Прийду! Обов'язково прийду! – радо кивнула Соля і побігла до палацу. Не встигла піднятися сходами, як почула:
– Гуляла, моя люба доню?
– Так, мамо! – промовила Соля.
Гадюка бачила її радість. Вона пам'ятала, що занурювала дівчинку в дивний і міцний сон.
– А чи подорожувала ти уві сні? – спитала вона.
– Так! – відповіла Соля.
– І як? Сподобалось? Де бувала цього разу? Що бачила?
– Я літала над світом… і чула… – недоказала Соля, вмить схаменувшись. Вона ледь не розказала про голос власного серця.
– Що ти чула? Що? – допитувалася гадюка.
– Я чула… як дихає вітер… Як на деревах шепочеться листя… як співають моря, річки і озера…
– А, це добре! – спокійно сказала гадюка. – Усе на світі живе… І дерева… і вітер… і моря…
– А джерело живе? – запитала Соля, з цікавістю поглянувши у вікно.
Володарка знала, що джерело незвичайне, але сказала:
– Авжеж! Воно бринить, тече з-під землі… Та що тут дивного? Ось сновидіння – це справа інша. Якщо захочеш побачити світ, лиш скажи... І це буде… уві сні.
– Добре! – покірно промовила Соля.
Настала ніч. Дівчинка побажала господині "Доброї ночі!" і пішла спати. Гадюка провела її поглядом, а потім вмостилась на шовковій постелі і скоро заснула.
Опівночі Соля тихенько вийшла із замку. Зачувши її кроки, джерело заспівало:
– Тобі треба поспішати! На іншому боці палацу – є двері. Вони позеленіли від часу і стали непомітними за віттям плюща...
– Спасибі тобі, джерело! – прошепотіла щаслива Соля і вже направилася шукати двері... як джерело гукнуло:
– Зажди! Щоб відчинити ті двері, потрібен ключ, який я давно зберігаю у своїх водах.
– Ой! А як же мені його знайти? Надворі ж ніч!
– А ти опусти руку у воду, – підказало джерело.
І Соля опустила руку у прохолодну воду, намацала щось тверде і гладеньке, як шар…
– Здається, я щось знайшла, – сказала вона і дістала велику перлину, що у її руках замерехтіла небесним сяйвом.
– Ця перлина і є ключ! З нею ти зможеш дістатись додому! – зауважило джерело і сказало: – Іди… і не озирайся назад... Інакше – загинеш. Біла гадюка ніколи не пробачає!
– Спасибі тобі, джерельце! Я завжди тебе пам'ятатиму.
Під плющем, на західнім боці палацу, Соля знайшла потайні двері. Перед сяйвом перлини вони заскрипіли, відкрились... І зачинилися, коли дівчинка увійшла. Блакитна перлина осяювала вузенький тунель.
Соля йшла, йшла… А потім почула позаду себе тихі приємні голоси.
– Обернися! Вернися назад! – лагідно повторювали ці голоси.
Їй так кортіло озирнутись і поглянути, хто ж то її зове… Та вона пам'ятала засторогу: якщо обернешся – загинеш!
Поступово ці ласкаві голоси обернулися на звіряче гарчання.
